ДУХОВНІСТЬ АКАДЕМІЇ ЕСТРАДНО-ЦИРКОВОГО МИСТЕЦТВА

З 90-х років О. Комаров — на педагогічній роботі, викладав сценічну мову в Інституті культури, в Інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, а з 1999 року викладає цей предмет у Коледжі естрадно-циркового мистецтва, який нещодавно став Академією естрадно-циркового мистецтва. Олег Комаров розповів нам про свою діяльність в Академії.

— У 1999 році, коли святкувалося 200-річчя з дня народження О. С. Пушкіна, мій давній приятель, відомий письменник у жанрі наукової фантастики Андрій Дмитрук, запросив мене на прямий ефір у свою передачу на Першому каналі, щоб поговорити про творчість Пушкіна. Я погодився, тому що багато працював над цією темою, готуючи пушкінську композицію, яка складалася з документів, спогадів, листування поета з близькими, друзями та ворогами. Звучали у композиції і його вірші, що були своєрідними епіграфами до кожного нового блоку. Після нашої розмови ведучий запропонував мене почитати щось з цієї композиції. Я вибрав події перед дуеллю, дуель і два останніх дні життя Пушкіна. Так трапилось, що цю передачу дивився завідуючий кафедрою розмовного жанру тоді ще естрадно-циркового коледжу Давид Бабаєв, чудовий актор, мій колега по Театру ім. Лесі Українки, разом з педагогом цього курсу В. Гузиком. Коли я закінчив читати, вони поділились своїми враженнями і Бабаєв звернувся до Гузика:

Тобі не здається, що Комарова можна запросити викладати сценічну мову?

Слушна думка. — була відповідь Гузика.

Так, завдяки виконанню фрагмента моєї пушкінської композиції на телебаченні, я став викладачем сценмови у Коледжі естрадно-циркового мистецтва.

З 2005 року, тобто вже на третьому моєму випускові, я почав знімати усі роботи моїх студентів: іспити, заліки, виступи на моїх творчих вечорах. Мої студенти — це молоді спеціалісти віком 15−17 років. Мені подумалось, що ось вони — однолітки молоденької Наташі Ростової з «Війни і миру» Л. Толстого і їм буде зрозумілою психологія молодої дівчини, нехай і з іншої епохи. Я вибрав для них уривки з цього великого роману. Диск із записом іспиту показав моєму доброму приятелеві Михайлу Ткачуку. Він лауреат Шевченківської премії за фільм «Норильське повстання». Також диск послухала багаторічна ведуча і авторка дуже популярної у свій час радіопередачі «Педагогічні роздуми» Сусанна Каракоз. Михайло Ткачук сказав: «Мені сподобалося, як студентки опрацювали текст, а головне — що вони долучилися до високої літератури. Це повинно допомогти їм, як у духовному становленні, так і в опануванні акторським фахом». А Сусанна Каракоз зазначила, що вона із здивуванням спостерігала, як студентки намагаються передати той чи інший стан душі героїв, і у багатьох це виходило вельми переконливо. У цьому ж випуску студентка Надія Довгаленко органічно, хвилююче, з трагічним накалом передавала події зустрічі Катерини з коханим москалем Іваном з поеми Шевченка «Катерина».

Перед наступним випуском 2008−2011 років, я хочу згадати про книжку «Квіти в темній кімнаті» (це збірка творів 1998 року, яка складається з сучасних українських новел). Упорядник цієї книжки — відомий український прозаїк Володимир Даниленко. Знаючи сучасну новелістику інших країн, я з захопленням читав цю книжку і вкотре переконувався, який же високий рівень нашої сучасної української новели. Згадувався мені вислів відомого письменника, лауреата Шевченківської премії Мирослава Дочинця: «В українській культурі — пісня та новела — один із самих успішних напрямків».

Вважаю, що мені дуже пощастило записати на українському радіо 11 новел з цієї збірки «Квіти у темній кімнаті» під рубрикою «Літературні читання». Перед кожною новелою прекрасний радіо-редактор Володимир Карпінський робив вступне слово про авторів. Диски записів цих новел я надіслав у Мюнхен моїй знайомій, колишній киянці Олені Новіковій. Вона викладає українську мову та літературу в одному з університетів цього міста. Виявилось, що німецькі студенти слухають запис, бачать текст і це допомагає їм краще розуміти мову і ще успішніше проникати у зміст літератури. Студентам ці новели сподобались, а ще більше вони сподобались викладачеві, і пані Олена почала перекладати їх на німецьку мову.

На другому курсі другого випуску моїх студентів (2008−2011 роки) студентка оголошує: «Починаємо іспит зі сценічної мови студентів другого курсу. У програмі — уривки з сучасної української новели, одної з найкращих сучасних новел у світі».

Найбільш вдалими вийшли роботи студенток за фрагментами новел: «Малюнок на замерзлому вікні» В. Даниленка, «За таїною Неба» К. Мотрич, «Нові колготи» Є. Кононенко. Ці роботи можна побачити і прослухати на моєму сайті: komarov.hol.es на сторінці, присвяченій творчості студентів другого випуску.

