Античність, фольклор і сучасність

«Грішниця» — це вистава-експеримент, спроба відтворити голос Лесі Українки у всіх його струнах та звуках, в етнографічних записах та оточуючій атмосфері. Глядач може доторкнутися до античної трагедії в поєднанні з глибиною українського фольклору.

— Ще під час підбору музичних композицій до вистави «Конотопська відьма» випадково (хоча, непевне в нашому житті не буває нічого випадкового) натикнулася на дитячу пісню-забавку «Гра у відьми», що була записана в фольклорній експедиції самою Лесею Українкою, — згадує режисерка-постановниця Тетяна Авраменко (Матасова). — Пісня органічно вписалася в контекст вистави, а мене зацікавила етнографічна спадщина, залишена в записах подружжя Косач-Квітки.

До ювілею Лариси Петрівни, окрім музичного матеріалу хотілося підібрати щось особливе в плані драматичному, щось раніше не відкрите глядачеві. Саме тому увага припала на маловідомі твори письменниці. Мене глибоко вразила драматична поема «Грішниця», за мотивами якої в подальшому і формувалася вистава. У сьогоденні твір набув особливої актуальності, відчула потребу його поставити.

Слід зазначити, що в творі немає прив’язки до певних історичних подій. Авторка приділяє увагу самим обставинам, в яких опинилися героїні, їхнім внутрішнім переживанням та оцінці ситуації, в якій вони перебувають. Особливо гостро у драматичній поемі виокремлюється тема психологічного стану особистості в період окупації, така болюча для українців на восьмому році війни. Глибинні переживання особистості, яка терпить наругу скореності і відчуває відчайдушну потребу внутрішнього та дійового супротиву ворогові, продовжує боротися і перемагає власний страх, втрачає віру, але знаходить нові сили — все це глядач переживатиме разом з акторами під час вистави «Грішниця».

Музичне оформлення спектаклю є дебютною роботою Марини Корогоди. Саме їй належить музична концепція — «відтворення голосу Лесі» у музичному та театральному сенсі, висвітлення її громадянської позиції, того що їй болить, а також відтворення звуків, серед яких жила і творила поетеса. У виставі використаний музичний матеріал, записаний Лесею Українкою, фольклорні композиції, наспіви рідної для неї Волині, а також розшифрований запис, на якому ймовірно голос самої Лесі. Він став своєрідним лейт-мотивом вистави. З нього починається і ним завершується театралізоване дійство. Ми з Мариною присвятили багато часу розшифровці і відбору музичного матеріалу, пошуку його ритмічного втілення та аранжуванню. Важливо було підібрати музичний матеріал, який би асоціативно нагадував спів у виконанні античного хору.

Багато часу присвятили як вокальним, так і драматичним репетиціям. Підготовчий період був довгим і непростим. Розбір матеріалу, перекладення його на мову сучасного світу, статистично-ритмічне рішення — все це вимагало від акторів максимальної концентрації та заглиблення в матеріал. Слід зазначити, що колектив з великим інтересом взявся до роботи. В «Берегині» ніхто не боїться складних викликів, всі готові до експериментів та новаторства. У репетиційному процесі нас надихала тема глибокої поваги до Лесі Українки, актуальність порушених нею тем та бажання висловити свою громадянську позицію.

Оскільки твори Лесі Українки відкривають перед нами події та душевні переживання масштабу античної трагедії, я вирішила побудувати сценографію вистави саме в античному стилі. Драма, яка відбується на очах глядача, стосується подій в Україні, страждань волелюбної української душі, тому елементи сценографії і костюмів героїв є своєрідним міксом античного та українського автентичних строїв. У костюмах поєднані античні тоги з поліськими головними уборами. На обличчях акторів захисні елементи-обереги українських ляльок-мотанок. Мотанка безлика, вона не має обличчя, рота, а хрест з ниток — це дуже сильний солярний знак.

Кожен з артистів хору є уособленням музичної струни, звучання цих струн поєднується у барвистих акордах співочої української душі.

— Думки про те, що маємо поставити виставу до ювілею Лесі Українки з’явилися ще у серпні минулого року, коли розпочинався театральний сезон, — продовжує розмову директор-художній керівник театру Ільїна Генсіцька-Семенцова. — Самі репетиції почалися після новорічних свят і тривали півтора місяці. Репетиційний процес був особливим, адже режисерка вистави Тетяна Авраменко готувалася стати матір’ю. До того ж паралельно робили виставу «Весілля в Авлабарі». Отож проводили репетиції пізно ввечері, або вранці, частину — онлайн, а кілька — у приміщенні бібліотеки, що знаходиться поруч з театром.

Серед виконавців — заслужена артистка України, корифей нашого театру Надія Буравська. Більшість інших акторів теж давно працюють в театрі. Напевно найбільше — Марина Корогода, яка в «Берегині» з середини 90-х років. На неї завжди лягала велика відповідальність. Останнім часом Марина зіграла багато цікавих ролей, активно розвивається в напрямку драматичної актриси. Поруч з неї досвідчені актриси Ліля Мілевська, Галина Татуревич, єдиний виконавець чоловічої ролі Віктор Піскун. А головні ролі виконали артистки балету Ірина Гайворонська та Катерина Бондар. Якщо для Ірини це друга спроба втілення драматичного образу (до цього була вистава «Веселощі Кухмістерки»), то для Катерини — перша драматична роль.

За короткий строк ми випустили дві вистави. Це було величезне емоційне і фізичне навантаження. Думаю, що з часом ці спектаклі нарощуватимуть м’язи. А ми і далі працюватимемо над тим, щоб розвиватися в драматичному напрямку, робитимемо все, аби наші вистави ставали кращими.

На початок наступного театрального сезону плануємо виставу до 80-річчя від дня народження Івана Миколайчука, а також, якщо дозволить епідеміологічна ситуація, у вересні хочемо провести свято вулиці, що носить ім’я цього уславленого актора.

Фото Андрія МІНТЕНКА

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти»