Богдан ГНАТЮК: «Душа у мене завжди була українською»

Нещодавно у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка показали виставу «Ідеальний шторм», яку за власною п’єсою поставив Богдан Гнатюк. Сьогодні пан Богдан наш гість.

— Чому Ви вирішили стати драматургом, хто з письменників мав вплив на Вашу творчість?

— Перш ніж звернути увагу на драматургію, я у вільний від навчання, а потім — від роботи час, писав прозу. Вийшли друком дві мої книжки — збірка новел і роман. Але література в наш непростий час — явище вкрай ізольоване. Дуже важко знайти читача, а ось вдячного глядача знайти можна. Український театр нині переживає певний підйом.

2014 року я вирішив знайти своїм творчим задумам і філософським припущенням сценічне рішення. Простіше кажучи, вирішив написати п’єсу. Прагнення стати драматургом було зумовлене бажанням знайти дієвий спосіб спілкування з публікою. І я такий спосіб знайшов. Театр — це мистецтво прямої дії. У ньому все відбувається тут і зараз. Зі сцени лунає жарт або відбувається несподіваний поворот подій, і зала миттєво на це реагує. Виникає відчуття контакту з людьми. І ті, й ті усвідомлюють присутність одне одного. Це робить театр однією з найекстремальніших розваг у світі і для актора, і для глядача. І, звичайно ж, для драматурга, який у цей час стоїть за лаштунками і міцно стискає кулаки.

Спонука писати була продиктована глибинним бажанням розповідати людям вигадані історії і тим самим розважати їх. Задоволений глядач або читач найвища нагорода для автора. Найбільший вплив на мене свого часу справив Володимир Набоков. Я вірю в те, що вірив і він. Чисте щире мистецтво — форма порятунку від жорстокого й неправильного світу.

— Історія створення першої п’єси. Чому тоді звернулися до Київського драматичного театру «Браво»?

— У п’єсі «Душа в засніженій фаті» намагався передати той сумбур, що відбувається у прес-службах, не важливо — державних чи приватних. Я хотів показати, в якому пекельному казані готують начебто важливу інформацію, яку потім доводиться «пережовувати» людям. Інформація в наш час найцінніша валюта, і вона чомусь часто генерується в умовах повної безвідповідальності, хаосу і невідання.

Не можу не похвалитися романтичною історією про те, як я оббивав пороги всіх київських театрів. Надсилав рукописи різним режисерам, чув від них і критику, і схвальні відгуки. Але саме з Любов’ю Титаренко, художнім керівником театру «Браво» тоді порозумівся. Та головне — вона полюбила цей матеріал, загорілася ним.

Постановкою «Душі в засніженій фаті» в основному був задоволений, оскільки в процесі її створення колектив виявив багато творчої сміливості. Незважаючи на мої певні сумніви, непевність і побоювання, вистава довела, що може збирати повні зали і вражати глядача. На певний час постановка знайшла своє місце в таємничій театральній ноосфері і жила вже незалежно від нас, її творців.

— А як створювалася п’єса «Кафе «Республіка»?

— Після прем’єри вистави «Душа в засніженій фаті» у мене був карт-бланш на створення ще однієї вистави в цьому театрі. Але потрібно було написати нову п’єсу. Постало питання, про що ж писати.

На той час я працював у державних структурах. На слуху постійно були новини про вихід депутатів з тієї чи іншої фракції. Тоді був дуже популярний термін «тушка». Не можна сказати, що зараз це лейтмотив політичного процесу в Україні, але тоді проблема була актуальна. Я використав цю фабулу, яку тримав для новели і розписав її як п’єсу.

Виставу поставили в тому ж театрі «Браво». Але постановка не повною мірою відповідала моєму авторському задуму. А сама вистава, можливо, і не викликала захоплення у київського глядача, проте коли поїхали з нею по Україні, то люди сприймали нас дуже добре.

