Історія, яка жила в театрі

У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави «Пер Гюнт» Генріка Ібсена. Нову постановку присвятили Сергію Данченку та Богдану Ступці.

Звернення до драматургії Генріка Ібсена (1828−1906) є не лише свідченням зрілості театру, а й правильності обраного вектору подальшого його розвитку. Тим більш, коли йдеться про глибоко філософський твір «Пер Гюнт» (1867). Ця поема увібрала в себе, здається, всі наскрізні проблеми і теми, які хвилювали і хвилюють людство протягом багатьох століть: що означає «бути собою?», як, проживши життя, залишитися вірним своїм ідеалам, не зрадити власному «я», не зійти на такий легкий шлях власних екзистенціальних рефлексій в пошуках власного «я», не перетнути межу, уявивши себе «суперлюдиною» і тим самим знищити себе? Як не піддатися на поталу амбіціям, які руйнують, роз’їдають душу, часто-густо ховаючись за високими поняттями гідності, самовдосконалення та інших моральних чеснот?

У чому полягає сенс людського життя? Як віднайти в собі сили протидіяти численним спокусам, які щомиті супроводжують кожну людину? Що ж означає це сакраментальне «лишитися собою», бути вірним своєму внутрішньому розумінню достойно прожити відміряний час, без компромісів і зрад? І головне: шукаючи себе, своє головне призначення, в момент власного «тріумфу» пам’ятати про милосердя і не забувати про ближнього.

— Поставка цієї вистави була спільною моєю ідеєю та керівництва театру, — зазначає режисер-постановник Іван Уривський. — Я запропонував кілька назв і ми зупинилися саме на «Пер Гюнті», бо ця історія вже давно живе у стінах нашого театру.

Не випадково виставу вирішили присвятити Сергій Данченку і Богдану Ступці. Сергій Данченко хотів поставити «Пер Гюнта» з Богданом Сильвестровичем. Було вже навіть сценічне рішення. А коли художнім керівником став Богдан Ступка, то в нього теж була така ідея. Але тоді не склалося… «Пер Гюнт» — світова класика, потужний текст, який давно мене зачепив і досі не відпускає.

Вистава народжувалася в любові. Ми знайшли з акторами повне порозуміння. Сам репетиційний процес тривав майже півроку. Через карантин кілька разів доводилося робити перерви в роботі. Також через це кілька разів переносили саму прем’єру.

У процесі роботи над виставою я як режисер намагався розібратися у житті головного персонажа, якого показано у віці від 20 до 70 років. Дуже цікаво робота, бо у п’єсі багато тем і підтем, про які можна довго думати і, навіть, сперечатися про них.

Попередні свої вистави у Театрі Франка я ставив на Камерній сцені імені Сергія Данченка. Вперше працюю на великій сцені. Це різні формати, різні світи. Досить довго звикав до цієї сцени. Вона дуже непроста, зі своєю специфікою і своєю магією. У ній багато загадок, які так хочеться розгадувати.

Вперше працював з народним артистом України Остапом Ступкою (Пер Гюнт) — це професійний, потужний актор, з яким дуже комфортно у роботі. Він надзвичайно точно потрапляє в роль. Те ж саме можу сказати і про народну артистку України Наталію Сумську, яка грає його матір. Вона — великий професіонал, потужна актриса, гарна людина.

Над сценічним рішенням працювали разом з художником Петром Богомазовим. Завдяки цьому рішенню, на мою думку, вдалося розкрити п’єсу з іншої сторони. У сценографії закладено багато сенсів, до того ж, як на мене, вийшло дуже красиво. Костюми, які те ж робив Петро, є частиною сценографічного рішення.

Підбором музики займалися разом зі звукооператором Олександром Кришталем. Це також був довгий, копіткий процес. В основному використали музику сучасних композиторів. Думаю, що їхні твори гармонійно підійшли під атмосферу вистави.

Також хотів би відзначити хореографа Павла Івлюшкіна та хормейстера Сусанну Карпенко. Загалом же вистава — це командна робота, де успіх залежить від кожного актора, кожної людини, яка бере участь в її створенні. Вдячний усім.

Робота над постановкою триває. Вистава тільки починає свій шлях. Лише після 10-го показу можна буде говорити про якесь внутрішнє задоволення. Потрібно, аби пройшов певний час, щоб актори стали вільно почувати себе на сцені. Ми ще в процесі.

Маю плани щодо кількох нових постановок. Напевне першою буде українська класика. Розглядаю питання співпраці з іншими театрами, але тут свої корективи вносить карантин.

Радий, що нині працюю на головній сцені країни — Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Я зробив свій вибір і задоволений ним.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти»