Ясне полум’я Володимира ЗОЗУЛІ

Володимир з червоним дипломом закінчив Театральний інститут (нині Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. За роки служіння на головній драматичній сцені країни він створив багато соковитих, народних, відверто театральних образів. Такими стали два Степана у виставах «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого та «За двома зайцями» М. Старицького. Різні за характерами, за обставинами, за жанрами — ці персонажі запам’ятовувалися і викликали неймовірну симпатію глядачів. Таким самим інтересом користувалися ролі, що їх створив актор в останні сезони: Кривозуб в «Урус-Шайтані» І. Афанасьєва, Граф Пієман «Фредерік або бульвар злочинів» Е. Е. Шмітта, Безенчук «Великі комбінатори» за романом «Дванадцять стільців» І. Ільфа та Є. Петрова, граф Кефельд «Кін ІV» Г. Горіна, Гнат Чалий «Назар Стодоля» Т. Шевченка, і, мабуть, найяскравіша роль Г. Гжегожа у виставі «Дами і гусари» О. Фредро.

Сьогодні спогадами про свого друга і колегу по сцені діляться актори та режисери Театру Франка.

Михайло ЗАХАРЕВИЧ, Генеральний директор-художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народний артист України.

«Перша наша зустріч з Володимиром відбулася ще до Театру Франка. Я приїхав до театрального інституту відбирати акторів для Запорізького музично-драматичного театру. Після перегляду дипломних вистав запропонував йому роботу в цьому театрі, щоправда, тоді не склалося.

У березні 1992 року мене перевели на роботу в Театр Франка, а приблизно через два роки прийшов Володя з бажанням працювати на головній сцені країни. Разом з Сергієм Данченком, який тоді був художнім керівником театру, ми його прослухали, зрозуміли, що він наш, франківець. Взяли Володимира на роботу. На той час це вже був актор з певним досвідом роботи, харизматичний артист з власним обличчям.

З самого початку був задіяний у багатьох виставах. Хоча й не грав головних ролей, але там, де треба було створити характер, він робив це блискуче. У нього були дуже хороші епізодичні ролі. Всього ж за ці роки він зіграв 41 роль. Це досить багато. Як і в театрі, так і в кіно умів добре перевтілюватися. Здобув досить серйозний авторитет серед франківців.

Весь цей час я спостерігав за його творчістю. Він серйозно виріс у творчому відношенні. Через певний час до мене звернулися наші авторитетні франківці і ми розглянули питання, щоб він отримав звання заслуженого артиста України. І це була дійсно заслужена відзнака.

На превеликий жаль його зараз з нами немає. Ми сумуємо, нам його не вистачає, часто згадуємо про нього. Молоді франківці, які нещодавно прийшли до театру, вже з книжок дізнаються про його роль в історії театру, про помітний слід, який він тут залишив. А глядачі з задоволенням згадують ту галерею образів, які створив Володимир".

Богдан БЕНЮК, народний артист України:

«Театральний інститут — це велика сім’я, і всі актори, які його закінчили, добре знають одне одного. Ці люди присутні поруч з тобою практично кожен день. Тому важко пригадати, яка зустріч з Володимиром була першою. Відтоді як він прийшов до Театру Франка, всі ці роки ми з ним були в одній гримерці.

Володимира Зозулі вже немає серед нас. За цим столом тепер сидить його товариш Олексій Паламаренко. А на дзеркалі залишилося фото Володимира. Цей портрет постійно дивиться на нас, а ми часто згадуємо наша друга і колегу.

У нашій гримерці сиділа велична кількість людей, які представляли Театр Франка. За тим столом, за яким сиджу я вже 40 років, раніше сидів народний артист України, феноменальний актор Микола Цимбаліст.

Історія нашого театру за сто з лишком років складається з біографій багатьох акторів, які були присутні в цьому театрі. Доля кожного артиста це цеглинка, з цих цеглинок складається підмурівок нашого театру. І немає значення більш чи менш успішними були ці актори, бо перед Богом ми всі рівні. Але важливо, що кожен вкладає сюди свою енергетику, свій дух. Однією з таких цеглинок був Володя Зозуля, який поклав на кін театру певну кількість років. Він був духовно сильною людиною, великим патріотом України, справжнім козарлюгою. Запам’ятався як чесна і правдива людина, яка ніколи не фальшивила, весь час перебував у творчому пошуку.

