Геннадій СИНЄОК: :"Популяризуємо прикордонну службу і Україну"

— Яким був Ваш шлях до Ансамблю?

— Народився я в місті Бердянську Запорізької області. Там закінчив музичну школу, згодом — Запорізьке музичне училище. Були плани щодо навчання у консерваторії. Але через тиждень після отримання диплому училища, прийшла повістка з військкомату. Служив не в оркестрі, і не в ансамблі, а звичайним солдатом, який майже не мав можливості грати на музичних інструментах.

Після повернення зі служби розумів, що моєї підготовки не достатньо, аби вступити до консерваторії, подав документи до інституту культури. Вступні іспити тут були на місяць пізніше, ніж у консерваторії, отож, мав більше часу, щоб підготуватися. Починаючи з училища крім гри на баяні здобував фах диригента.

Ще під час навчання в інституті почав працювати у різних місцях. Був одним з керівників самодіяльного ансамблю пісні і танцю «Дивоцвіт», в якому було 72 артисти — досить великий творчий колектив. За час моєї роботи ансамбль отримав звання «самодіяльний народний».

Зважаючи на успіхи в навчанні та роботі декан і завідуючий кафедрою запропонували мені залишитися в інституті на викладацькій роботі. Паралельно з викладацької діяльністю вступив до аспірантури. Ще навчаючись в аспірантурі вступив до Київської консерваторії (нині Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського) на оперно-симфонічне диригування. Вже під час навчання в консерваторії начальник Ансамблю пісні і танцю Прикордонних військ України, на той час майор Василь Неграй, запропонував мені стати художнім керівником ансамблю. Працюю на цій посаді з 1993 року.

Так само як і в житті України, у житті колективу були різні часи. Бідно жила країна, бідно жили й ми. Стало трохи краще в державі, покращало й нам. Культура це та сфера, яка дуже тонко відгукується на всі виклики суспільства. І страждає однією з перших. Адже якщо в людини мало коштів, то вона не придбає собі нової книжки, не піде на концерт, виставу, а перш за все купуватиме їжу.

90-ті роки були важкими для всіх. Проте ми активно працювали, навіть їздили за кордон. Побували в Польщі, Грузії, Румунії, а в 2000-ні до цього списку додалися Іспанія, інші країни Європи. В 2000-му році, наказом міністра культури України Богдана Ступки Ансамбль пісні і танцю прикордонних військ України (таку він мав тоді назву), був внесений до списку значущих колективів України. А через деякий час отримав високе звання «Академічний».

Наш ансамбль дуже різносторонній. Іноді називаю його — військовий мюзик-хол. Ми виконуємо все. Від маршової, військової, прикордонної пісні до мюзиклів, класичної, естрадної, народної музики, джазу. Це досить потужна творча одиниця. Вже 28 років начальником ансамблю є заслужений працівник культури України, полковник Василь Олексійович Неграй. Людина, яка дуже любить мистецтво, глибоко і тонко розуміється на ньому. Величезна заслуга Василя Олексійовича в тому, що колектив є таким потужним. Для функціонування ансамблю потрібне вирішення ще цілої купи адміністративних, фінансових, кадрових, господарських справ, тощо. Крім творчості, якою Василь Олексійович займається безпосередньо, на ньому ще всі ці турботи.

Свого часу ми виступали з багатьма відомими артистами: Володимиром Гришком, Тамарою Гвардцителі, Іво Бобулом, Оксаною Пекун та ін. А якщо називати тих, з ким були на сцені в одному концерті, то взагалі вийде дуже великий список. Брали участь у телевізійних програмах «Фабрика зірок», «Крок до зірок», «Дві зірки» та багатьох інших.

— Напевне серед тих, з ким активно співпрацюєте не можна не згадати ім’я народного артиста України Анатолія Гнатюка.

— З Анатолієм Васильовичем у нас не лише міцна чоловіча дружба, а ще й творче єднання. Ми співпрацюємо найдовше. Це людина, яка має шалену популярність. Знаю про це як ніхто, бо ми багато разом подорожуємо Україною. І в яке б не заїхали містечко, заправну станцію чи залізничний вокзал, ніде не обійшлося без роздачі автографів, спільного фотографування. Він ніколи і нікому не відмовляв.

Анатолій Гнатюк має надзвичайно високий акторський рівень. Ми це знаємо по роботах в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, де в нього багато головних ролей. Співпрацювати з таким артистом для нас велика відповідальність. І ми маємо відповідати високому рівню.

Є артисти, які лише отримали звання «заслуженого», або навіть стали лауреатами якогось місцевого конкурсу і вже вважають себе зірками. А Анатолій Васильович, вже будучи народним артистом України, постійно працює над собою. Працює багато й наполегливо, а головне — плідно. Він і раніше непогано співав, а зараз його майстерність у цій царині зросла у геометричній прогресії. І це відзначає дуже багато людей.

