Вадим КРИЩЕНКО: «Мій пісенний пласт іще не вичерпаний»

У Національному палаці мистецтв «Україна» відбувся концерт відомого поета-пісняра, народного артиста України Вадима Крищенка, який довго і з нетерпінням чекали шанувальники української пісні. Цей концерт мав бути більше року тому, але через карантинні обмеження пісенне побачення з маестро відбулося лише нині.

— Багато моїх друзів, знайомих назвали цей концерт справжнім потрясінням, що вони давно не бачили такого концерту, — зізнається Вадим Дмитрович. —  Академік Микола Жулинський назвав концерт небувалим дійством. Ректор Національного університету біоресурсів і природокористування Станіслав Ніколаєнко зазначив, що таке дійство просто неможливо перевершити. Багато теплих слів почув і від академіка Ярослава Яцьківа.

Люди були зачаровані. Вони вже так давно чекали, що хтось скаже про Україну, про духовність, про мову. Все це вилилося у пісні та вірші, які прозвучали в концерті.

Серед пісень, що прозвучали були як широковідомі твори, так і понад десяток прем’єр.

У цьому концерті виступав цвіт української естради. Як завжди неперевершено співав один з кращих наших виконавців Іво Бобул. Спеціально приїхала з Болгарії Катерина Бужинська, а з Одеси — улюбленець публіки Микола Свидюк. Молода співачка, дочка відомого композитора Остапа Гавриша Мар’яна подарувала чудову пісню на музику батька «Падає зірка», а до написання слів долучився я з моїм арт-директором Інною Павленко. Ця пісня стала переможницею у номінації «Прем'єра року — 2020». Неперевершено виступив Герой України, наш найкращий майстер художнього слова Анатолій Паламаренко, поєднавши вірші Вадима Крищенка і слово Тараса Шевченка.

Окрасою концерту став наш всесвітньовідомий Національний академічний український народний хор імені Григорія Верьовки, що виконав кілька моїх композицій, які люди знають вже багато років. Павло Дворський вже не вперше у моєму концерті виступав разом зі своїми синами. Хотілося б добрим словом згадати Олександра Василенка, Павла Зіброва, які теж виступили з прем’єрами. Наталія Шелепницька, яку називають мадонною української пісні, виконала пісенний твір на власну музику. Всім сподобалася нова інтерпретація пісні «Полісяночка», яку свого часу виконував Назарій Яремчук, а цього вечора заспівала Алла Попова. Вперше в моєму авторському концерті брав участь Фемій Мустафаєв, який виступив з прем’єрою пісні «Щоб ти почула». Заслужив вдячні оплески публіки і молодий виконавець Дмитро Андрієць. Завжди неперевершено, стильно виступає гурт «Козацькі забави». Цього разу вони заспівали відому пісню «Будьмо». Саме цю назву «Будьмо» взяв собі гурт молодих, енергійних парубків з Прикарпаття, які виконали пісню «Причарувала, приворожила».

Поезія, яка звучала з вуст автора, не тільки викликала бурхливі оплески. Люди кілька разів вставали з місць, думаю, що це теж дечого варто.

Невже це 21-й, Боже мій

Не думалось, що пощастить дожити.

Та, пересиливши життєвий буревій,

Іще стою, хоча й громами битий.

Іще всміхаюсь завтрашньому дню

Добра бажаю і землі, і людям.

А нашій вдачі — міці і вогню,

З надією, що так воно і буде.

То будьмо в радості, допоки ми живі,

А про сумне сьогодні — ані слова.

Тримаймо Боже слово в голові,

А решта все — то суєти полова.

Утверджуймо себе без протиріч

Шанобою до батьківської хати.

Оце у сяйві сьогоденних стріч

Тобі, Вкраїно, і Вам, українці, хочу я сказати.

Виступи естрадних співаків гармонійно доповнювали танцювальні номери.

