Володимир ПЕТРАНЮК: «Україна — наш спільний двір, де місця вистачить всім!»

— Історія міста Києва повна різних екзотичних моментів, — розповідає пан Володимир. — Але, як не дивно, починаєш це розуміти, коли живеш не в Києві. До речі, я зрозумів ці речі, коли жив на відстані 1000 кілометрів від столиці.

Я багато років керував кабаре у Кракові (Польща). Це місто також відоме своїми музеями, замком на Вавелі, екзотичними кнайпами, підземеллями, костелами, церквами і, насамперед, людьми. Бо без людей всі ці декорації були б мертвими.

Мені несамовито подобався Краків, так «моцно», що було прикро за рідний Київ. Пригадую відвідини Папою Римським Іваном Павло ІІ України. Вразило те, що у Львові він говорив українською мовою. І коли Папа сказав фразу: «Дощ іде, діти ростуть», то я мало не заплакав від відчуття своєї Батьківщини. І ми, артисти які вже прижилися в Кракові і мали певні умови для життя і творчості, значно кращі ніж в Україні, повернулися до Києва і почали все з нуля.

У Києві я заходив до знайомих, друзів. Якось художній керівник Київського академічного театру «Колесо», народна артистка України Ірина Кліщевська мені сказала: «Володя, ти ж працював у Кракові в єврейському кварталі, робив єврейське кабаре. Зроби мені хорошу єврейську виставу пов’язану з Києвом». Трохи дивна історія, я мав ставити виставу про Київ, в якому не жив 15 років.

Почав шукати матеріал, звертався до артиста і давнього колеги Валерія Чигляєва, до метра Давида Черкаського — автора культових мультиків «Капітана Врунгеля» та «Острова скарбів», до славного Богдана Сільвестровича Ступки, який, світла йому пам’ять, колись переконав мене повернутися з Польщі додому. Всі підтримували мою ідею, але ніхто не міг мені підказати якогось конкретного сюжету. Потім мені Валера Чигляєв (дяка йому велика) сказав: «Ти, Володя, напиши сам, так буде найкраще». Я так і зробив. Поставив виставу у театрі «Колесо» на Андріївському узвозі.

— В афіші зазначено, що вистава поставлена за п’єсою Миколи Янчука. Що Ви взяли з твору цього автора?

— Перечитав безліч водевілів. Врешті зупинився на Янчуку. Розклав його п’єсу на пазли. Непотрібні пазли викинув, додав тих, яких бракувало. Переніс події у післявоєнний Київ. Звів все до перепитій, між українською та єврейською родинами, які живуть на одному подвір’ї.

Відкрию секрет. На цьому подвір’ї на Воздвиженці у Києві я фактично народився, сюди мене принесли з пологового будинку. І всі анекдоти з майбутньої вистави я чув з дитинства.

Це подвір’я знаходилося біля Житнього ринку. Там був справжній Вавилон — румуни, молдавани, німці, болгари. І все співало, танцювало, кричало, сварилося. Бачив екзотичних китайців (зараз у Києві таких немає), які носили косички, вони продавали дитячі іграшки. Це було чудово.

Мабуть мною добре опікувалися батьки, бо все це лишило в мене лише добрі спогади. Я написав п’єсу. А потім сталося диво. Ця п’єса мала величезний успіх у театрі «Колесо». Мене взяли ревнощі. Поставив виставу і в своєму театрі «Дзеркало», зі своїми акторами.

Дуже вдячний Ірині Кліщевській, яка дала поштовх, коли я ще не мав свого театру. Час від часу граю у виставі цього театру. Інколи мої актори замінюють когось з театрі «Колесо». А в театрі «Дзеркало» ця вистава найпопулярніша і граємо її найбільше. Щойно надходять до кас квитки на цю виставу, а вже за кілька днів їх розкуповують.

Часто граємо виставу у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я», якою керує мій колега, народний артист України Олексій Кужельний. Це людина-оркестр. В його театрі грає багато зірок, серед яких Ада Роговцева. Він хрещений батько фестивалю «Київська пектораль». Граємо в цьому театрі виставу не менше ніж раз на місяць. Мені варто віддати належне допомозі Олексія Павловича. Вдячний йому та іншим людям, які вклали кілька цеглинок у фундамент нашого театру. На жаль таких людей мало.

Попри всі труднощі ми вже зіграли виставу 500 разів. Думаю, що буде ще 500.

Я націоналіст, критично ставлюся до певних процесів і явищ. Але я автор цієї вистави, в якій сварки між двома родинами — єврейською та українською, закінчуються весіллям. Хочу, щоб так було і в нас в Україні.

На нашу виставу приїжджали ортодоксальні євреї з Ізраїлю, які раніше мешкали в Україні. Приходили і мої побратими з Конгресу українських націоналістів. І жоден з того чи іншого боку не сказав мені прикрого слова. І це велике досягнення, великий крок до поєднання людей.

