Олексій БОГДАНОВИЧ: «Важливо мати діалог з глядачами»

— Що можете розповісти про виставу і свою нову роль?

— Ця п’єса стояла у планах театру досить давно. Взяли її в роботу до 100-річчя театру. Працювали досить довго, кілька разів репетиції переривав карантин. Активізували роботу восени.

Матеріал надзвичайно складний. Цей твір входить до двадцятки найкращих п’єс за всю історію. П’єсу хоча б раз ставив практично кожен драматичний театр. Досить дивний жанр, більше ніколи не зустрічав героїчної комедії. Було загадкою, як поєднати комедійний і героїчний жанри, адаптувати цю п’єсу до сьогоднішнього дня чи грати її в класичному варіанті? Це завдання мусили вирішити разом з режисером Юрієм Одиноким. Настільки нам це вдалося, судити глядачеві.

Починати роботу над новою виставою — починати вчитися. Це завжди складно, бо ти не можеш передбачити результат. Така наша акторська професія, що з кожною новою виставою починаємо все спочатку. Звісно, всі налаштовані на перемогу.

«Театр у театрі» вже був у виставі «Приборкання норовливої», але там це був лише 10-хвилинний епізод. А в новій виставі він займає всю першу дію. У Ростана цього немає, там є лише одна невелика сцена, де згадується, що дія відбувається у театрі. Режисерові належить ідея повністю присвятити першу дію його величності Артисту, щоб глядач, який приходить до театру, хоч трохи заглянув за лаштунки. Думаю, що глядачеві цікаво як йде репетиційний процес, як актори готуються до вистави. Але це був досить ризикований крок.

Кожна роль є частиною актора, його бачення світу, його переконань, думок, бачення світу, врешті-решт — життєвої позиції. Актор адаптує кожну роль під себе. Хотів би ти того чи ні, але граєш через себе. І це не суперечить системі Станіславського, який казав: «Від себе до проявів зовнішнього».

Важко ще говорити про цю роботу, тому що вона поки не зажила тим життям, яким має зажити. Ще триває період проб на публіку. Перші вистави, як я їх називаю, з розряду несвідомого. Вистава заживе своїм повноцінним життям лише після 10−15 показу. Напевне тому в Європі існує практика, коли критиків запрошують лише на 10-ту виставу.

Маю прекрасних партнерів. У виставі кілька головних персонажів — Роксана, кохана Сірано, яку в різних складах грають Анжеліка Савченко і Олена Івасіва-Фесуненко та мій суперник, молодий красивий хлопець Крістіан де Невільєт (Євген Нищук і Олег Терновий). Фактично це любовний трикутник, на тлі якого розвиваються всі події, що відбуваються у виставі.

Схожа ситуація змальована в багатьох п’єсах. Нове тут тільки те, що людина, яку я граю, таврована природою. Вона наділила мого персонажа зовнішньою вадою — великим носом і через цей ній Сірано мусить стримувати свої бажання і стремління, бо вважає себе потворою.

Думаю, що людині недаремно надається якась вада. Якщо в неї на обличчі пляма, то ймовірно природа кодує цю людину, мовляв у неї не все гаразд з хромосомами і можливо їй не варто мати нащадків. Так само і з Сірано, йому даний такий ніс з якоїсь причини. Гадаю, що природа дала таку ваду, аби він у своєму житті не відволікався ні на родину, ні на любов, а був сконцентрований на своєму дарі, своєму таланті.

Сірано де Бержерак — це реальний персонаж, який жив у ХVІІ столітті. Він був поетом, філософом, вченим, мав багато інших чеснот. Це була людина дивна, незрозуміла. Хтось вважав його іншопланетянином, хтось — божевільним, або авантюристом. Мені здається, що це була просто «біла ворона». Такі «білі ворони» провокують суспільство, йдуть у розріз з цим суспільством. Вони ніколи не будуть такими як усі, не будуть масою.