Велика частина програми «Мрії» (режисер — народний артист України Дмитро Чирипюк) — його театральна діяльність, уривки з вистав, мініатюри. Згадаймо його ролі: Шельменко, вже прізвище говорить саме за себе, чи яскравий авантюрист Остап Бендер. Зараз він Менахем з «Поминальної Молитви», це роль трохи іншого плану. До цього був Голохвастов з вистави «За двома зайцями». А програма має назву «Мрії». І це, в тому числі, мрії про ті ролі, які з тих чи інших причин ще не зміг до цього зіграти, але зіграв їх під час концерту.

В концерті Анатолій дуже різний. Глядачі, які знають його тільки за ролями в театрі, раптом пізнають, що це лірик — ніжний і тонкий, а ще — глибоко драматичний актор. Анатолій Васильович Гнатюк — великий патріот нашої країни. У концерті є пісні присвячені подіям, які відбуваються на Сході України. Якось, знаний український поет Іван Драч подарував йому свою книжку. Вірш з цієї книжки «Солом'яний вогонь» Анатолій виконує під час концертів. Це сповнений драматизму твір про кохання юності, яке минуло, але залишило присмак на все життя. І такі миті не забуваються ніколи.

На каналі «UA Культура» концерт показали три рази, а якщо врахувати, що кожного разу показували по одному відділенню, то виходить шість показів. Це ще одне свідчення популярності нашої спільної праці.

— Анатолій Гнатюк голова журі Всеукраїнського фестивалю патріотичної пісні «Героям слава», а Ви член журі цього конкурсу.

— Юнацький фестиваль патріотичної пісні «Героям слава» проводить Золотоніська міська рада Черкаської області і студія «Master Vox Records», очільником якої є заслужений артист України, композитор, співак, волонтер, і просто потрясаючий музикант Юрій Васильківський. А мер Золотоноші Віталій Войцехівський активно підтримує фестиваль. 2020 року проводили його вже вшосте. Умови конкурсу унікальні. За рахунок спонсорів (заслуга міського голови), для учасників немає вступних внесків. Дітям потрібно лише доїхати до Києва, звідти до Золотоноші їх довозять безкоштовно. Тут для них безкоштовне харчування і проживання, дуже солідні призи. Скажімо 2019 року Гран-Прі було 10000 гривень, премії по 2,3 і 5 тисяч гривень, безліч заохочувальних призів. Також конкурсантам дарують велику кількість м’яких іграшок та набори солодощів. Але цього року фестиваль проводили онлайн.

До Золотоноші з’їжджалось багато талановитих дітей з усієї України. Приміром Мар’яна Щербак отримала Гран-Прі фестивалю 2 роки тому. Дівчині тоді було 16 років. Я її помітив і запросив до нас на роботу на півставки (саме стільки дозволяється працювати неповнолітнім). Зараз Мар’яні вже 18. Вона прекрасно працює, бере участь у багатьох конкурсах і стабільно перемагає в них.

— Розкажіть про проєкти ансамблю.

— За ці роки їх було надзвичайно багато. Щороку робили нові програми на Новий рік, 8 березня, День Незалежності і День прикордонника. Витримували цей тем до початку війни.

Коли почалися бойові дії на Сході, неодноразово бували в зоні АТО/ООС. Але не робимо на цьому акценту, це просто наша робота. Звичайно, можна приїхати у військову частину і дати концерт публіці, яка вже завчасно добре сприймає ту програму, яку ти привіз. Проте всі розуміють, що прикордонники не можуть охороняти кордон самостійно, якщо не буде допомоги місцевого населення, якщо не буде єднання прикордонників і місцевих жителів. Тому ми завжди і обов’язково виступаємо перед місцевим населенням. Пам’ятаю, на початку бойових дій директор будинку культури з Краматорська, де ми давали концерт сказав: «Ваш концерт сподобався і патріотам, і не патріотам».

Що він мав на увазі? У концертній залі знаходяться різні люди. Є великі патріоти нашої країни, вони, звісно, в перших рядах. Але є й ті, хто незадоволений нашою владою, нашою країною, які дивляться у бік східного сусіда. Наше завдання як колективу творчого, хай не відразу, але переконати цих людей, що ми не вороги, що ми єдина країна, єдиний народ. І це не залежно від того, якою мовою людина розмовляє в побуті.

Ми маємо не просто популяризувати нашу прикордонну службу, ми популяризуємо Україну як державу. Якщо людина вийшла з концерту і задумалася над тим, що не такі вже вони погані, ці хлопці, це вже наша перемога.

Кілька років тому нам надійшла пропозиція виступити біля пам’ятника Леоніду Бикову в Києві. Цей концерт став традиційним та відбувався кілька років поспіль 9 травня і був присвячений пам’яті всіх загиблих воїнів під час Другої світової війни. У 2017 року нас дуже тепло прийняли глядачі концерту «Україна вітає!» в рамках Міжнародного фестивалю «Слов'янський базар у Вітебську» .

— Будь-ласка зупиніться детальніше на учасниках колективу.

