Подорож у світ українського кіно

У Блакитній вітальні Будинку Кіно презентували книги «Талан і гра: українські актори театру і кіно» та «Таємні історія фільмів. Пам’ять документів», які вийшли друком на початку 2021 року. Подію присвятили 80-річчю від дня народження Івана Миколайчука.

«Талант і гра: українські актори театру і кіно» — це 28 творчих портретів українських акторів. Серед них як наші сучасники (Анатолій Хостікоєв, Ада Роговцева, Богдан Бенюк, Лариса Кадочникова, Ірма Вітовська-Ванца та ін.), так і актори, яких вже з нами немає (Богдан Ступка, Леонід Биков, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Микола Гринько та ін.) Автори Лариса Брюховецька та Вікторія Котенок — проаналізували їхні найвизначніші ролі, індивідуальний стиль, а деякі портрети доповнили бесідами з самими митцями.

А завдяки книзі Лариси Брюховецької «Таємна історія фільмів. Пам’ять документів», яка вміщує архівні документи, можна потрапити у 1960−1970-ті роки і пізнати атмосферу Кіностудії ім. О. Довженка, яку формував Василь Цвіркунов. Авторка описує реакцію кіноспільноти на тодішні фільми, перипетії довкола написання і захисту сценаріїв, заборони показу вже знятих стрічок. Книжка проілюстрована кадрами та робочими моментами з фільмів і доносить дух часу, коли Київська кіностудія творила шедеври, визнані далеко за межами України.

— У журналі «Кіно Театр» у рубриці «Обличчя» ми з номера в номер друкуємо інтерв’ю з акторами або їхні творчі портрети, — розповідає Лариса Брюховецька. — Серед них є й зарубіжні, але переважно це українські кіномитці. Тим більше, що в останні роки пожвавилося українське кіно, з’явилися молоді актори. Театри також приймають нове покоління.

«Талан і гра: українські актори театру і кіно», це друга книга, яку наша редакція присвятила акторам. Перша вийшла 2012 року і називалася «Українські обличчя кіно і театру». Там було 68 портретів і вона базувалася на тих текстах, що вже були у нашому журналі.

Цього разу обрали 28 персоналій. Книжка знову вийшла досить об’ємна — 400 сторінок. У ній досить багато ілюстративного матеріалу — кадри з фільмів, сцени з вистав, більшість у кольорі. Цього разу значну частину портретів писали заново. Про деяких знаменитостей: Івана Миколайчука, Костянтина Степанкова, Борислав Брондукова, Аду Роговцеву, Ларису Кадочникову пишуть багато, є їхні інтерв’ю. А приміром Василь Симчич обділений увагою. А його життєвий шлях дуже цікавий. Жив у Коломиї, був режисером і актором цього театру, а з 1968-го року брав активну участь у творенні українського поетичного кіно, знімався в союзних республіках. Його дуже високо цінували Леонід Осика і Юрій Іллєнко. У фільмі «Білий птах з чорною ознакою» актор зіграв отця Мирона, а в «Захарі Беркуті» — головну роль. У колі знаменитих акторів він був найстарший. Кінематографісти його полюбили за фактурність і талант. Я шукала про нього джерела, а ними стала місцева преса.

А в Костянтина Степанкова джерел достатньо. Це книжка Ади Роговцевої «Мій Костя», яка вийшла приблизно 15 років тому. У ній вміщені його щоденникові записи. Крім цього Віктор Олендер створив документальний фільм «Костянтин Степанков. Спомини після життя». Але головне — його різнопланові ролі: серед яких і комісар Федір Лобачов у «Комісарах», і ґазда в «Анничці», і Свенельд в «Легенді про княгиню Ольгу», і Бубела у «Вавилоні ХХ». Дуже плодовитий актор, постійно був на видноті.

І, безперечно, у центрі Іван Миколайчук, про якого в мене ще 2004 року вийшла книжка. Але він невичерпний: з часом з’являється нове бачення, відкриваються нові грані його таланту. У радянські часи, особливо в похмурі застійні, панувала тенденція уніфікації, русифікації української культури. А Іван Миколайчук своїм зовнішнім виглядом і своєю внутрішньою суттю, усім своїм життям ніс коди української нації в найпопулярнішому виді мистецтва.

Сьогодні молоде покоління тяжіє до рок-музики і схожих на неї жанрів, один із наших сучасних філософів назвав Україну естрадоцентричною. А в той час, коли працював Іван Миколайчук (я тоді була студенткою) для нас важливим було кіно. Це мистецтво збагачувало людей. І якраз в цьому мистецтві Іван Миколайчук, на моє переконання, був центральною постаттю.

Не даремно режисер фільму «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов називав Івана Миколайчука своїм учителем. Це підтвердив і оператор фільму Юрій Іллєнко, який говорив, що не Параджанов впливав на Миколайчука, а навпаки — Миколайчук впливав на Параджанова. Він допоміг йому пізнати Карпати і гуцулів. Роль Миколайчука у «Тінях забутих предків» — це взірець акторської органічності та невимушеності…

Наша книжка побачила світ завдяки програмі підтримки книговидання, якою кілька років поспіль опікується відділ суспільних комунікацій КМДА. Через пандемію минулого року програма була під загрозою. Слава Богу, проєкт продовжили, щоправда у меншому обсязі. Було жорстко пораховано кошторис кожної книжки і кількість сторінок. Коли здавали видання до друку, то дізналися, що перевершили обсяг. Довелося дещо скорочувати.