Після цього в Полтавському академічному музично-драматичному театрі імені Миколи Гоголя поставили мою третю п’єсу «Президент вибирає». Цей академічний театр має багату історію і носить ім’я видатного письменника, тут дуже вдячна публіка. Я надихнувся атмосферою цього театру.

— Після Полтави Ви вирішили дати друге життя виставі «Кафе «Республіка»?

— Я повернувся до Києва і замислився над тим, що ця п’єса — непогана робота, у неї цікава сюжетна лінія, вона має право повернутися на сцену. Але в новій постановці потрібно задіяти інший виробничий принцип — колегіальний. І при цьому можна була прибрати одну творчу одиницю — режисера.

Якщо я написав історію, якщо я уявляю, як її треба розповідати, то що мені заважає її розповісти? Але робити це колегіально. Адже є хороші професіонали, які підкажуть це рішення. У руках деяких режисерів п’єса роздвоюється. Глядач, який знає текст, або бачив достовірну постановку, розумітиме, що текст живе своїм життям, а те, що ми бачимо візуально, своїм. У талановитих режисерів ці два життя ще якось узгоджуються, а в не дуже талановитих живуть у зовсім інших вимірах.

У мене було конкретне завдання. Я не звертався до танців, до світлоефектів. І до чого точно не звертався, то це до пластичного театру. Це не людська поведінка, не людські рухи, не людські обличчя. Треба, щоб театр робили люди, для людей і про людей. Звичайно, не треба перетворювати театр на документалістику. Але потрібно, щоб була певна психологічна і психофізична достовірність. Принаймні для мене це головне. Актори мають бути без спеціального гриму, без якихось пластичних малюнків.

Поставили виставу у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».

— Намагалися провести якусь головну думку?

— Життя — це гра. Гра жорстока й цинічна. Якщо ми проаналізуємо головного героя, то зрозуміємо головну думку. В усі часи проходила якась молода чи не дуже людина і говорила, що вона все змінить. Саме таким є Харитон Дальній, який пропонує нове життя і вірить у те, що говорить.

Вистава «Кафе «Республіка» про вибір між фізичною насолодою та служінням певним вищим ідеалам — моральним, політичним, ідеологічним.

А мій герой, хоча він і продався, але наприкінці обирає все ж теорію. Він говорить про демократію, про рівні права, про багато інших речей, які дуже красиво звучать, особливо коли в них вірити.

Відразу, коли починав писати п’єсу, то знав, як складеться доля головного героя, бачив цей фінал. Найскладніше в літературному процесі бачити фінал і пробиратися до нього крізь кілометри тексту. Звичайно, виникають певні нюанси, певні ситуації, але конструкція мені відома від початку.

Серед виконавців хотілося насамперед згадати свого батька — народного артиста України Анатолія Гнатюка. У мене немає режисерської освіти і коли працював над виставою, то ще не мав великого досвіду роботи з акторами. Мій батько пояснив виконавцям, як це має бути за їхніми акторськими схемами. Він дуже допоміг, за що я йому надзвичайно вдячний. Дякую йому і за те, що привів з собою акторів Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, заслужених артистів України Сергія Калантая та Олексія Паламаренка.

З Іриною Сопіт, яка виконує роль головної героїні, я познайомився в театрі «Браво». У постановці «Кафе «Республіка» цього театру вона виконувала роль танцівниці. А я вже тоді бачив її в ролі Белли. Минуло кілька років, і ми знову повернулися до цієї думки. Ірина дуже добре візуально відповідає своїй героїні.

Лідія Семисюк — чудова актриса, з нею я співпрацював, ще коли готувалася до постановки вистава «Душа в засніженій фаті». І ось ми знову зустрілися. Мені подобається, як вона створила образ Жінки в чорному.