Дуже поважаю таких людей. Бігти в купі разом з усіма дуже просто, а ти спробуй іти в інший бік. Це завжди складно, ти залишаєшся незрозумілим, не таким як усі. Але такі люди рухають життя до якихось нових постулатів.

Це вже наша четверта спільна робота з Юрієм Одиноким. Спершу він поставив у нашому театрі виставу «Брати Карамазови», де я грав Івана Карамазова. Ця вистава отримала багато відзнак, зокрема, кілька «Київський пекторалей». Потім було «Весілля Фігаро» Бомарше, де виконую роль графа Альмавіва (ця вистава в репертуарі театру вже більше 10 років), а ще «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана — це вже сучасна драматургія.

Раніше цей режисер працював у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, де поставив безліч одіозних вистав, мав свою публіку, своїх шанувальників. Такий режисер — серйозний здобуток для нашого театру. Це людина ерудована, освічена, має величезну фантазію, з хорошим смаком. Коли він подзвонив і запропонував робити Сірано, я погодився майже без вагань. Не скажу, що працювалося легко, але ми робили все для того, щоб створити цю виставу, яку вже винесли на суд публіки.

— Яке місце у Вашому творчому житті посів Сергій Данченко?

— У Театральному інституті (нині Національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого), я навчався на акторсько-режисерському курсі. Акторів вів Леонід Олійник, а режисерів — Сергій Данченко. Якось Сергій Володимирович побачив уривок нашої студентської роботи і сказав моєму керівнику, що хоче мене взяти до Театру Франка, я про це звісно тоді ще не знав. А коли вже закінчував інститут, то він мене запросив до цієї уславленої трупи. Це було у 1984 році.

З величезним трепетом і вдячністю згадую Сергія Данченка. Він уболівав за мене, мій розвиток у цьому театрі, робив з мене професійну людину. Зізнаюся, що перші три роки я грав у масових сценах, дуже переживав, були навіть думки піти з театру. Якось Сергій Володимирович мені сказав: «Я розумію твій стан. Ти молоде вино. Повинен трішки відстоятися, адаптуватися в цьому театрі, знайти в ньому своє місце. Треба трішки почекати».

Потім почалися вистави, з’явилися ролі. За його керівництва я багато грав. І власне за те, що зміг зробити в цій професії вдячний йому, його увазі, його таланту, його доброму ставленню до мене. Він був неймовірною людиною, був «отруєний» театром. Отруєний тією солодкою отрутою, яка не лишає тобі спокою, коли постійно думаєш про театр, про свою роботу в ньому. В Сергія Данченка не було іншого життя поза театром. Він витягнув Театр Франка з того жалюгідного стану, в якому він був до нього. Коли в залі було по 50 людей, коли публіка ставилася дуже скептично до цього театру, вважала його архаїчним. Сергій Володимирович зробив театр, який було не соромно показати за кордоном. Ми багато їздили на гастролі в інші країни і бачили, що наш театр нічим не поступається європейським.

Серед вистав Сергія Данченка, в яких я грав, «Кохання у стилі бароко» Ярослава Стельмаха. Ярослав Михайлович дуже щемливо і зворушливо написав цю п’єсу. Дуже жаль, що він пішов з життя так рано. У нього був колосальний потенціал, гарне почуття гумору, він дуже добре відчував театр. Іноді береш п’єсу і розумієш, що драматург писав її для читача, а не для того, аби ставили на сцені. А Ярослав писав саме для театру, знав його специфіку, моделював у своїй голові, як події відбуватимуться на сцені.

Та повернемося до Сергія Данченка. Також я грав у його «Патетичній сонаті», «Мерліні». Ніколи не думав, що вистава «Приборкання норовливої» збережеться з репертуарі театру 23 роки. Міг би грати ще. Але час іде і щоб не виглядати смішним, я відмовився від цієї ролі. Треба вміти вчасно піти.

— Багато театралів пам’ятають вистави «Брате Чичиков» та «Одруження» за Миколою Гоголем, де Ви виконували головні ролі.

