Ярослав ІВАНЕНКО: «Закохуюсь у кожен свій новий проєкт»

У Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевченка відбулася прем’єра балету «Данте». Новий українсько-італійський проєкт присвятили 700-річчю від дня смерті видатного письменника. Хореограф та постановник, автор лібрето, співавтор музичної редакція балету Ярослав Іваненко.

Ярослав народився у Києві. Після закінчення Київського хореографічного училища (1993, клас В. Денисенка) був прийнятий до трупи Національної опери України імені Т. Г. Шевченка, на сцені якої виконав перші сольні партії. З 1996 року працював у балетних трупах оперних театрів Чехії та Словаччини. У 1998−2010 — соліст Гамбурзького балету Джона Ноймаєра, у цей же час дебютує як постановник. З 2011 року — головний хореограф і балетмейстер Ballet Kiel (Німеччина), де здійснив велику кількість постановок. Серед них — оригінальні переосмислення «Лускунчика» та «Лебединого озера» Петра Чайковського, «Ромео і Джульєтти» С. Прокоф’єва, балети на музику Реквієму Дж. Верді, «Три сестри» за А. Чеховим на музику Ф. Шуберта.

Сьогодні Ярослав Іваненко — гість «СП».

— Як виникла ідея балету «Данте»?

— У вересні минулого року мені зателефонували з Національної опери України і сказали, що хотіли б до 700-річчя від дня смерті Данте зробити якийсь проєкт. Існує опера Сергія Прокоф’єва, присвячена цьому письменнику. Пропонували використати цей матеріал і додати якісь моменти з «Божественної комедії». Пропозиція заінтригувала.

Почав вивчати його творчість. У «Новому житті» прослідковуються невеликі періоди життя Данте, коли він був закоханий у дівчину, яку звали Беатріче. Вперше він її побачив ще дитиною, згодом ще раз через 8−9 років. А потім Беатріче не стало. У «Божественній комедії» ця історія продовжується, тут він знову шукає свою Беатріче. Щоб її знайти проходить всі кола пекла, чистилища і раю та здіймається до небес, аби знову з’єднатися.

Зрозумів, що у цих двох книгах є цікавий матеріал для балету, де можуть бути хороші масові сцени. Запропонував Національній опері зробити балет не якоїсь частини «Божественної комедії», а назвати його «Данте». Вважаю, що ця людина заслуговує на те, аби зробили балет саме про неї.

Спершу в мене сформувалася драматична лінія. А потім я став шукати музику. Спочатку звернув увагу на Едварда Гріга, в якого є дуже красивий фортепіанний концерт, але зваживши все, взяв симфонію № 9 і серенаду Антоніна Дворжака. Також у мою концепцію дуже добре вписалися симфонії № 1 і 2 Еціо Боссо… У підборі музичного оформлення допомагав диригент-постановник, народний артист України Олексій Боклан. У нього були якісь свої ідеї, спільно ми формували драматичну лінію разом з музичною частиною.

— Як Вас зустрів театр?

— Для мене було трохи хвилююче повернутися сюди і розпочати якусь роботу. Колись тут був 3 роки танцівником. А коли зайшов у ці стіні через 25 років, то побачив зовсім інший театр. Зрозумів, що доведеться багато спілкуватися з трупою, робив все, аби зацікавити танцівників своєю роботою.

Почали працювати в січні, коли був локдаун. Мали змогу більше часу приділити репетиціям, які тривали по 5−6 годин на добу. Спочатку репетирували без музики. Намагався пояснити свій стиль. Перший етап роботи тривав 5 тижнів. Вдруге приїхав у березні. Цього разу попрацювали тижнів три. Загалом репетиції тривали близько двох місяців.

Особливо цікавою була робота над другим актом. Ми не створювали реальність, а намагалися показати як виглядатимуть душі людей, що таке бути янголом. Шукав, за допомогою якої музики зможу розкрити цю тему. Для цього ідеально підійшла музика Еціо Боссо. Його першу симфонію «Океан» я присвячую Данте, який заблукав у дрімучому лісі, а потім потрапив до пекла. Ця музика допомогла створити хореографію.

— Як підбирали виконавців?

— Спершу приїхав до Києва у грудні. Це були передсвяткові дні, коли показували «Лускунчика». Дивився по дві вистави на день, аби відчути, хто міг би танцювати ту чи іншу роль. Крім цього керівниця балетної трупи театру, народна артистка України Олена Філіп’єва порадила мені подивитися на уроки, які проводять з артистами балету. Потім у нас була дискусія по тому чи іншому танцівнику, врешті дійшли до однієї думки.