Я вже говорив — це диво, що вистава вдалася. Така буває рідко. Наче впав золотий метеорит на грядку в твоєму саду. Я бачу як ця вистава робить незнайомих людей близькими одне до одного.

На виставу приходять різні люди. Коли закінчується вистава — всі встають. Я дивлюся — всі однакові. І так має бути. Всі мають бути однаковими у радості життя, у своїй толерантності один до одного, у відчутті ліктя людини, яка поруч.

— Виставі вже 14 років. За цей час вона якось змінилася?

— Вистава весь час змінюється. Ця вистава немов екзаменаційний тест для перевірки на право водіння автомобілем. Буває приходить людина і не може зіграти. У неї немає цього енергетичного струменя, віри в те, що вона говорить правду і що ці маленькі струмочки стікаються у велику ріку правди людської.

З перших показів у виставі грав Василь Шандро, який зараз працює на радіо. Талановитий режисер, учень легендарного режисера Дмитра Чайковського. Василь прийшов до театру після університету, одружився з нашою чудовою артисткою Юлією Овчинніковою. Зараз Юлія веде театральний гурток в одній зі шкіл Дніпровського району. У них росте доня. Для мене це радість, адже юні актори грали наречених, а потім самі одружилися. Це диво.

Також у нас грали Ігор Криворучко та співучий Євген Гамага, чудова панянка з Житомирщини Юлія Шевченко та чарівна франківчанка Ліана Книгницька, Міла Зінченко та Ельзара Бекирова, Вадим Слівчак та Денис Драчевський. А наприклад Дмитро Сторчоус грав у цій виставі 12 років поспіль.

Художниця Валя Кузмічова зробила такі костюми, що глядач тільки їх бачить, і вже зачарований. А допіро як почне все це співати, грати, сваритися, кохатися — тоді вже аж йой!!! Всі вони, знаю напевно, отримали від цього досвіду велику радість.

Є й сумні сторінки. Олена Мазуренко, яка грала веселу подільську тьотю Сару та була завжди джерелом гумору, жартів та прагнення життя — померла 7 років тому. Її пам’яті присвятили виставу «Мазепа». Хочу пам’янути і звукорежисерів, що теж творили це дійство: Сашка Кліменка та Руслана Бащенка. Ці чудові хлопці теж вже поза світами. Разом із співтворцем нашого театру, вічним ентузіастом, моїм братом Віталієм Петранюком. Вічна їм пам’ять.

Я незмінно граю вуличного точильника, трохи божевільного філософа, який точить ножиці, бачить весь світ та розповідає різні притчі. І я дивлюся зсередини на глядача і на наших виконавців. Бачу серед них і тих, які вже не грають ніякі ролі. Бо їх вже немає. Також бачу і Олену. Думаю про них, про їхні долі.

Анна Коваленко сьогодні грає у виставі Рахільку. Вона не грає — вона живе на сцені! Аня-Рахілька зустрічає глядачів вже у фойє. Грає на фортепіано різні мелодії нашого двору, що створюють неповторний клімат, за який глядач любить цю виставу.

А роль українського хлопця Богдана грає кримський татарин Арлен Юсупов. Граючи українського хлопця з подільського подвір’я кримський татарин стверджує, що Крим наш. І я радію з того!

Батька Рахільки Хайма грає Віктор Вернер, який крім роботи в нашому театрі знімається в кіно, на телебаченні, в рекламі. У нього вийшов цікавий соковитий персонаж. А Хому, старого українця грає Павло Максименко. Він починав грати в цій виставі 10 років тому, потім пішов з театру, а нещодавно повернувся до нас.

Українську тітку Параску грає Ольга Онопринюк. Насправді вона ніяка не тітка, а чарівна дівчина. Це все магія театру. Зараз ми разом з Олею працюємо над ще одним цікавим проектом — моно виставою, присвяченою Лесі Українці. А заслужений артист України Роман Нагірний починав грати у цій виставі ще 15 років тому, коли вона лише створювалася. Дільничний міліціянт Собачко у виконанні Романа примушує глядачів сміятися до сліз.

Поїздили з цією виставою Україною. Побували в Чернівцях, Хмельницькому, Білій Церкві, Козельці. Часто нас запрошують до невеликих містечок, де люди обділені увагою театрів. Намагаємося нікому не відмовляти. Всюди нас приймають добре, але найтепліше — київський глядач. Інколи здається, що в столиці на виставу приходять одній й ті ж люди. Хоча насправді це не так. Інколи на початку вистави колеги говорять, що у нас глядач якийсь холодний. А я їм: «Я у вас вірю, розігрієте». І через 10 хвилин усе кипить (усміхається).

— Напевне на Ваш театр вплинули карантинні обмеження?