Актор Назар Боришок — різнопланова людина. За першою освітою економіст, брав участь у Чемпіонаті світу з боді-білдингу. Він закінчив акторський факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

Художній керівник Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я», народний артист України Олексій Кужельний свого часу прочитав збірку моїх оповідань. Це була перша людина, яка порадила мені спробувати писати п’єси. Думав, де можна поставити свою виставу. Можливо, десь у гаражі або підвалі, а може, орендувати якусь залу. Поділився своїми планами з Олексієм Павловичем, він підтримав мої задуми, забезпечив комфортні умови для репетицій. За це йому дуже вдячний.

— П'єса «Кафе «Республіка» написана українською мовою. А починали Ви як російськомовний письменник.

— Як я вже згадував, у юності дуже захоплювався Достоєвським, а твори зарубіжних авторів переважно читав у російськомовних перекладах. Отож спочатку писав російською. Вже потім усвідомив, що Панас Мирний у жанрі психологічного трилера може бути не менш цікавий, ніж Достоєвський.

Душа в мене завжди була українською, і я про це знав. Але потрібно було знаходити український логос і я його знаходжу, я над ним працюю. І ця праця того варта, бо в українській мові дуже щедра палітра слів, смислових відтінків. Треба лише глибше вивчати українську мову.

— Наступною Вашою роботою була вистава «Украдена краса», яку теж поставили в «Сузір'ї».

— Задум п’єси «Украдена краса» виник внаслідок багаторічного нагромадження вражень від моїх захоплень. Я захоплююся жанровою літературою, жанровим кіно, подекуди коміксами і белетристичним кіно. Приміром «Суто англійське вбивство» — це драматургія начебто умовна. Немов розвага і в житті такого не буває. Але цей твір досі читають і знаходять у ньому щось важливе.

Якоїсь відправної точки з реального життя тут немає. Але якщо подивитися в Інтернеті архіви новин, то можна натрапити на повідомлення, що десь знайшли зниклу колекцію картин чи ікони. Ця тема вже існує давно в інформаційному просторі. Кому належать витвори мистецтва? Частина світового фонду прихована від людей. Хто ними володіє і чому? Це і сформувало ядро ідеї спочатку моєї п’єси, а потім і вистави.

Другу дію завершував, коли відбувалася прем’єра вистави «Кафе «Республіка». Зовсім скоро після цієї прем’єри роздав акторам роздрукований текст. Цікавим був процес репетицій. Інколи творчі знахідки з’являлися зовсім несподівано. Напевне, на роботу надихала неповторна атмосфера театру «Сузір'я».

Я відчуваю, що у житті є щось, за що варто не просто жити з відчуттям Божественного начала, а й варто боротися. Яким саме методом? Яким завгодно. Мій головний герой попри всі загрози продовжує пошук. А шукати — це теж боротися, пошук краси — це теж боротьба. Де цю красу знайти? Здавалося б, її дуже багато. Вона продається на кожному кроці. Але не кожен її зразок тебе задовольнить, і ти шукаєш далі. Краса — це сенс життя.

Пояснити цю виставу може сцена, де герой згадує, як він був ще зовсім молодим, відпочивав зі своєю дівчиною в Криму. Вони пили дешеве вино і дивилися на зірки. А зараз цього вже немає. Є форма краси, яку вже не повернеш. Це не добре і не погано. Так задумав Творець. Ми переживаємо відчуття краси, саме воно наповнює наше життя сенсом.

У виставі грають Анатолій Гнатюк, Олексій Паламаренко, Ірина Сопіт, Назар Барушок, Лідія Семисюк, які знайомі нашим глядачам з моєї попередньої вистави. Вперше задіяв у цьому проєкті народного артиста України Володимира Ніколаєнка з Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

— Що можете сказати про сценографічне рішення цієї вистави?

— Сценографію робив сам. Уже вдруге використав неонову вивіску. Мені подобається естетика неону. Арт-об'єкт вистави — куток, в якому сидить головний герой. Поставив собі завдання створити найменший елемент приміщення. Мене цікавило питання простору на сцені та простору окремо взятих кімнат і приміщень. Вирішив спробувати, до яких розмірів можна зменшувати кімнату, аби вона залишалася кімнатою, і при цьому не використовувати вікна, батареї та інші елементи. Зробив кут кімнати завширшки 1 м 30 см. Цей кут настільки малий, що він тисне на героя, демонструє його самотність, а також те, що він не знайшов себе у житті. Але разом з тим у цьому куті є щось комфортне, якийсь затишок. Життя кожного з нас до певної міри нагадує такий куток.