Для мене важливим у роботі було знайти діалог, щоб виконавці мене добре розуміли. Якщо я відчуваю, що вони відкриваються і вбирають у себе матеріал, це вже запорука успіху. У цьому плані поталанило, між мною і танцюристами практично не було бар’єрів. Хореографію створювали разом. Я намагався дати матеріал, поштовх, а вони починали розвивати цю ідею. Разом створювали хореографічний фундамент, який потім використовували, аби зміцнити і урізноманітнити виставу. Актори захопилися, почалося креативне становлення балету.

— Що можете сказати про рівень балетної трупи Національної опери України?

— Імпонує те, що у театрі дуже великий репертуар, сильна класична основа, хороша школа. Трупа велика і різнопланова, різноманітний склад солістів — молодих, перспективних людей. Кожна трупа особлива. Приміром, у Гамбурзі трупа складає всього 60 чоловік. Це універсальна компанія. Вони можуть танцювати і класичні, і неокласичні речі, запрошують різних хореографів, аби спробувати щось сучасне. А в Києві я відчув, що танцівників теж можна спробувати спрямувати рухатися в іншому напрямку, треба їх лише захопити. Київська трупа дуже сильна. Починав з ними роботу з нуля, вона пішла інтенсивно, народився балет.

— Як створювалися сценографічне рішення, костюми?

— Балет «Данте» — українсько-італійський проєкт. Відеопроєкцію робив італієць Давіде Брокколі. Всі питання вирішували онлайн, навіть не бачилися. Сценографією займався заслужений працівник культури України Станіслав Петровський. Конструкцію, яку робили для другої дії була новою як для мене, так і для Національної опери України. Ніхто не знав як це спрацює. Всі ми у дитинстві скаталися на гірках, але про це забули. Слава Богу, все склалося.

Костюми робила Ганна Іпатьєва. Вона має свій погляд на певні речі. Я пропонував щось своє, а в неї виникали зовсім інші образи в костюмах. До творчого процесу долучився і Генеральний директор театру Петро Чуприна. А в останні три дні ще багато людей працювали над тим, щоб вистава почала жити повноцінним життям.

Продовжував працювати над балетом і в день прем’єри до 17 години, аби щось відточити, доробити у технічному плані, щоб зв’язок між декораціями, світлом і музикою був чітким і природнім, все взаємодіяло як один живий організм.

Коли виходив на уклін, то пригадалися ті миті, коли я вже був на цій сцені. Але зараз це вже зовсім інша сцена. Радий, що у Києві такий чудовий глядач, він дуже тепло сприйняв нашу виставу. Під час бурхливих оплесків я відчув, що разом ми здійснили велику роботу.

— З чого почалося захоплення балетом?

— У дитинстві я багато хворів, мав астму. Мій батько робив все, аби я більше займався спортом, зокрема, плаванням. Якось він мені сказав: «Ярославе, є балетна школа — Київське державне хореографічне училище. Там вчать правильно дихати, виробляється сильний імунітет».

Спершу мене до училища не взяли, а прийняли лише на місяць пізніше (звільнилося місце). Спочатку не розумів, навіщо мені повторювати один і той самий рух 100 разів. Але з певного моменту став захоплюватися, захотілося зрозуміти, що таке балетний танець. Дехто думає, що все так легко, але насправді йдуть роки, аби відшліфувати лише один рух. А щоб стати професійним танцівником потрібно 8 років.

Потім став створювати щось своє, познайомився з цікавими людьми. Мене самого найбільше цікавить процес роботи в балетному залі. Там ми пізнаємо один одного.

— А як доля вперше звела Вас з Національною оперою України?

— Ще під час навчання в училищі я вже працював у Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва і в класичному балеті. Навіть встиг з’їздити на гастролі до Франції. А потім, коли закінчив навчання, мене взяли до Національної опери. Танцював у дитячих балетах «Попелюшка» і «Чиполіно». Починав досить непогано.

Але мені, як і іншим танцівникам, завжди хотілося спробувати щось нове. У 90-ті роки відкрилися кордони. З’явилася можливість для таких спроб. Європа була майже поруч і я поїхав до Чехії. Це був досить сміливий вчинок. Якби я був старшим, то добре подумав і можливо не наважився б на такий крок. А тоді ще почуття брали гору над розумом.