— Як я вже згадував вище наш ансамбль складається з оркестру, хору і балету. Керівник оркестру, головний диригент — молодий талановитий чоловік, чемпіон світу з гри на баяні, лауреат Міжнародних конкурсів Віталій Козицький. Головний хормейстер — заслужений діяч мистецтв України Ігор Охріменко. Головний балетмейстер — заслужена артистка України Лілія Черноус. Головний режисер — заслужена артистка України Олена Косінова.

У нас всі артисти талановиті, всі добре виконують свою роботу. Хотілось би згадати заслужених артистів України Ніну Мирводу, Дмитра Хому, Юрія Ракула, Івана Коренівського, Максима Апостолова. У нас є чудові солісти, лауреати Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів Антон Медоліз, Володимир Новохацький, Дмитро Жбанков, Валентина Демочко, Олена Зінчук, Ірина Рябко, Юлія Антипенко. Наш композитор — заслужений артист України Олександр Бурміцький, людина дуже відома, працював з багатьма знаними авторами, має величезний творчий доробок. Свого часу проходили строкову військову службу в нашому ансамблі багато знаних українських митців, серед яких заслужений діяч мистецтв України Володимир Марунич, який є одним із керівників Національної капели бандуристів України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, головний диригент Національного симфонічного оркестру України Володимир Сіренко та, на жаль, вже покійний народний артист України Сергій Іванов (знаменитий «Кузнєчик» з фільму «В бій ідуть одні старики»).

— Напевне запам’яталося багато поїздок?

— Ми об’їздили всю Україну. Наприклад, тільки за 2001 рік по кордонах країни ансамбль проїхав 18000 кілометрів. Уявіть собі цю кількість виступів. У 90-ті роки якось відкривали клуб, який до цього був забитий дошками. Навіть сцену вимили самі артисти. Після виступу до нас підійшов чоловік і сказав, що йому 40 років, а він вперше у житті бачить скрипку.

Якось приїхали на гастролі у Велику Михайлівку Одеської області на кордоні з Молдовою (Придністров'я). Вирішили зняти готель у цьому містечку. У готелі нас ввічливо привітала його господарка, молода мама. Сказала, що є вільні номери, назвала ціну, нас ця ціна влаштовувала. Потім запитала, хто ми. А коли дізналася, що Ансамбль Державної прикордонної служби України, дістала афішу концерту, який відбувся у цьому місті близько 10 років тому. На цій афіші були наші автографи. А молода жінка була на цьому концерті ще дівчинкою. Це в столиці люди балувані артистами, а на периферії їх взагалі не буває. За ці десять років дівчина виросла, вийшла заміж, народила дочку, має сімейний бізнес. Вона нам сказала: «Ви були останніми артистами, які приїздили до нас за всі ці роки». Наша місія — виступати в таких місцях. Хоча, звісно, виступаємо і в Палаці спорту, Національному палаці мистецтв «Україна», практично на всіх центральних концертних майданчиках столиці.

— Чи пишете музику?

— Не вважаю себе композитором, мені не притаманний такий дар. Але інколи все ж пишу, коли з’являється натхнення. У репертуарі ансамблю є два моїх танці: «Заграва» й «Іспанський танець». Другий написав після поїздки до Іспанії, яку я дуже люблю. «Заграву» створив у 2004 році. Спочатку це була просто фуга — поліфонічний твір у сучасному стилі. Вирішили на цю музику поставити танець з прапорами «Вогонь і вода». Замовили великий прапор Державної прикордонної служби України, а також 6 синьо-білих прапорів, що символізували воду і 6 помаранчевих — вогонь.

Виступили з цим концертом напередодні Дня прикордонника 4 листопада 2004 року. Саме розпочалася Помаранчева революція. Ніхто з глядачів навіть не подумав, що наші прапори означають вогонь і воду, вирішили, що це «Наша Україна» і Партія регіонів.

Минув час. Наша головний балетмейстер на цю музику поставила танець з ліхтарями. І назвали його «Заграва». Таким чином Лілія Миколаївна врятувала музику. Цей танець у нашому репертуарі до цих пір.

— Як переживаєте карантин?

— Як і вся країна важко. Хоча дещо встигли зробити за цей час — створили дві нових програми. Але артист тоді артист, коли він спілкується з глядачем. А просто робити нові програми, це наче писати книжки у шухляду.

— А щодо творчих планів?

— Маємо їх набагато років наперед. Насамперед мусимо дати два концерти з Анатолієм Гнатюком, які через карантин довелося перенести. Також у нас чимало інших пропозицій та планів. Поки що не буду їх розголошувати. Поясню чому.

Якось мали з Анатолієм Гнатюком летіти до Мюнхена, і вже взяли квитки. По цьому місту висіли афіші нашого концерту в Мюнхенській філармонії. Повинні були виїздити в понеділок зранку, а в п’ятницю відбувалася остання репетиція. Під час репетиції Анатолію Васильовичу зателефонував представник української діаспорі в Мюнхені і сказав, що концерт доведеться відмінити. Після таких випадків намагаюся не розголошувати своїх творчих планів.

Друковану версію матеріалу читайте в газеті «Слово Просвіти»