— П'єсу «Брате Чичиков» написала Ніна Садур, а поставив її Олександр Дзекун — надзвичайно талановита людина. У нас був дуже хороший тандем. Вистава отримала кілька «Київських пекторалей», одну з них я за роль Чичикова. Дуже шкодую, що цей режисер поставив у Театрі Франка лише одну виставу, хотів би попрацювати з ним знову.

А виставу «Одруження» поставив Валентин Козьменко-Долінде. Теж цікава постановка, шкода, що вона вже не йде у театрі.

— Дехто вважає, що твори написані російською мовою повинні йти в Україні лише мовою оригіналу.

— Тоді нам що і Шекспіра не можна грати? Не думаю, що в цьому є якесь раціональне зерно. Немає різниці якою мовою написаний твір, головне те, що режисер хоче вкласти у виставу, що хочуть сказати артисти. Основне — смисл і суть того, що відбувається. Для нас головне, щоб цей твір складав цінність для театру і глядача. Аби глядач вловлював ті смисли, які автор закодував у своїй п’єсі.

— Ви згадували про роботу з досвідченими режисерами, а як Вам працювалося з молодим режисером Давидом Петросяном, який поставив на Камерній сцені імені Сергія Данченка виставу «Війна»?

— Не було абсолютно ніякої проблеми в тому, що у нас великий віковий розрив. Дійсно, інколи молодь у нас поверхова, йде за кон’юнктурою, модою, якимись тимчасовими тенденціями в розвитку театру. А Давид — надзвичайно глибока людина, ерудована, освічена. Він абсолютно не справляє на мене враження молодої людини. У нього немає молодецької ейфорії, яка іноді грає злий жарт з режисерами. Він набагато старший і мудріший за своє покоління.

Автор цієї п’єси Ларс Нурен написав її для Театру жорстокості. Саме у благополучній Європі є такий театр, який очолює цей драматург. Мета цього театру, щоб жителі цих країн зрозуміли, що насправді у житті не все так безхмарно. Від таких вистав глядачі отримують справжній стрес.

Коли я граю цю виставу, то іноді відчуваю, що передаю куті меду. Можливо роблю для нашої публіки ті речі, які їй не хочеться ні чути, ні бачити. Але саме після перегляду таких вистав людина може отримати катарсис. Тим паче, коли глядач йде на виставу, що називається «Війна», він розуміє, що це не може бути комедія, тут мають бути закладені глибші теми.

Мене дивує і тішить, що я бачу в залі молодих людей віком від 20 до 30 років. Це дає надію на те, що наше молоде покоління не таке вже й погане. А та тиша, що панує в залі, свідчення того, що молодь не така обмежена й легковажна, як дехто вважає. Так було в усі віки — різна молодь, різні люди.

Ми не ставили собі за мету провести паралелі з тими подіями, що відбуваються на сході України. Адже адресність звузила б рамки цієї вистави. Такі проблеми не тільки у нас. Взяті ті самі Близький Схід чи Африку. У світі є багато гарячих точок, і скрізь одне й теж — смерть, страждання, голод. Якщо будемо зациклюватися лише на наших подіях, це дещо знизить емоційний градус і контексти вистави.

— Також не так давно Ви працювали разом з режисером Дмитром Богомазовим. Маю на увазі виставу «Коріолан».

— Вперше граю в його виставі, хоча з Дмитром Михайловичем знайомий вже давно. Добре пам’ятаю його театр «Вільна сцена». Ходив туди на кожну прем’єру. З величезним пієтетомставлюся до всього, що він робить. Це режисер від Бога, який тонко відчуває характери, драматургію, добре вміє працювати з актором. У нього неймовірна фантазія, це людина з творчим смаком. Він не допустить ніякої брутальності, квнщини, чогось на кшталт 95-го кварталу. Це серйозний режисер сучасного театру.