— Ми єдиний районний театр у місті Києві. У Дніпровському районі до нас ставляться добре. Поки що нас бережуть, платять зарплату. Думаю, що в цьому і заслуга вистави «У Києві на Подолі». Якщо в наш район приходить новий керівник, ми запрошуємо його на цю виставу і після цього стаємо друзями.

Хоча працювати стало складніше. Ми грали мало вистав. Більшість вистав у нас виїзні. Часто запрошують на корпоративи, інколи в одну й ту ж організацію по кілька разів. Тоді ми показуємо ще одну нашу виставу «Зніму чувіху з хатою» і глядачі не розчаровуються.

— Над чим працюєте зараз?

— Робимо, як ми вже з вами згадували, моно-виставу про Лесю Українку. Це дуже складна тема, якщо підійти до неї серйозно. Вистава називатиметься «Лесина пісня Україні». Тут будуть фрагменти «Лісової пісні», сторінки Лесиних щоденників. Хочемо випустити виставу вже в цьому сезоні, якщо не завадять карантинні обмеження. Репетиції можливо будуть онлайн. Вже маємо у цьому питання певний досвід. Поставили таким карантинним чином виставу «Котигорошко і калинова дудка».

Наступна вистава, яка буде ставитися, дуже цікава. Це буде нова версія моєї п’єси «Мій бідний фюрер», яку я написав 30 років тому. Це фарс про останній день життя Адольфа Гітлера і Єви Браун. Це історія про тоталітарного лідера і про те, чим закінчується безмежна влада. І про те, що керує насправді тоталітарним лідером.

Називатиметься вистава «Чуб дарма, голови нема». Цю п’єсу я написав наново, користуючись своїми далекими алегоріями. Вона мене смішить, думаю, що смішитиме і людей. Сподіваюсь, що вони зроблять певні висновки для себе, а можливо і певні кроки в житті, від яких залежатиме доля нашої держави.

— Також створюєте нову версію вистави про Івана Мазепу.

— Ми подали її на гранд в Український культурний фонд і чекаємо відповіді. П’єса називається «Мазепа: булава і троянда». Тобто — влада і любов. А та вистава про Мазепу, що йде сьогодні, переважно розповідає про його кохання. У новій п’єсі розширені думки Мазепи, їм дається епічне звучання. Користуючись з можливості маю висловити жаль з приводу смерті великого друга нашого театру Ігоря Мазепи, якого без жалю скосила пандемія. Ігор Всеволодович був славним нащадком Гетьмана Мазепи!

У майбутній виставі про великого Гетьмана серед персонажів є кат-цар Петро І, козацькі герої Виговський, Чуйкевич, Гордієнко, а також Пилип Орлик, як посланець у майбутнє, як голуб, якого Мазепа, помираючи в Бендерах випустив у світ.

— Знаю, що Вас також цікавить образ Григорія Сковороди.

— Шукаю п’єсу. Не виключено, що якщо не знайду, то напишу сам. Це не проста тема, осягнути його філософські думки надзвичайно складно. Там є речі, якими потрібно жити. Наприклад: «Все, що тобі потрібне, воно є легке, а трудне — тобі не потрібне». Звучить дивно, нас не такому вчили у радянській школі.

Думаю, що покласти свою голову за Батьківщину легко, бо ти відчуваєш у цей момент своє призначення, що так має бути. А якщо тобі трудно це зробити, значить ти не туди пішов.

Саме про це вистава «У Києві на Подолі», яка через маску сміху проєктує езоповою мовою дуже серйозний месидж, що Україна — наш спільний дім, в якому кожному вистачить місця. Ми житимемо між собою в злагоді, якщо того хто поруч сприйматимемо як свого.

— А як у Вас з дитячим репертуаром?

— Маємо купу дитячих вистав. Серед них «Котигорошко і калинова сопілка», в якій роль Котигорошка виконує Арлен Юсупов. Це героїчна версія про наприклад юного Іллю Муромця, або генерала Чупринку — Романа Шухевича чи молодого Степана Бандеру. Це як «Житія святих».

Взагалі українські народні казки — це «Житія святих» для дітей. Цим вони відрізняються від казок інших народів. Люди думають, що казка, це легкий жанр. Насправді це не так. Котигорошки та Іван Царевич це герої, які проходять мученицький шлях, і саме цей шлях приводить їх до перемоги.

Наша вистава «Котигорошко і калинова сопілка» — це драматична версія кількох казок. У тому числі й улюбленої моєї казки і казки моєї онучки Олівії «Казка про калинову дудку і мертву сестру». Вона її боїться, але хоче слухати. Саме цей механізм я заклав у казку про Котигорошка.

На виставу приходять учні початкових класів. І коли Котигорошко вбиває Змія, то всі діти кричать: «Слава Україні!» І коли настає Перемога, то вона настає не на сцені, а в душа цих дітей. А це значить, що і в наших душах. І тоді ми відповідаємо на повні груди: «Героям Слава!»

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».