Анатолій БУРТОВИЙ: «Всю мою творчість об’єднує історична тема»

У Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе відкрили виставку, присвячену 60-річчю від дня народження та 40-літтю творчої діяльності заслуженого художника України Анатолія Буртового. Експозиція представляє як ранні твори митця, так і його роботи, створені в останні роки.

Майбутній художник народився у селі Гулі Миронівського району на Київщині. Закінчив Дніпропетровське художнє училище та Київський вечірній факультет Львівського поліграфічного інституту. Працював у Запорізькому художньо-виробничому комбінаті, згодом — художнім редактором у видавництвах «Наукова думка» та «Довіра». З 1993 року — на творчій роботі. У своїх композиціях використовує принцип стилізації, характерний для українського живопису 20−30-х років, також інтерпретує традиції народного мистецтва та іконопису, захоплюється дохристиянською тематикою історії України — епохою Трипільської культури, давньоукраїнськими міфами та легендами, розвиває принципи школи Михайла Бойчука та його наступників. Мистецтвознавці називають стиль А. Буртового романтичним експресіонізмом. Символіка, первісні архетипні образи співіснують у творах художника з життєвими реаліями.

Творчість митця надзвичайно багатогранна. Він є ілюстратором багатьох прозових та поетичних літературних творів, автором екслібрисів. Результатом спільної праці з Ігорем Римаруком стала збірка віршів «Діва-Обидва», яку було визнано найкращим виданням 2000 року на Всеукраїнському конкурсі книги.

Основні твори митця: «Гаряча пора» (1991), «Поклик вічності» (1992), «Орач», «Чистий четвер», «Дружні хлопці» (усі 1993), «Трипільці» (1996), серія графічних робіт — «Диво предків» (1997), «Молитва» (1998), «Ворота вічності» (1999), «Вітряк на краю села» (1999), «Роксолана» (2000).

Сьогодні пан Анатолій — наш гість.

— Це вже Ваша далеко не перша виставка у Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе. А з чого почалося знайомство з цим музеєм?

— Ми дружимо вже давно. Напроти музею на Андріївському узвозі 34 В з 1985-го 22 роки була моя творча майстерня. Це мої рідні місця. По суті тут пройшла основна частина мого життя — творчого, цікавого, насиченого.

Часто бував у музеї ще тоді, коли його очолював Ростислав Синько. Відвідував відкриття виставок. Згодом сам став брати у них участь. Перша моя персональна виставка в цьому музеї мала назву «Наш родовід», друга — «Країна Арапта». Представляв твори, в яких через знаки і символи досліджую наш родовід і дохристиянське пракоріння. Були тут і реалістичні пейзажі, але переважно — історична тема. Ставлю перед собою питання: як можна передати характер і настрій Трипільської культури, яка зародилася 4 тисячі років до нашої ери. Намагаюся шукати фактуру, експресію. Про це важко розказати, щоб людина зрозуміла, їй треба подивитися на саму роботу.

Третю виставку, про яку вже писала газета «Слово Просвіти», я присвятив 207-й річниці від дня народження Тараса Шевченка. А на новій, підсумковій виставці представлена 71 робота. На першому поверсі музею — гравюра, кольорові малюнки олівцями, різні види графіки; на другому — живопис і левкас.

Виставка не концептуальна. Представляю різнопланові роботи. Це історичний екскурс, переосмислення історії через символи і реалістичний пейзаж, роботи, написані з натури.

Показую одну свою роботу, яку зробив ще у 1976 році, коли навчався у восьмому класі. Аби створити етюд я тоді вперше взяв до рук олійні фарби. Намалював кузню у своєму рідному селі Гулі, що на Київщині, яка на сьогодні вже зруйнована. Також представляю автопортрет, який намалював у 1981 році, коли навчався на третьому курсі Дніпропетровського художнього училища. Виконав його в академічній манері. Представляю свої роботи 90-х років, а найбільше те, що створено за останні десять років.

Серед нових робіт — портрет дружини Світлани. Також осінній пейзаж, який я намалював з майстерні свого вікна. Ще одна нова робота — «Душа Мамая». Вже не вперше звертаюся до цього образу. Раніше в мене були традиційні Мамаї, а цього разу намагався показати його духовний стан, ауру, єднання з вищими силами, небесами.

Багато моїх робіт сьогодні знаходяться в музеях і приватних колекціях. Лише у фондах Музею-майстерні Івана Кавалерідзе їх близько двадцяти.

Як бачите, представлені на виставці роботи дуже різні. Але як і в кожного художника всі мої твори об’єднує манера і техніка виконання. Хочу я того чи ні, але всерівно прослідковується схожа колористика, манера письма. Також, як я вже згадував вище, всю мою творчість об’єднує історична тема, вони прослідковується майже в усіх моїх роботах.