— У виставі «Річард ІІІ» Ви граєте разом з Богданом Бенюком. Саме тут я вперше для себе його відкрив як глибоко драматичного актора.

— З Богданом працюємо разом вже багато років. Для актора ампула — це кліше, з яким можна змиритися і жити на штампах, що вже перевірені на публіці. Але якщо людина творча, у пошуку, вона намагається вирватися з цього амплуа. Думаю, що й Богдану стало тісно в тому амплуа, в якому його використовували багато років. Він спробував перейти в інший для себе жанр.

Спочатку я зовсім не грав комедійні ролі. Навіть не міг уявити, що зможу змусити публіку сміятися. Сергій Данченко мені якось сказав: «Це для тебе Terra incognita, освоюй цю територію, освоюй, не бійся». Богдан теж не побоявся піти на ту територію, де йому можливо буде не так комфортно. Але я переконаний, що йому це вдалося. Він різнобічний актор, який може грати як прекрасні комедійні ролі, так і ролі з трагедійним звучанням.

— Що Вас хвилює як актора?

— Можна грати багато і навіть не задумуватись про те, з чим виходиш на сцену. Я не задовольняюсь просто грою. Для мене важливо, що я через сцену транслюю тим людям, які приходять до театру. Не хочу бути тим примітивним артистом, який просто самовиражається не зважаючи на те, що у цей час думаю публіка. Мені хочеться, щоб глядачі зрозуміли те, що я можливо переживаю у своєму житті, що для мене важливо. Водночас я не прагну щось нав’язати, хочу, щоб була паритетна гра між мною і публікою. Для мене важливо мати діалог з глядачами.

Я не належу до тих акторів, які носять мрії про ролі 20 років. Ніколи не хотів грати Гамлета, поки не подивився його у виконанні Бенедикта Камбербетча, англійського актора, який працює в Національному шекспірівському театрі у Лондоні. Коли побачив його роботу, то нарешті зрозумів, хто такий Гамлет. Скільки до цього не дивився Гамлетів, жоден з них мене не зворушив. А тут побачив зовсім іншу трансляцію того, що закодовано в цій п’єсі. Тоді подумав: «Який я був дурний, міг зіграти Гамлета, а тепер не зіграю його ніколи».

Є п’єси, до яких я б спробував доторкнутися. Той же, наприклад, «Король Лір» Шекспіра. Сьогодні мій вік подібний до віку цієї людини. А пройде ще 10 років і я вже не зможу зіграти Короля Ліра. Нам здається, що це старий, сивочолий чоловік. Думаю, що насправді йому ще не було й 50 років. Щоб зіграти Короля Ліра треба мати фізичну силу. У 70−80 років вже не можна грати тих емоційних надривів, які є в п’єсі Шекспіра. Дай Боже колись зіграти цю роль.

— Нещодавно передивлявся фільм «Блакитна троянда» за п’єсою Лесі Українки, де Ви граєте роль Ореста. Ще тридцять років тому звернув увагу на те, що головні ролі в цьому фільмі виконували переважно російські актори.

— Тоді існувала така тенденція і ми не були винятком. Ролі затверджувало Держкіно. Цей фільм робився не тільки для України, а для всього СРСР. Щоб проштовхнути стрічку на Центральне телебачення, треба було зайняти російських акторів. Тоді б вони лобіювали свої інтереси. І це фільм таки дійшов до Центрального телебачення. Ми робили російський дубляж.

На жаль така тенденція зберігається й зараз. Комплекс вторинності буде у нас довго, тому що ми, українці, такі дивні люди. Коли дають інтерв’ю американці, то говорять, що у них усе найкраще, бо вони патріоти своєї країни. А в нас усе немов найгірше. Мовляв, у нас погані режисери, погані актори, погане кіно. І таке негативне, депресивне ставлення грає з нами злий жарт. Ми не рухаємося вперед.

Раніше запрошували на головні ролі російських акторів. Зараз це наче заборонено, так почали запрошувати білоруських. Не думаю, що дуже відрізняються за рівнем актори білоруські від акторів українських. Поки ми не навчимося працювати зі своїми акторами, робити своє кіно, доти будемо плентатися у хвості.