Його не стало раптово, поза театром, ще не розпочався театральний сезон. Він не прийшов на зібрання трупи, це теж своєрідний знак, ніби взяв відпустку. Вже 16 років як померла моя мама, одного брата немає 2, а другого — 20 років. Але мені здається, що всі вони є, існують, живуть у моїй свідомості. Головне, щоб ми про них пам’ятали. А дух Володі житиме з нами у театрі.

Один з персонажів моєї творчості Яго говорить такі слова: «Найкраще — це зберегти честь імені свого». Якщо ти його збережеш, то про тебе будуть згадувати.

Кажуть, що про небіжчиків згадують добре, або взагалі не згадують. А про Володю треба постійно згадувати, бо він був світлим чоловіком, дуже любив життя.

У нього залишилося двоє синів. Хочеться побажати, щоб у їхніх майбутніх родинах було багато дітей, щоб українців було багато і ми ніколи не зникли з лиця землі. А ще дуже важливо, аби ці хлопці завжди пам’ятали свого батька".

Анатолій ГНАТЮК, народний артист України:

«Я був присутнім на посвяті Володимира Зозулі у студенти в театральному інституті. А зустрілися ми на вулиці. Цей хлопець просто «світився» щастям. Тоді ми й познайомилися.

Згадую, як працювали над виставою «Поминальна молитва». Він репетирував Степана — сусіда Тев’є Тевеля, а я -Менахема. У мого персонажа є така фраза: «Ребе, а чому півень на одній нозі стоїть?» І Володя подарував мені годинника, де півень стоїть на одній нозі. Я повісив цього годинника у нашій гримерці. Це було за кілька місяців до його смерті. І зараз годинник з півнем нагадує про нього.

Коли Володя пішов від нас у засвіти, то разом з ним з Театру Франка пішло щось рідне і близьке. Я довгий час не міг усвідомити, що Володі більше немає. Наші гримерки були поруч. Він любив зайти до моєї гримерки, сісти на диванчик і поговорити. Говорили про творчість, про життя, розповідали якісь веселі історії, любили пожартувати. Він був прекрасним співрозмовником. Зараз буває виходжу в коридор і здається, що зараз Володя вийде з гримерки у костюмі свого персонажа, як завжди усміхнеться і піде на сцену…

Оскільки мав прізвище Зозуля, любив казати: «Я накую Вам багато років». Це було так мило і щиро. І вірилося, що з його легкої руки ми житимемо дуже багато років. А собі він зміг «накувати» лише 55.

Його любили всі покоління Театру Івана Франка. І старше, і середнє, і молодше. Він був надзвичайно відкритою людиною, щирим в усьому. Міг похвалити, але так само відверто і покритикувати.

У нього можна було повчитися відданості професії. Він міг репетирувати не лише в день, але і вночі. З великим натхненням репетирував роль Степана у виставі «Поминальна молитва», віддавався так, наче це була не звичайна репетиція, а прем’єра.

Того сумного дня вранці подзвонила його дружина Лєна і каже: «Володя помер». Тільки встало сонце, мав бути яскравий сонячний день. І раптом така новина…"

Петро ІЛЬЧЕНКО, режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України:

«Володимир Зозуля був нашим побратимом по творчому цеху. Висока вимогливість, театральність, бажання не працювати, а служити вирізняли Володимира в контексті нашого театру. Для нього не було важливим настільки велика роль, його цікавила робота. У кожній ролі він намагався знайти камертон, виразну тему. Цього актора брали у вистави всі режисери.

Володя дуже любив колективну творчість, був активним членом постановочної команди, вірним у роботі, ніколи не підводив. Його не цікавило чи його черга грати. Коли б не попросили, завжди був готовий вийти на сцену чи на репетиції, чи в самій виставі.

І поза театром був дуже компанійським. Брав участь у багатьох капусниках, вечорах, які ми організовували. Позитив, світлість, карнавальність характеризували артиста Зозулю. А ще доброта. У театрі це дуже важливо, тому що саме доброта дозволяє обійти інтриги, заздрість, інші негативи. Навколо Володі цього не було.