На жаль, через карантинні обмеження Національний палац «Україна» сьогодні можна заповнювати лише на 50 відсотків, тому далеко на всі бажаючі змогли потрапити на цей концерт.

Цього дня у Палаці «Україна» панував дух українства, дух щирості, дух української мелодійної пісні і поезії, яка торкається душі і серця. Концерт тривав майже чотири години, але пролетів немов одна мить. За це час жоден з глядачів не встав і не залишив зали.

Ще раз хотів би згадати Миколу Жулинського, який наголосив на тому, що він не знає, хто б іще міг зробити таке дійство, як це зробив Вадим Крищенко. А українська пісня робить так багато для української справи.

На цьому концерті мені вручили літературно-мистецьку премію імені Володимира Сосюри. До речі, перший класик якого я побачив, ще коли навчався у дев’ятому класі однієї з житомирських шкіл, був Володимир Миколайович. Ми зустрілися знову, коли я вже став студентом факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Тоді поет подарував мені свою книжку з теплим дарчим написом. Зараз ця книжка зберігається у Житомирському літературному музеї, де відкрита кімната-експозиція «Життя і творчість Вадима Крищенка».

Під час антракту у фойє Палацу «Україна» була виставка моїх книжок, яка зацікавила багатьох глядачів. Крім збірок поезій тут була представлена єдина книжка про мій життєвий і творчий шлях за авторством Інни Павленко.

Велику роботу по підготовці концерту здійснила головна режисерка цього пісенного дійства Марина Коломієць. Враження від пісень доповнювалися комп’ютерною графікою, а біографія поета була поєднана з пісенними та поетичними творами, які звучали зі сцени. Я багато пережив. Бачив Україну ще до війни. Бачив як прийшли німці. Знаю повоєнні роки. Дожив до нового сторіччя, нового тисячоліття. Маю з чим порівняти сьогоднішній день. Насамперед я, як казали раніше, — «український буржуазний націоналіст». Для мене найголовніше — утвердження українства у пісні, у слові, чи у звичайній розмові.

Під час концерту на екрані можна було побачити відеопривітання з далекої Америки від моєї сестри та її чоловіка, а також від мого племінника, який разом зі своєю сім’єю заспівав пісню «Родина, родина». Було цього вечора і багато інших родзиночок. А вести концерт запросили Тимура Мірошниченка. Я думаю, що сьогодні це один з найкращих ведучих в Україні.

Чим відрізняється творчий вечір Вадима Крищенка від інших? Я не претендую, що пишу найкраще. Є багато талановитих авторів. Але українська наповненість мабуть найбільша саме в мене.

Любити Вкраїну — добра запалити багаття

Стоять за своє і не збити до волі ходи.

То ж будьмо вкраїнцями, будьмо українцями, браття,

У радості й скруті, несхитно, усюди й завжди.

— Ювілейного концерту довелося чекати більше року.

— Так, і сьогодні мені вже не 85, а 86 років. Я радий, що врешті відбулася зустріч з людьми, публікою. Згадую незабутнього Дмитра Гнатюка. В останні роки ми з ним дуже потоваришували. Йому вже тоді було 85 років і він їздив з нами на концерти. Якось запитую: «Дмитре Михайловичу, може Вам важко?» А він каже: «Дорогий Вадиме, ти знаєш, не в грошах справа. Ходжу по хаті, ніби хворий, погано себе почуваю. А поїду з вами, виходжу на сцену, і — ніби нова людина, одержую такий посил від людей — оті емоції людські, оці оплески. Я оживаю і відчуваю себе молодим».

Я вже теж у такому віці, як був тоді Дмитро Гнатюк. Мене дуже цікавить думка людей, як вони сприймають мою пісню. Я хочу бачити у пісні зміст, поезію, мелодію, притаманну українській мові. Не можна казати: «Давайте писати по-європейськи». Пишімо по-українськи, щоб європейці були зачаровані нами. Не треба когось копіювати, покажіть наше, українське.