— Ви переважно граєте позитивні ролі, а в серіалі «Злочин з багатьма невідомими» — негативну. Чи виступали тут адвокатом свого персонажа?

— Я теж далеко не янгол. Коли люди сприймають мене за якимись ролями, це неправильно. Граю не себе, а якогось персонажа з його вадами чи чеснотами. Як і в кожної людини в мене є щось хороше і щось погане. Просто ми намагаємося приховати наші негативні риси.

Я не можу сказати — хороший чи поганий Адам Торський. У нього такий спосіб життя, такі цінності. Хочеш приймай його, хочеш не приймай. Всі люди різні. Не хочу їх рівняти під один шаблон, один стандарт. Це було б не цікаво. Він грішник, але в нього є і якісь свої моральні акценти. Так, Адам убивця, веде розгульний спосіб життя. Але якби він залишився жити, то можливо став би зовсім іншою людиною. Так само як Лев Толстой, який був великим грішником, а в кінці життя став великим праведником.

Також я грав і в інших фільмах Олега Бійми. Це серіал «Острів любові», стрічка про чорнобильські події «Прощання з Каїром», фільм «Гріх» за Володимиром Винниченком. Мені дуже шкода, що він сьогодні не знімає кіно. Фільми цього режисера надзвичайно цікаві і сучасні. Олег та людина, яка вміє знімати, але не вміє діставати гроші.

— На початку нового тисячоліття на телеекрани вийшов міні-серіал «Украдене щастя».

— Подружжя Дяченків перенесло сюжет п’єси Івана Франка у сучасність. Вони написали сценарій. З їхнього боку це був досить сміливий крок. Раніше існувала традиція, що «Украдене щастя» ставилося у класичному варіанті, а тут таке осучаснення.

Чесно кажучи було страшнувато грати в такі ігри. Коли ми знімали в Карпатах, до мене підійшов пенсіонер, який можливо раніше викладав українську мову та літературу в школі. Підійшов і каже: «Я звичайно перепрошую, пане Олексію, але Микола Задорожний на авто не їздив». Фраза начебто проста, проте вона дала зрозуміти, що ми дуже ризикуємо перенісши ці події в сучасність. Але мені здається, що фільм заслуговує на увагу. Мав інтерес у глядача.

Раніше знімався багато, зараз менше. Але я не страждаю ностальгією. Вважаю треба жити перспективою, тим що я хочу ще зробити, настільки це для мене важливо. Граю в антрепризах. Збираємося актори з різних театрів. У нас є продюсерська компанія, з якою ми разом робимо вистави, а потім подорожуємо з ними Україною. У мене таких вистав чотири.

Виставу «Небезпечний поворот» граємо вже 12 років. П’єса тримає напругу. Це доволі трагічна історія. Мій персонаж в кінці закінчує життя самогубством. «Обіцянка на світанку» — це щемлива історія про трансформацію стосунків матері і сина. Крім цього граємо дві трагікомедії. Авторів обираємо самі, узгоджуємо з продюсером та режисером і беремо до роботи. Зараз шукаю п’єсу для нової антрепризи.

Не схильний брати участь у виставах, де треба потішати публіку. Для мене важливе не лише заробляння грошей, а ще й творчій аспект.

Що стосується публіки, то в столиці вона більш розкута, не стримує себе в емоціях. А в провінційних містах люди стриманіше на все реагують, скромніше виявляють свої емоції. Щоправда досить емоційний глядач в Одесі. Якщо їм не подобається, то ти ні в чому не зможеш яких переконати, якщо ж подобається, то тебе носитимуть на руках. Але насправді різниця не така вже й велика. До театрів ходить від 3 до 7 відсотків людей. І випадкові люди потрапляють сюди рідко. Театр це вид мистецтва, який потрібно любити.

Фото з сайта театру