Зберігаємо історичну пам’ять

Цю премію заснували 2018 року. Серед її засновників — Всеукраїнська організація «Меморіал» імені Василя Стуса, видавництво «Дух і літера» та Центр Курбаса. Лауреатами можуть бути історики, науковці, режисери, художники. Нагорода вручається за вагомий внесок в українську культуру, вивчення української історії, за етичність і активну громадянську позицію. Церемонія нагородження відбувається щороку. Цього разу відзначала лауреатів 2020 року.

Однією з лауреаток стала Тамара Вронська — українська історикиня, викладачка Воєнно-дипломатичної академії, авторка монографій «Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948−1953 рр.)», «Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917−1953 рр.)» та десятків статей. Цього вечора пані Тамара розповіла про маловідомі сторінки з життя Леся Танюка.

Лесь Танюк належав до мінусовиків — людей, яким влада забороняла жити в режимних містах. Серед мінусовиків були розкуркулені селяни, колишні бранці ГУЛАГу та ін. Їм заборонялося мешкати ближче ніж за 100 кілометрів від Москви та Ленінграда, 50 км. — від Києва та Харкова.

Танюк не був чистим мінусовиком, бо не мав такого вироку. Але радянська влада «нагороджувала» його цим статусом 4 рази. Вперше він став мінусовиком ще в шкільному віці, коли йому разом з родиною заборонили повернутися до Києва. Вдруге — у 1962-му, коли змусили протягом 24 годин залишити місто Львів. Втретє — у 1965 році, коли почалися арешти дисидентів, він став самомінусником — пішов у свідомий екзил, аби ніхто не контролював його життя, творчість і душу виїхав з України. А в 1988 році Танюку заборонили займатися його професійною діяльністю. Це був професійний самомінус.

Ще одним лауреатом став Ростислав Омеляшко — дослідник, засновник і керівник Центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, який врятував і зберіг етнокультурну спадщину в українського Полісся в зоні Чорнобильської катастрофи. Пан Ростислав розповів про свою діяльність впродовж останніх 30 років:

«Пригадую травень 1989 року, коли на сторінках «Літературної України» вперше було опубліковано напівправду про наслідки радіаційного забруднення. Того вечора прийшло усвідомлення масштабів чорнобильської катастрофи, також ця інформація спонукала до активних дій. Разом з Григорієм Гончаренком розпочав пошукову роботу. В архівах, музеях досліджували матеріали про зону навколо Чорнобиля, що стосувалися різних аспектів традицій, народної культури, мови та історії цього регіону. Згодом у Мінчорнобилі утворили підрозділ, який займався питаннями історії і традицій Чорнобильської зони.

Інформаційний пошук дав нам можливість вийти на експедиційну роботу. Експедиції розпочалися у 1993 році. Спершу було важко знайти людей, які б погодилися брати в них участь. Першим відгукнувся Львівський інститут народознавства. Велику підтримку мали від першого міністра України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Георгія Готовчиця. Він говорив: «У цій катастрофі треба рятувати не лише тіло, але й душу».

За ці роки було організовано 14 творчих колективів, це понад 200 науковців з різних академічних установ, музеїв. Але спершу до Чорнобильської зони ніхто не хотів їхати. Збирали добровольців з усієї України. До нас приєдналася Ліна Костенко, яка брала участь в експедиціях протягом 10 років.

Організували 45 комплексних та понад 120 тематичних експедицій. У комплексних експедиціях брало участь приблизно 30 науковців за різними напрямками — музейники, архівісти та ін. Ми обстежували певну територію — 25−30 сіл. Після експедиції привозили 5−7 тисяч фотографій, 400 годин аудіозаписів і 35 годин відео. За період, що працювали на цій території, дослідили 686 сіл і 97 комплексних поселень переселенців. Крім того нами був відкритий середньовічний Чорнобиль.

До 2000 року працювали з різними інститутами, організаціями, назбирали великий масив матеріалу, зрозуміли, що далі не можемо так рухатися. У 2001 році створили науковий центр, який зайнявся обробкою знайденого матеріалу. Саме Лесь Танюк свого часу доклав чимало зусиль, аби цей центр існував.

У нашому музейно-архівному фонді знаходиться понад 62 тисячі матеріальних пам’яток. Половина з них — археологія. Крім цього маємо 175 тисяч фотодокументів, 21 тисячу документів з паперовою основою — це листи, або інші документи, які нам надали переселенці, аби ми знайшли їх самі під час експедицій. А також 7,5 тисяч годин аудіо та відеозаписів, що відтворюють різні аспекти традиційної культури Чорнобильської зони. Це комплекс, наукова цінність якого полягає саму в його науковій цілісності.

Наш центр працює над створенням Музею народної культури Чорнобильського Полісся і Чорнобильського регіонального науково-інформаційного фонду, який має стати джерелом знань про культуру втраченого регіону і, водночас, бути важливим чинником соціально-культурної реабілітації тисяч постраждалих мешканців Полісся. На території зони — в Чорнобилі, має бути відкритий музей під відкритим небом. На жаль за ці роки багато пам’яток було знищено, але маємо 25 об’єктів, що можуть скласти основу цього музею".

Також лауреатами премії стали Володимир Захар’єв та Ігор Скальський — дослідники, котрі за документами, залишками архітектури та рідкісних артефактів реконструювали унікальну «Мінковецьку державу».

Директор Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса Неллі Корнієнко вручила лауреатам дипломи та подарували двотомник Леся Танюка «Лінія життя», де зібрані його праці різних років, а також нову книжку спогадів «Лесь Танюк. Ренесансна енергія».