До кожної роботи сам робив рамки. Працював над цією технологією два роки. Опирався на барокову ікону, яка має левкасну різьбу з характерним бароковим орнаментом. Можливо цей орнамент більш сучасний, більш модерний, але пов’язаний зі стилем бароко.

Приємно чути враження глядачів про свою виставку. Було багато запитань до автора. Напевне для цього й існує творчість, аби був зворотній зв’язок.

— А з чого почалося Ваше захоплення малюванням?

— Як і в більшості все почалося з дитинства. Коли було п’ять років, то наснився сон, що я собі розрізав руку ножом і кров збігла у білу чашечку. Потім я наче написав у книжечку паличкою літери, якісь слова, рядки. Відтоді почав малювати.

Почав дивитися передачу «Олівець-малівець», невдовзі взяв участь в однойменному всеукраїнському конкурсі і став його переможцем. Чим далі, тим більше став захоплюватися малюванням. Малював багато квітів. Часто доводилося бувати на базарах у Богуславі та Миронівці, тоді там виставляли літографії з квітами, які мені дуже подобалися. Дуже вплинуло те, що брат моєї мами Іван теж малював. Бачив як він це робить. Вчився.

Потім вступав до Дніпровського художнього училища, Київського та Харківського художніх інститутів. Було аж 7 спроб. Врешті закінчив Львівський поліграфічний інститут по спеціальності книжкова графіка. У моєму оформленні вийшло близько 40 книжок. Як книжковий графік заглиблююся в книгу, це дуже філігранна техніка, тонка робота. Інколи ілюстрував книжку пером.

До деяких книжок роблю лише обкладинки, десь ілюстрації, інші видання оформлюю повністю — макет, художнє оформлення, дизайн. Тобто, створюю художній образ книжки. Серед таких робіт — альбом до сторіччя еміграції українців до Канади, поетична книжка Ігоря Куриліва «Флейта на вітрах».

Паралельно працюю в інших техніках. Переважно в олійному живописі, а ще акриловий живопис, акварель, дуже люблю гравюру. Якщо від ілюстрування книжок переходиш на полотно метр на півтора, то треба брати в руки мастихін і мислити зовсім по-іншому. Там уже потрібна велика форма — експресія, цільність, зовсім інший підхід. У художників є прислів’я: «Від живопису переходити до малюнку, від малюнку — до живопису». Намагаюся постійно слідувати цій настанові.

Люблю багато експериментувати. Як я вже згадував, мені подобається акварель, але напевне цей найскладніший вид живопису. Так, олійний живопис теж має свою специфіку. Але там можна щось виправити, а якщо помилився в акварелі, вона пропала, картина не буде світитися, не буде живою. Акварель треба писати майстерно відразу. Загалом, кожен вид живопису потребує свого підходу. У моїх роботах присутня романтика, навіть містика, а ще — експресія.

— Що дали роки навчання?

— Особливо багато дало Дніпропетровське художнє училище, в якому навчався з 1978 по 1982 роки. Дехто говорить, що не обов’язково навчатися. Приміром, не мала художньої освіти Катерина Білокур. Але щоб грати на будь-якому музичному інструменті потрібно добре володіти нотною грамотою, а художнику обов’язково треба знати малюнок, живопис, анатомію, основи композиції. Це те саме, що потрібно знати абетку, аби вміти читати. Якщо ж узяти полотно, нанести на нього пляму і сказати, що я так бачу, то це не мистецтво. Отож, насамперед треба мати професійну освіту. А далі — пошуки себе, теми, письма, манери, завдань, які ставить перед собою художник, щоб він хоче сказати своїми творами, для чого він це робить.

На моє формування як митця насамперед вплинув Михайло Бойчук та його школа. Бойчукізм — це синтез народного мистецтва, іконопису та національного коріння. Дослідив творчість Бойчука та його послідовників. Всі вони різні. І в графіці, і в живописі. Кожен — окрема творча індивідуальність. Намагаюся шукати в їхній спадщині щось своє, синтезувати, переосмислювати. Напевне так само робить будь-який художник.

Вхожу до творчого об’єднання «Світовид», серед перших його учасників Марія Примаченко. Також до об’єднання входять Олександр Івахненко, Віталій Шишов, Михайло Горловий, Анатолій Марчук, Василь Копайгора. Микола Стороженко та Олександр Івахненко є для мене зразком високого художнього рівня.

— У цьому році відзначаєте 40-річчя творчої діяльності. А що стало точкою відліку?

— Коли навчався у художньому училищі, то у нас постійно проходили виставки студентських робіт. Як був на третьому курсі відбувалася чергова така виставка, де за серію графічних робіт я отримав перше місце. Отримав нагороду — набір картону для живопису і набір олійних фарб. Це був 1981 рік. Вважаю, що відтоді почалася моя повноцінна художня діяльність.

Потім була робота в Запоріжжі. А з 1985 року, як вже згадував, мав майстерню на Андріївському узвозі. Тоді мене підтримав мій товариш і вчитель Микола Стратілат. Ми разом працювали на Андріївському.