— А на створення п’єси і вистави «Ідеальний шторм» Вас надихнула однойменна книжка Віталія Скоцика.

— Ми познайомилися з паном Віталієм у 2018 році на прем’єрі моєї вистави «Кафе «Республіка». А під час локдауну на початку весни цього року, коли майже все театральне життя завмерло, у моїй творчості раптом відкрилася нова сторінка. Почалася вона за філіжанкою кави на яку мене запросив Віталій Скоцик. «Богдане, виходить моя книга «Ідеальний шторм», і я хотів би зробити її театралізовану мистецьку презентацію. Пропоную подумати».

Зазначу, що пан Віталій за освітою економіст. До цього я вже читав деякі з його праць. Мені імпонує його бачення, зокрема, земельної реформи, і те, як він ґрунтовно роз’яснює і розписує свої думки. А оскільки його серце тяжіє до театру, то він ви рішив через сцену продемонструвати свою книгу.

Я запропонував все роботи поетапно: викладка, синопсис. Коли це затвердить, буду розписувати діалоги. Напевно, прагматична людина з цим погодилася б. Але був екстравагантний момент, який запам’ятається мені на все життя. Людина, яка замовляє і згодна фінансувати проєкт, каже: «Ні слова більше! Роби так, як ти хочеш».

Зізнаюся, у моєму житті траплялися різні пропозиції. Пропонували за книгою створити п’єсу чи написати про якусь конкретну людину. Переважно відмовлявся, бо не хочу на когось працювати, прагну створювати своє.

Цього ж разу зі мною відбулася якась магія. Здавалося б, аграрна тема, рекомендації щодо стратегії економічної поведінки в умовах світу, який змінюється, в умовах трансформації, ідеального шторму. Що тут може зацікавити рафіновану мистецьку людину? Але я знайшов у цьому комфорт і пішов у «ліс слів». Краще про це скаже така метафора: «Ось ми бачимо ліс. Нам туди цікаво піти, бо там гарно, співають пташки. Десь можна присісти, десь помилуватися». І я пішов у ліс слів, які написав Віталій Скоцик. Мені було там добре. Я знайшов для себе мотиви та ідеї, я по-новому себе відчув.

Уже багато років я щось пишу, ставлю, намагаюся грати роль місцевого генія. А ось тут з’явилася можливість побути сценаристом, людиною ремесла. Я знайшов у цьому матеріалі якісь ниточки, за якими пішов далі.

— Напевне репетиційний процес мав свої особливості?

— Працювати над виставою почали в березні. Часу мали обмаль, бо було завдання встигнути до кінця травня, коли книжка вийде з друку. Я не став спочатку писати п’єсу, а потім репетирувати, бо на це пішло б принаймні вдвічі більше часу.

Я писав одну-дві сцени, роздруковував, приносив акторам, вони репетирували, потім працювали далі. При цьому нікому не було відомо, чим ця вистава закінчиться.

Спочатку я не знав, де покажуть виставу, хоча для мене це було не дуже важливо. Більш важливим було написати п’єсу, згуртувати колектив. Згодом розмови пішли про Камерну сцену імені Сергія Данченка Театру Франка. Я подумав: «Прекрасно». Потім пішла мова про велику сцену цього театру. Пропозиція стала хвилюючою несподіванкою. Ставити на головній сцені країни дуже відповідально, але, зізнаюся, приємно. Ще дитиною я виходив на цю сцену в одній з вистав, а тепер сам став режисером.

— Будь-ласка кілька слів про виконавців.

— Олег Терновий, який грає Савелія, служить у Театрі Франка вже 14 років. За цей час зіграв багато різнопланових ролей. Олег — справжній професіонал, його не треба чомусь навчати, він знає як грати. Йому потрібно задати лише певний вектор і тональність.

