Іван МИКОЛАЙЧУК та Борис ІВЧЕНКО

Багато хто вважає «Пропалу грамоту» знаковим фільмом для української нації. Відштовхнувшись від гоголівської оповідки, творці стрічки — автор сценарію Іван Драч, кінорежисер Борис Івченко, актор Іван Миколайчук — вибудували фільм, де опрацювали архетипні національні характери, дали нове життя козацькому міфу — і в добу «застою» відрефлексували колоніальний статус України в межах імперії.

Такий фільм не міг з’явитися на порожньому місці. За ним стояв не лише оригінальний сценарій Івана Драча, а й велика режисерсько-акторська співдружність. Борис Івченко та Іван Миколайчук — друзі зі студентських років, соратники, за плечима яких — низка здійснених і нездійснених проєктів: успішна, талановита «Анничка», «Марина», в якій Миколайчуку замість головної ролі дозволили зіграти лише епізод, не дуже вдала стрічка «Коли людина посміхнулася»… І, звісно, легендарна «Пропала грамота».

— У 1961 році було прийняте рішення відкрити кінофакультет у Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого, — розповідає старший науковий співробітник відділу історії кіно Анастасія Канівець. — Віктор Івченко робить набір студентів, серед яких були Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, низка інших людей, які згодом стали відомими акторами. Вже через два роки Миколайчук знімається у фільмі Володимира Денисенка «Сон» та «Тінях забутих предків» Сергія Параджанова. Паралельно навчався Борис Івченко, син відомого режисера, який успадкував талант батька. Практично з 13 років він працював на знімальному майданчику. І коли настав момент дебюту, то вже мав певні навички.

Перший повнометражний фільм Бориса Івченка мав назву «Анничка». Сценарій запропонував львівський журналіст Терентій Загорулько за власною повістю. У співсценаристи він запросив Віктора Івченка. Сценарій був досить правильним за радянськими канонами. Західна Україна, часи Другої світової війни. Дочка багатого ґазди Анинчка наречена поліцая. Вона випадково знаходить радянського партизана, закохується в нього, відповідно змінюється світогляд дівчини. У даному випадку жінка ніби асоціюється з Західною Україною, а чоловік, якого вона покохала — шлях цивілізаційного розвитку.

Але творців фільму цікавило не лише це. Досить показовим є відгук московського Комітету з кінематографії на сценарій, де звучить розчарування, оскільки очікувалося, що фільм матиме суспільну вагу, а насправді перетворився на мелодраму, де переважає любовна лінія.

Також фільм Бориса Івченка цікавий тим, що тут показані Карпати. Як згадував учасник фільму Іван Гаврилюк, під час зйомок вони жили в Карпатах, у місцевому клубі вчилися танцювати аркан. Режисер пішов досить незвичним шляхом зйомок фільму. Принаймні, як він згадував сам, знімав від першої сцени до останньої, аби зберегти відчуття послідовності дії.

Фільм сприйняли досить тепло. І певна заслуга в цьому Івана Миколайчука, який створив образ поліцая, що був досить незвичним для радянського кінематографа і радянської культури загалом. Цей образ багатогранний, складний, неоднозначний. Він не займається тим, що грабує населення і ґвалтує дівчат. Навпаки — Роман людина сповнена гідності. Його історія нагадує про українських націоналістів, які приходили до німців, аби отримати вишкіл. Він не схожий на грубуватого сільського хлопця, яким цей образ описаний у сценарії. Власне, це молодий військовий, майбутній офіцер.

Навіть дивно, що в ті роки міг пройти такий образ. Можна припустити, що контроль над кінематографом ще був не такий жорсткий. Напевне, якби фільм знімався кілька років потому, навряд чи він зміг би вийти на екрани в такому вигляді. Образ Романа знаходить певне продовження у творчості Івана Миколайчука, коли він створює сценарій фільму «Білий птах з чорною ознакою». Орест у новому сценарії розвиває образ Романа, а Дана певною мірою є варіацією образу Аннички.

Наступною великою роботою Бориса Івченка, яка також створювалася у співпраці з Іваном Миколайчуком стала «Пропала грамота». А все почалося з того, що на Кіностудії ім. Олександра Довженка виникла ідея екранізувати всі повісті Миколи Гоголя з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Проте зняли лише два фільми. Перший — «Ніч на Івана Купала», який створив Юрій Іллєнко, став справжнім вибухом і невдовзі був заборонений, другий — «Пропала грамота», теж мав нещасливу історію стосунків з владою.

Сценарій «Пропалої грамоти» замовили Івану Драчу. Повість Гоголя невелика, а її сюжет — досить умовний. Іван Федорович при створенні сценарію використовує твори Марка Кропивницького, Григорія Квітки-Основ'яненка, Олекси Стороженка. З цього всього створює інший сюжет, який насправді дуже близький до світу Гоголя.

Спочатку над фільмом працював Віктор Гресь. Не склалося. Доробити стрічку доручили Борису Івченку. До здачі фільму залишалося 9 місяців, якусь частину бюджету вже використали. І це при тому, що все доводилося починати практично з нуля. Це був виклик. Івченко погодився з умовою, що роль головного героя виконуватиме Іван Миколайчук.

Як і в попередній їхній спільній роботі внесок Івана тут важко переоцінити. Він дуже тонко відчував народну культуру, постійно передавав своє бачення режисерові, виступав консультантом. Варто також віддати належне і Борису Івченку, який вже сам будучи фаховим режисером, довіряв Миколайчукові, дозволяв йому імпровізувати. Важливою була і музика, яку також подарував Миколайчук. Вона задавала настрій багатьох епізодів, іноді додавала до сюжету нових нюансів.

Крім того, що фільм був надзвичайно легким за сюжетом, він досить тонко побудований з точки зору історичної фактури. Коли дивишся стрічку, то відчуваєш правдивість кожного образу.

Після перегляду фільму у Москві його творці отримали низку зауважень. Більшість з них зводилася до того, що у непоштивому тоні змальовано імператрицю Катерину ІІ.

Фільм створили у 1972 році. І навіть після всіх внесених змін Москва не захотіла давати йому вищу категорію. Великого прокату не було, стрічку показували лише у провінційних містечках. Фільм швидко зник з екранів на цілих 12 років. І лише на чергову річницю від дня народження Миколи Гоголя його знову дозволили показувати у кінотеатрах…

Також Анастасія Канівець розповіла про продовження творчої співпраці Івана Миколайчука та Бориса Івченка. Через кілька років Іван зіграв одну з головних ролей у фільмі «Коли людина посміхнулася», де намагався втілити на екрані образ сучасника. Згодом Миколайчук потрапив під опалу. І вже у наступних фільмах Івченка «Марина» та «Під сузір’ям близнюків» зіграв лише епізодичні ролі. Останньою режисерською роботою Бориса Івченка був фільм «Небилиці про Івана», який він зняв за сценарієм Миколайчука вже його після смерті. А пережив свого побратима Борис лише на три роки.

Завершила творчий вечір, присвячений двом майстрам українського кіно завідувачка відділу історії кіно Галина Процев’ят, яка згадала, як їздила на святкування 75-річчя від дня народження Івана Миколайчука на його малу батьківщину. Тоді у Чернівецькому музично-драматичному театрі, в якому починав свій творчий шлях Іван Васильович, показали прекрасну виставу «Небилиці про Івана» у постановці народного артиста України Федора Стригуна.