Моя співавторка — співробітниця журналу «Кіно Театр» Вікторія Котенок. Вона постійно спілкується з акторами, пише для рубрики «Обличчя». У книжці вміщено вісім її портретів.

Книжка вийшла на початку року, але через карантин були закриті заклади культури, у тому числі й Будинок Кіно. Отож, провели презентацію тільки на початку літа, підготувавши відповідний відеоматеріал, запросивши тих, про кого пишемо. Це такі знакові постаті, як Ада Роговцева, Лариса Кадочникова, Раїса Недашківська, Олексій Богданович. А про актора Віталія Савчука, який недавно пішов від нас, розповіда його дружина, акторка Київського ТЮГу Валерія Чайковська і режисер і педагого Василь Вітер. Долучилася до цього гурту й акторка театру і кіно Леся Самаєва.

Ми не займалися піаром. Інформація про презентацію була лише на сторінці нашого журналу у «Фейсбуці». Та, несподівано для мене, людей прийшло чимало. Було приємно, що наша праця викликала такий інтерес. А відтепер усі бажаючи зможуть ознайомитися з цією книжкою в бібліотеках Києва.

Того вечора також відбулася презентація моєї книги «Таємна історія фільмів. Пам’ять документів». У ній вміщено дослідження про 11 фільмів кіностудії ім. О. Довженка. У більшості з них активну участь брав Іван Миколайчук. Зокрема, у «Пропалій грамоті» він зіграв центральну постать, уклав музику. Історія фільмів показана на основі архівних джерел.

Досліджено два заборонені сценарії («Київські фрески» та «Небилиці про Івана»). Коли у 1983 році Іван подав сценарій «Небилиць» на студію ім. О. Довженка, спочатку його сприйняли з захопленням. Через рік ситуація змінилася і сценарій почали «топити». Іван Миколайчук був людиною гордою і не ходив на ті засідання, де вирішувалася доля його картини. Врешті у 1985 році отримує лист від головного редактора студії Володимира Володимировича Сосюри (сина видатного поета) в якому зазначено, що сценарій цікавий і оригінальний, але є «зауваження, що стосуються народного і національного в зіставленні з н, а ц і о н, а л і с т и ч н и м».

Коли почалася перебудова головного редактора кіностудії змінили. Його наступник Віктор Положій звернуся до Миколайчука, що його фільм готові запускати в роботу. Миколайчук відгукнувся листом на цю пропозицію, хотів знімати. На жаль він уже хворів, а в 1987-му його не стало. Тобто, коли з’явилася можливість знімати фільми, митець пішов від нас. Це була велика втрата. Він міг би зняти багато фільмів, якби йому дозволяли, якби його підтримували. Але на нього почепили ярлик тільки зате, що він був українцем. А носієм українського в радянські часи було підозріло і небажано.

У кінці книги є багато посилань на протоколи засідань. Це документи, які відкривають нам маловідоме.

— Над чим працюєте зараз?

— Я редактор журналу «Кіно Театр», викладаю історію кіно студентам Києво-Могилянської академії, з березня веду сайт, присвячений Івану Миколайчуку www.mykolaichuk.info/, який щодня наповнюю новими матеріалами. Також вже два роки веду рубрику «Наше кіно» в «Літературній Україні». Пишу про маловідомих і забутих людей. Працюю з архівами, які відкривають те, чого не знайдеш у друкованих джерелах чи в інтернеті.

Три роки тому вийшла моя книжка про період ВУФКУ «Перерваний політ», це розповідь про драму «розстріляного відродження», однією з частинок якого було кіно. У цій монографії є розділ «Постаті». Але, як мені здається, треба розширити цей перелік. Досить добре досліджена творчість Олександра Довженка. Але мало знаємо про інших людей, які тоді творили і без яких можливо б не було Довженка.

Зацікавило мене, як українське кіно висвітлює війну на Донбасі. Про російсько-українську війну вже знято багато документальних та ігрових фільмів. Проте проєкт з акторами відсунув на другий план цю роботу. Гадаю, що варто її завершити. Наші патріотично налаштовані кінематографісти беруться за цю дуже складну тему. Думаю, що варто зафіксувати для майбутніх поколінь, як той період відтворений у фільмах.

— До участі у написанні книжки мене запросила Лариса Брюховецька, оскільки я вже більше п’яти років веду рубрику «Обличчя» у журналі «Кіно Театр». У мене вже зібралося чимало інтерв’ю, портретів авторів, — продовжує розмову Вікторія Котенок. — Кожен з тих акторів, з яким я спілкувалася, заслуговує на те, щоб про нього писали, популяризували його творчість. Але в нас добре знають голлівудських акторів, фільми яких виходять у широкий прокат, те ж саме з російськими. А наших у кращому випадку впізнають лише в обличчя. Тому надзвичайно важливо видавати книжки про українських акторів, режисерів, діячів інших галузей культури, широко пропагувати їхню творчість.

Все минуле літо у нас пройшло у творчому процесі. Спілкувалися з акторами, аналізували їхню творчість, передивлялися фільми і вистави за їхньою участю, вивчали присвячені їм книжки та публікації у періодичних виданнях. Це моя перша книжка. Дуже рада, що вона вийшла у співпраці саме з Ларисою Іванівною. Вона надихає на творчість. Всі її поради і зауваження були дуже слушними.

Дуже хотілося б продовжити цю роботу. Маємо багато інших талановитих акторів, про яких теж хотілося б написати.

Фото Сергія Марченка, Вікторії Котенок та з сайту газети «День».

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».