Програма, присвячена третьому випуску моїх студентів (2011−2014 роки) теж була мною зафіксована у записі. Студенти вдало працювали у творах, де була необхідна присутність почуття гумору. До 90-річчя від дня народження Павла Глазового, студенти переконливо, яскраво виконували гуморески нашого знаного сміхотворця. Щирість цих студентів та відчуття природи гумору допомогли їм і у виконанні фрагментів з «Зачарованої Десни» Олександра Довженка. Так, уривок, де маленький Сашко заходить до хати, а на столі, склавши рученьки і закривши віченьки, лежить його стара баба, вражав емоціями контрасту. Сльози ось-ось побіжать з очей виконавиці Катерини Рядської, і раптом, з веселою, бешкетною посмішкою вона промовляє: «Яка ж то радість, яка ж то втіха, коли помирають прабаби. Хата одразу стає великою, повітря світле і чисте, як у раю». В аудиторії вибухає сміх.

Або фрагмент сприйняття Сашком картини страшного суду, що висить у їхній хаті. Чи коли засинаючому Сашкові здається, що він лежить у човні і повітрям пропливає повз бабу, у якої на руках сидить маленький дід і лагідно йому всміхається. Отакий дивовижний світ дитинства, відтворений Довженком, торкнувся душ моїх студентів.

Залишилося зробити програми робіт студентів ще двох випусків.

Дуже цікавим і плідним був 2020 рік. Пандемія ковіду внесла свої корективи, і програму іспиту моїх студентів «З циклу інтимної лірики» було створено в умовах дистанційного навчання. При цьому, перед кожним циклом, що складався з 6 віршів сучасних українських поетес: Л. Костенко, С. Йовенко, О. Матушек, О. Баклай, вмонтовувався фрагмент пісні, яку дарували мені мої студентки на ювілейному вечорі у Будинку кіно 14.03.2019 р.

Влітку 2020 року співробітник Музею Книги і друкарства Дмитро Палій звернувся до мене з проханням, щоб я поділився своїми враженнями від спілкування з Ліною Василівною Костенко (він чув, що маю щастя бути з нею знайомим). У Музеї демонструвалася виставка «Золотослов», присвячена її 90-річчю. Я запропонував йому фрагмент з другої серії мого серіалу «Дещо про кіно». Там я розповідав як звільнявся зі штату Театру кіноактора Кіностудії ім.О. Довженка і прийшов із заявою до директора Василя Васильовича Цвіркунова. Я пройшов тоді за конкурсом у Театр ім. Лесі Українки. Василь Васильович почав мене відмовляти: «Не з вашим характером туди йти, вас там з’їдять, і таке інше. А у нас ви будете шанованою людиною». Та я вже налаштувався кардинально змінити свою долю і йти у Театр ім. Лесі Українки.

Якось у 1979 році я випадково побачив Василя Васильовича біля бульвару Шевченка разом з чарівною жінкою. Я зрозумів, що це — Ліна Василівна, бо знав, що вона — його дружина. Привітався з ним, вибачився, і, звернувшись до Ліни Василівни, сказав, що позаминулої ночі не міг заснути, доки не дочитав її роман у віршах «Маруся Чурай» (він тоді тільки з’явився). Схвильовано запевнив, що не пригадаю в українській літературі більш зворушливого, пронизливого, глибокого, легкого для сприйняття твору. У цьому ж фрагменті серіалу «Дещо про кіно» я розповідав про дивовижні стосунки цих особистостей, читав проникливий вірш Ліни Василівни, звернений до Василя Васильовича, який вже знаходився у потойбіччі. А після цього фрагменту студентки читали вірші Ліни Костенко. Ця програма була розміщена на сайті Музею Книги і друкарства. Керівництво було задоволено такою популяризацією їхньої виставки «Золотослов», присвяченої 90-річчю Л.В.Костенко, а ректор нашої Академії О. Яковлев отримав вдячного листа від Музею. Ця програма у дещо зміненому вигляді розміщена на фейсбук-сторінці Академії естрадно-циркового мистецтва під назвою: «Наша Академія до ювілею Ліни Костенко».

У першому семестрі 2020 року я зробив зі студентами програму «Контрольний урок в онлайні до 45-ї річниці виходу у світ книжки П. Глазового «Байки та усмішки», а також напівказки Ф. Кривіна до 60-ї річниці появи його першої книжки «Навколо капусти».

До 150-ї річниці від дня народження Лесі Українки народною артисткою України Ларисою Кадировою було започатковано Спільний проект Національного театру ім. І. Франка та Міжнародного театрального фестивалю «Марія» — «Ні, Я Жива» — Театральна Україна читає твори Лесі Українки. Актори з усієї України надсилали свої роботи на сайт проекту, серед відібраних була робота моєї студентки Софії Ведмедєвої. У літературній композиції, яку ми зробили з нею, вона читала лист Сергія Мержинського до його коханої жінки Крижанівської. Він, смертельно хворий, вже не міг писати і диктував слова любові до коханої Ларисі Петрівні Косач, яка любила його і доглядала до останнього подиху життя. Писала вона цього листа до іншої жінки, обливаючись сльозами. Зі злої іронії долі Крижанівська, саме до неї Мержинський писав листа, палко кохала в цей час іншого чоловіка, який ставився до неї відверто байдуже. У другій частині композиції студентка прочитала зворушливий вірш про дівчину, яка на скелястому березі моря посадила кипарис і щодня поливала його слізьми, аби коханий побачив його і скоріше повернувся до неї.

Виступ студентки Софії Ведмедєвої на сайті було розміщено поруч з літературними роботами легендарних майстрів слова, акторів українського театру Лариси Кадирової та Богдана Козака. Це велика честь для неї, її педагога і Академії. Вона виглядала достойно поряд з майстрами.