Він був професіоналом, любив свій театр, свою роботу, брався за всі ролі, що йому пропонували. З середини 1980-х років, коли прийшов до театру, Зозуля грав у багатьох моїх виставах. Багатьом запам’ятався його Трохим з «Мартина Борулі». Одна з останніх його ролей — Суддя в «Скупому», надзвичайно каскадна, комічна і виразна за формою роль. Планувалася і подальша робота…"

Володимир НІКОЛАЄНКО, народний артист України:

«Коли я вперше прийшов до Театру Франка, то Володя був одним з тих, хто першим підійшов до мене, дав настанови як себе поводити. Надзвичайно йому вдячний, що допоміг мені здолати перші сходинки на професійній сцені.

Коли Дмитро Чирипюк ставив виставу «Стережися Лева», я в ній грав Лева, а Зозуля — Вовка. Він вніс багато пропозицій до сценарію, що додати, що вирізати. Вийшла хороша вистава.

Володимир займався естрадою також. А наприкінці другого тисячоліття запитав мене, чи хочу я достойно увійти в міленіум. Звісно ж погодився. Мали разом вести новорічний концерт, він написав сценарій. Після закінчення концерту, десь о третій годині ночі сказав мені: «Ми будемо в міленіумі довго і щасливо жити».

Бувало розкажеш йому про якусь свою проблему, вислухає і починає йти аж до глибинних моментів. Знаходить такі підвалини, куди могла б зайти ця проблема, що ти навіть і не сподівався.

Добре запам’яталися гастролі театру до Маріуполя у грудні 2018 року. Після вистави довго гуляли по місту, говорили про дітей. У нас в обох по двоє синів, які майже ровесники.

Як в актора взяв у нього те, що він умів відразу хапати образ, знаходити рішення. Для артиста дуже важливо не просто вивчити текст і говорити, а знайти рішення сцени, щоб вистава була цікавою по темпоритму, щоб була виразною. Це для мене було показово.

Також у нас було багато новорічних казочок. Він міг сказати, що у цій сцені чогось не вистачає, а наступного дня приносив рішення, як зробити казочку кращою. Бо для дітей грав, як для дорослих і, навіть, краще!"

Олексій ПАЛАМАРЕНКО, заслужений артист України:

«Під час навчання у театральному інституті, я записався на факультатив з фехтування. Хотів не лише навчитися тримати шпагу, а вивчити весь цей ритуал. На одному з занять побачив блакитноокого хлопця з шикарним чорним кучерявим волоссям. Це був Володимир.

А я згадав першу серію фільму «Невловимі месники». Там був негативний персонаж Сидір Лютий. Цей бандит був настільки красивий, що викликав симпатію. І Володя Зозуля був чимось схожий на цього Сидора. Щось у ньому було харизматичне. Як блисне своїми очима, наче струм ударить. По-своєму я в хорошому розумінні цього слова по-чоловічому трохи заздрив йому.

Згадую одне о останніх інтерв’ю Фаїни Раневської. У неї тоді запитали: «Хороший актор — не обов’язково хороша людина, а хороша людина не обов’язково хороший актор. Що для вас важливіше?» Вона відверто відповіла: «На старості років я все більше тяжію до хороших людей. Я їм пробачу, що вони не стали великими акторами, бо вони залишилися людьми»… Володя був хорошою людиною і прекрасним актором.

У театральному інституті ми навчалися в одного педагога — Леоніда Олійника (щоправда Володя на курс пізніше). Леонід Артемович дуже добре розбирався в людях. Він обирав на свій курс красивих і порядних людей. Як правило його вибір мав хороші результати. І сьогодні в український театрах його випускники серед перших.

Володимир дуже любив жарти, завжди умів по-доброму посміятися. Вперше побачивши його посмішку дехто міг подумати, що це несерйозна людина. Насправді ж за цією видимою несерйозністю ховався великий професіоналізм.

Нам доводилося працювати разом не лише на сцені Театру Франка. Це були новорічні вистави. А дітям не можна брехати. Актори — це великі діти. І як можна обманути тих істот, до яких ти найближче. Навіть здавалося б з примітивних віршів він завжди придумував якусь цікаву річ.