Україна багата на різноманітні жанри пісенного відтворення. Ми — нація, яка народжує стільки пісенних шедеврів, що якби Україна вже була незалежною державою хоча б 100 років, повірте, її пісні сьогодні б мали світове значення.

Згадаймо Володимира Івасюка. Це був зовсім інший напрямок мелодій. Можливо нетрадиційний, але придуманий на основі народної пісні. Він пішов до метрів і показав свої пісні. Вони були здивовані, навіть заперечували. Казали: «Це не наше, не традиційна мелодія». Не побачили в цьому новаторський хист. Думаю, що якби Україна вже тоді була незалежною, Володимир Івасюк зі своїми піснями був би як гурт The Beatles, пісні якого звучали по всьому світу. Його «Червона рута» живе й донині, прикрашає фінали концертів будь-якого рівня…

Треба підняти авторитет української пісні. Це — справжній діамант. У Шевченківської премії є різні номінації — за критику, дитячу літературу, образотворче мистецтво, навіть за виконання пісні, а за створення пісні немає. Це неправильно.

Я — поет, який вріс у пісню. Я — професійний поет-пісняр. Відслідковую пісню від самого народження. Коли народжуються слова — показую їх композитору. Або навпаки — він показує мені мелодію, а я на цю мелодію пишу слова. Потім шукаємо виконавця. А далі вже йдемо записувати.

Даремно дехто говорить: «Візьми мою книжечку і там знайди текст для пісень». Це неправильно. Пісню треба писати спеціально. У ній є свої закони — повтори, логічне завершення. Пісня звучить три хвилини, може трохи більше. Але там є початок, розвиток і завершення.

Мене запитують чим займався під час карантину. Написав книжечку віршів. Зараз вже пишу нову.

— Це вже далеко не перший Ваш концерт у Національному палаці мистецтв «Україна».

— Починаючи з 1992 року тут відбулося понад десять моїх авторських концертів. Спершу вони тривали по два дні поспіль. Пам’ятаю велику рекламу одного з перших таких концертів, яка розтягнулася мало не на весь Хрещатик.

Практично всі виконавці старшого і середнього покоління брали на уста мої пісні. Дорожу тим, що працював з такими майстрами як Дмитро Гнатюк, Раїса Кириченко, незабутній Назарій Яремчук, який мав у своєму репертуарі найбільше пісень на мої слова. Іван Мацялко — на могилі якого на Личаківському цвинтарі рядки з моєї пісні: «З тобою ми як дві зорі». Віктор Шпортько, який мав прекрасний голос. Микола Мозговий, що залишив для нас слід не тільки як виконавець, а й дуже цікавий та колоритний композитор.

Часто згадую Раїсу Кириченко. Так трапилося, що ми написали ті пісні, які з її уст ставали народними. Серед них здавалось би простенька пісня «Варенички». Вона заспівала, і цю пісню підхопили всі. Після операції Бог подарував їй ще сім років життя. За ці роки не було дня, щоб ми не зустрічалися або не спілкувалися по телефону. Вона ще мала голос, але ноги вже якось не слухалися. Вона боялася, щоб не впасти. Бувало заспіває на концерті одну-дві пісні, люди просять ще. Ми придумали, що я виходжу на сцену і ніби запрошую її на танець, а насправді, аби вона на мене сперлася.

— Вам доводилося виступати в різних містах України. Що можете сказати про публіку?

— Хто б що не говорив, але українське слово більше і глибше сприймається на Західній Україні. Але українська пісня близька людям і в інших куточках нашої країни.

Мені не доводилося виступати на Донеччині. Хоча як журналіст я проходив практику на Донбасі. Хочу сказати, що тоді там було багато українського. Села були абсолютно українськими. Руденко, Дзюба, Стус — вихідці зі східних регіонів. Там була потужна письменницька організація. Шкода, що ми все це здали. Хотілося б сподіватися, що ще не пройдено точку неповернення.