Усе життя народного артиста України Володимира Ніколаєнка (Борис) пов’язане з театром. Він має величезний досвід. Дуже широкий спектр ролей у театрі і кіно від ультрамистецтва у виставі «Носороги» до поп-культури у серіалі «Великі вуйки». Разом з тим у нього є акторська свіжість. А для мене важливо, аби виконавець, скільки б йому не було років, мав юнацький погляд, весняне почуття душі. Коли ми дивимося по-новому на якісь речі, то відчуваємо себе дітьми. Якщо ж бути у цій справі не дитиною, а циніком, то вона просто втрачає сенс. Маємо зберігати романтику у своїх серцях.

Виступ народного артиста України Анатолія Гнатюка (Макарич) — немов невеликий концерт. Саме так я виписував образ цього персонажа з урахуванням можливостей мого батька. А в кінці вирішили додати трохи свята.

Борис у виставі — це втілення агресивності, прагматизму, технологічності цього світу. Савелій — людина, яка живе у мирі й злагоді, прагне опанувати клаптик землі. Це два антиподи. Також у виставі грають Ірина Сопіт, яка задіяна у двох моїх попередніх проєктах, і молоді актриси Театру Франка Тетяна Кришталь та Марина Веремійчук. Образами дівчат хотів показати, що є ще й третя сила. Крім протистояння добра і зла, маємо щось ще не звідане, що живе в уяві українців.

У сценографії мав на вибір два шляхи. Перший — реалістичний. Хотів звести декорації з рослин розміром 10Х10 метрів, можливо, це були б копички. А потім вирішив, що хай по центру буде одна квіточка, а все інше — невидиме. Одна рослина, а навколо сконцентровані прилади (на сцені софіти), які спрямовують свою увагу на життя. Що оточує рослину? Метал, світло. Добре це чи погано? Не можу сказати. Але маємо бути насторожі, і, головне, залишатися сильними.

Костюми підбирали відповідно до сюжетного контексту. Молодий хореограф Театру Франка Дмитро Лук’яненко ставив танці і підказував щодо пластики — як рухатися на сцені. Під час вистави звучить легке ретро — музика кінця 60-х — 70-х років минулого століття.

Важко говорити про свою роботу, але я зрозумів, що багатьом вистава сподобалася. Дякую людям, які мене підтримали. Вже згадувані мною актори Олег Терновий, Володимир Ніколаєнко та Анатолій Гнатюк «пішли в бій», застосували свій досвід, талант, поборолися за мої ідеї. Одне слово — зробили максимум. Хочеться поїхати на гастролі, аби цю виставу побачили мешканці інших міст.

— Що порадите початківцям, які мріють стати драматургами?

— Тим, хто пише, раджу змиритися з тим, що у літератури зараз не той статус, що був у ХІХ-ХХ століттях. Вона перестала бути впливовим соціальним інститутом, а письменники вже не володарі умів. Погано це чи добре — не знаю, але це реалії нашого оцифрованого часу. Проте, література, як і раніше, існує. І якщо є бажання щось написати, то чому б ні? Людям, які пишуть, раджу радіти кожному читачеві, тому що кожен читач унікальний, безцінний. Якщо він прочитав твір, то подарував тобі частинку себе. А це серйозна жертва на користь вашого твору. Також тим, хто пише, раджу якомога більше читати. На одну написану книгу припадають сотні прочитаних. Щоб щось створити, треба багато переосмислити.

Майбутній драматургам раджу зрозуміти механіку і закони сцени, завдяки яким відбувається процес лицедійства. У п’єсі має бути закладений міцний скелет, на основі якого режисер вибудовує виставу. І я, звичайно ж, не раджу відмовлятися від своїх фантазій і мрій.

Друковану версію читайте в газеті «Культура і життя».

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Богдан ГНАТЮК: «Душа у мене завжди була українською»