Є актори, які сподіваються тільки на режисера. А у Володі весь час працювала творча думка. Він завжди щось привносив — етюди, думки, виправдані життєві інтонації. Працювати з ним разом на сцені було справжнє задоволення.

Він не був улюбленцем театральної долі. Кожна роль давалася йому нелегко. Але коли він уже грав, то це було неповторно. Так зіграти міг лише Володя Зозуля. Приміром, була казка про українського вовка. Тут він знаходив такі фарби, що глядачі співчували сіромасі.

У виставі «Назар Стодоля» його призначили на роль Гната Карого. Він з радістю взявся за цю роботу. Проте був призначений у другий склад, і не грав у перших виставах. Актору, як грає від прем’єри легше, а ввід у виставу — дуже складна річ, яка потребує надзвичайних зусиль. Володимиру вдалося зіграти лише кілька останніх вистав, але зіграти блискуче.

Він був прекрасним другом. Ніколи не задавав зайвих питань. Якщо тобі хотілося помовчати, то не порушував це мовчання, ніколи не був нав’язливим. Намагався відчути, що потрібно товаришу. Водночас, був по-хорошому авантюристом. Морозного дня його можна було умовити піти зустрічати весну, подивитися як повертаються з вирію птахи.

На ВДНГ (нині Експоцентр України) його мама працювала екскурсоводом. Тут минуло дитинство Володі. Кожен павільйон, кожен закуток він знав як свої п’ять пальців. Ольга Іванівна, спрямувала його на творчу дорогу, була справжньою натхненницею. Багато в чому саме завдячуючи їй він закінчив не лише студію при Театрі Франка, але й театральний інститут.

Коли ми разом приходили на цю виставку, то він розповідав свої дитячі спогади, як там уперше побачив індусів. Це був його світ. Було враження, що тут він скидав свої роки і знову ставав хлопчиськом у коротких штанцях.

Свого часу Володю не взяли в армію, бо мав проблеми з серцем. Тоді я на це не дуже зважав. Вже тепер розумію, що в нього було не достатньо міцне серце, але воно було добрим і великим.

Коли він пішов за обрій, то забрав з собою з нашого театру щось тепле, дитяче, приємне, романтичне. Те, що якщо й повернеться до Театру Франка, то дуже нескоро.

А закінчити хочу словами Расула Гамзатова, які я переклав українською мовою: «І коли мій вогонь загас, жалійте не мене, а тих, що гріло повсякчас це полум’я ясне».

Дмитро ЧИРИПЮК, режисер-постановник, народний артист України:

«З Володею ми починали ще зі студії при Театрі Івана Франка. В інституті навчалися на паралельних курсах — я на режисерському, а він на акторському. Репетиції починали о 23 годині, а закінчували — 5-й ранку. Була цікава творча робота.

Володі так не вистачає. Ми могли зізвонитися навіть уночі і розповісти про свої проблеми.

Кажуть незамінних людей не буває. Це неправда. Він для мене бував незамінним. Грав практично у всіх моїх виставах, і не лише в тих, що я ставив у Театрі Франка, а й інших місцях — Національному палаці мистецтв «Україна», Національній опері, також урядових заходах, присвячених ювілеям Лесі Українки, Івана Франка, святкуванні Дня Незалежності України.

Разом з Борисом Шарварком вісім років ми ставили новорічні казки в Палаці «Україна». Давав Володимиру головні ролі. Це була людина, яка творила разом зі мною. Я міг спокійно залишити репетиції, він сам репетирував з акторами, щось придумував до текстів, з ним було на прочуд комфортно. Знав, що він ніколи не підведе.

Робили виставу до ювілею Тодося Осьмачки, в якій грали Богдан Ступка і Віталій Розстальний. А Володя — самого Осьмачку. У нас було дуже мало часу, боялися, що він не встигне вивчити текст. Це треба було зробити за одну ніч. І він встиг.

У виставу «Поминальна молитва» призначив його на роль Степана. Але він вже не вийшов у цій ролі, хоча й дуже хотів. А однією з останніх робіт Володі була роль у виставі «Аліса у країні чудес», що йшла під час Різдвяно-новорічних свят на початку 2020 років у палаці культури СБУ".

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».