Виступав у Дніпропетровській, Полтавській областях. Українське слово особливо тепло приймають у районних центрах. А Полтавщина до того ж — батьківщина Раїси Кириченко. Вона завжди запрошувала мене, композиторів, виконавців у свою рідну Корещину. До речі, на могилі Раїси Кириченко теж вибиті слова з пісні Вадима Крищенка.

— Чи доводилося виступати з концертами за кордоном?

— Ні, не доводилося. Але була цікава поїздка до Канади. Я очолював делегацію. Ще був Радянський Союз і ми підтримували прогресивних українців цієї країни. Це був період, коли Україна вже йшла до незалежності і керівником делегації вперше був не представник КГБ, а український поет.

Там я познайомився з такими діячами як Гай-Головко — міністр культури Українського уряду УНР, професор Ревуцький — брат композитора Левка Ревуцького. Були дуже приємно, що українці там зберігають свою національну культуру.

— Що Вас хвилює як митця?

— Чомусь зникла українська мелодійна пісня. Чому вона не звучить на українському радіо? Чому українське радіо взагалі відійшло від музичної культури України? Популяризують те, що схоже на закордонні зразки. Це небезпечно, адже, як говорить приказка: «Якщо сто разів сказати хрю, та на сто перший захрюкаєш». У нас люблять повторювати навіть нісенітниці. А ми маємо достойні речі, хотілося, щоб вони вросли у наш побут. Прагну працювати в цьому напрямку й далі. Хоча літа вже не ті, але я відчуваю, що пісенний пласт іще не вичерпаний. Треба і далі находити виконавців. Дуже велике значення має те, хто виконуватиме пісню. Не обов’язково людина повинна мати сильний голос, але потрібно, щоб у нею була відповідна аура. Згадаймо радянські часи. Ті ж самі Шульженко, Утьосов чи Бернес не мали голосу, але подавали пісню так, що нею заслуховувалися. Були такі артисти і в нас.

Мабуть я — єдиний, хто не написав жодної пісні російською мовою. Не переймався тим, аби мої пісні звучали в Росії. Знаю, там де панує російська мова, там йде витіснення мови української. Уникаю тих людей, гуртів, де розмовляють російською мовою. І не тому, що я їх не поважаю. Треба утвердитися, стати на ноги українській нації. Хочеться, щоб трохи іншим став наш народ. Аби він був державницьким.

Нині я поки не бачу позитивних змін у ставленні до української культури. Минулого року у мене був ювілей — 85 років. Думаєте, хтось щось про це сказав? Ні.

— Щоб б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Хочу зачитати мій вірш «Рідна мова», який вивісили на вході до багатьох шкіл в Івано-Франківській та Львівській областях:

Пахнуть в мові яблуні віти

І кущі калини в саду.

Пахнуть і зима, і літо,

Рідний дім, що на виду.

Та іще дубова пуща.

Рідна мова в нас — пахуща.

В мові синь як у волошки,

Колір соняшника в ній.

Ще й кармінного є трошки,

Лише глянь і зрозумій.

Придивись до неї знову,

Наша мова — кольорова.

В ній звучать струмки весняні

І пташок веселий спів.

Музику відчув в звучанні

Українських рідних слів.

Чую в ній бандуру діда.

Наша мова — мелодійна.

В рідній мові є і нота,

Що відлунює, мов дзвін.

Може ворога збороти,

Бо стріля, як карабін.

І впаде напасник ниць,

В мові є козацька міць.

Отака в нас рідна мова:

І співуча, й барвінкова,

Вишукана і проста.

Хай всім ляже на вуста.

Для душі вона основа —

Українська рідна мова.

Фото Інни ПАВЛЕНКО.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Вадим КРИЩЕНКО: «Мій пісенний пласт іще не вичерпаний»