Найбільша моя персональна виставка відбулася у 1997 році в Українському домі в галереї «Аліпій». Про моє життя і творчість тоді зняли документальний фільм, який показували по Українському телебаченню. Ще раніше, у 1989 році презентував Україну в живописі від монументального об’єднання «Єдність» у Відні (Австрія). Одна моя персональна виставка була у Канаді, п’ять — у США, експонувалися роботи на бієнале в Японії, була цікава творча поїздка до Угорщини. Багато виставок відбулося на Тарасовій горі у Каневі. На сьогодні в Національному Шевченківському заповіднику зберігаються 4 моїх живописних та близько 30 графічних робіт.

— Напевне Вам подобається брати участь у пленерах?

— Писати з натури — це велика радість. Відчуваєш прямий енергетичний контакт. Коли дивитися через скло на красивий пейзаж, то не відчуваєте його енергетику, а тільки відчиняєте вікно, відразу з’являється контакт з природою, виникає ціла маса різноманітних емоцій. Щоб ти не писав з натури — це медитація, це немов сповідь чи причащання.

Об’їздив багато красивих місць на Черкащині, Чернігівщині, Київщині. Та, мабуть, найцікавіше у Карпатах. Це особливі місця. Нині планується пленер у Кам’янці-Подільському. Це місто з цікавою історією та неповторною архітектурою.

Буває пишеш той самий сюжет, але змінюється стан природи, і робота вийде зовсім інша. Особливо люблю малювати весну, коли з’являється перша зелень, також цікаво зображати літо.

— Ваша дружина теж людина творча.

— Світлана Князева — заслужена артистка України, співоча кіноактриса, активно знімається в кіно, нещодавно її знову затвердили на роль у новому телесеріалі. Маємо творчий взаємовплив. Свого часу я співав у хорі Василя Триліса «Чумаки» на вечірніх службах в Андріївській церкві. Дружина мені поставила голос і тепер ми співаємо разом, разом записали диск. До того ж Світлана почала малювати. Зробили спільну виставку в Музеї гетьманства. Я виставив свій живопис, а вона — ляльки-мотанки «Регіони України». Також дружина представляла виставку своїх творчих робіт «Спогади про дитинство» у Будинку кіно.

— Творчу діяльність поєднуєте з педагогічною.

— З 2004-го по 2014 роки працював в Інституті Бойчука (нині Академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну). З 2014 року і до сьогодні в Національному транспортному університеті на кафедрі комп’ютерної та інженерної графіки і дизайну, де викладаю живопис і малюнок. Також вже протягом двох років викладаю графічний дизайн, книгу, шрифт, рекламу в Національному університеті технологій і дизайну.

Ставлю перед собою завдання навчити студентів, що таке основи малюнку та живопису. Щоб стати художником треба пройти все від натюрморту до оголеної натури, знати анатомію, вміти гарно зробити портрет.

Особисто мені як педагогу багато дає особисте спілкування зі студентами. Всі вони такі різні, з усіма цікаво. Кожна людина — окрема галактика, і ту галактику треба зрозуміти. Звичайно, не обходиться без делікатної критики з мого боку, але при кожній нагоді намагаюся похвалити студента. Всі ми так потребуємо підтримки і добра.

Серед моїх вихованців дизайнери, які працюють по всьому світу. Багато з них беруть участь у міжнародних конкурсах і виборюють там призові місця.

— Що Вас хвилює як митця?

— Художній рівень у нас високий, але стан культури такий, що плакати хочеться. Персональна виставка — це потуга через силу самого художника. Картини перевези, матеріали купи, за майстерню заплати. Раніше наші роботи купувало Міністерство культури України, Художній фонд. Зараз ніхто не купує, а хочуть, щоб художники дарували свої роботи. Державної підтримки ніякої, сьогодні займаємося подвижницької роботою.

Також хвилює те, що кілька культурологічні видання, які ще продовжують виходити, опинилися на межі виживання.

— Та попри всі проблеми напевне маєте багато творчих планів?

— Намагаюся знайти нове письмо, нове бачення сьогоднішнього дня. Просто реалістично зображувати те, що бачу, вже не цікаво. Намагаюся своєю творчістю заглянути наперед. Важливо, щоб в усіх роботах була закладена енергія.

З українством сьогодні треба бути трохи обережним, щоб воно не було сальним і поверховим. Треба знайти якусь цікаву модерну форму, яка була б зрозумілою і близькою молоді. Намагаюся шукати такий модерн, але щоб він мав народне коріння.

Якби я не займався живописом, то напевне б співав. Маю ще одне захоплення. Разом з дружиною вирощуємо квіти. Одних троянд у нас 150 кущів. Звісно, люблю квіти не лише вирощувати, а й малювати.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Анатолій БУРТОВИЙ: «Всю мою творчість об’єднує історична тема»