Працював у кількох театрах, мав досвід роботи в Чехії, Словаччині. Потім доля закинула до Гамбургу, де працював майже 13 років. Там почав ставити балетні вистави. Взяв участь у конкурсі хореографів, де отримав приз глядацьких симпатій. Через два роки ще раз став учасником конкурсу і мене знову відзначили. Почали запрошувати на постановки. Особливо продуктивними були літні сезони, за які встигав втілити по кілька проєктів.

Згодом директор театру у Кіллі запросив мене стати хореографом його театру. Така пропозиція дуже порадувала. У той час я шукав спонсорів і хотів організувати свою маленьку трупу. А тут сказали, що в мене буде сцена, театр, я зможу сам набирати трупу. Отож, 10 років тому почалася моя кар’єра як хореографа.

Будувати репертуар почали з нуля. Глядач йде до нашого театру, любить балет. Ми відкрили нову книгу для свого глядача. Намагаємося представляти і неокласику, і модерн, задовольняти смаки різної публіки.

— Чи не жалкували, що наважилися на такий крок?

— Нова атмосфера, мова, новий стиль танцю — це завжди непросто. Але якщо є стремління, то можна здолати будь-які бар’єри, а прагнення до нового виробляє імунітет. На те, щоб знайти своє місце пішли роки. І сьогодні кажу своїм танцювальникам: «Коли ви переступите поріг цього залу, забудьте про все інше. Тут ми будемо творити». Радий, що саме так склалося моє життя.

— Чи не відчуваєте ностальгії за Києвом, Україною?

— Буваю в Києві досить часто. Не менше трьох разів на рік. Тут живуть мої батьки. Запрошував їх до себе, але вони хочуть жити в Україні.

Я прибічник того, щоб працювати в Європі. Не важливо, де ви живете. Насправді все поруч — Франція, Італія, Польща, Словаччина. Через три години я вже в Україні. Інша справа далекі перельоти до США чи Японії, це не для мене. А Європа відкрита, можу працювати будь-де.

Хотіли б ще попрацювати в Україні?

— З задоволенням. І насамперед, спробувати щось новеньке з професійною трупою Національної опери України. До речі, до Дня Незалежності України готую кілька номерів з солістами цього театру. Маю запрошення від інших українських оперних театрів. Можливо у перспективі погоджуся. Для мене дуже важливим є час. Тому потрібно все планувати завчасно.

У Кіллі розробляю план на рік наперед. На листопад вже запланована нова прем’єра. Є й більш перспективні плани. Знаю чим хотів би займатися у найближчі роки. Радий, що саме так склалося моє життя.

— Є балети, які Ви мрієте поставити?

— Раніше хотів поставити якийсь конкретний балет, а зараз все трохи по-іншому. Коли захоплююсь якоюсь книгою, то виникає бажання поставити за нею балетну виставу. Це нелегко.

Ставив навіть «Три сестри» за Чеховим. Це була для мене дуже цікава тема. Намагався висловити ідею Чехова, коли люди спілкуються між собою і не чують одне одного.

Попередній проєкт робив за романом Оскара Вайльда «Портрет Доріана Грея». Люди хочуть залишатися вічно молодими, аби принаймні молодо виглядати. Але мати вигляд 20-літнього і досвід 80-літнього, це такий дисбаланс, який практично неможливо витримати. Ця тема не нова. Згадаймо «Фауста» Гете, коли Мефістофель пропонує Фаусту знову стати молодим, відчути життя. Зараз вона теж актуальна. Люди роблять собі пластичні операції, хочуть залишатися молодими.

Коли прочитав книжку, то подумав, як можу втілити цю тему в балеті, аби глядач зрозумів, ким був Доріан Грей. З одного боку це була начебто щаслива людина, бо міг залишатися молодим. А і з іншого — коли я поставив портрет, було видно як старіє його душа. Саме цим моментом намагався захопити глядача.

Почав працювати над цим проєктом ще у вересні і завершив у грудні. Але прем’єра відбулася лише у травні. Я зробив паузу, аби подивитися на цю виставу іншими очима, не як хореограф, а як глядач, що бачить її вперше. Потрібний був певний проміжок часу, аби зрозуміти деякі нюанси.

Робота над балетом «Данте» це було замовлення. Але тема так мене захопила, що я занурився у неї з головою. Вона стала єдиною і найулюбленішою. Звісно, коли працюватиму над наступним проєктом, то буде те саме, я в нього знову закохаюся.

А буває слухаю красиву музику і думаю, що можна було б зробити з нею зробити, аби подати у ще прекраснішому вигляді. І водночас, яка б тема підійшла до цієї музики. Продумую різні варіанти.

Коли ми творимо в залі я хочу, щоб танцівники не забували цей процес, використовували набуті навички в житті, не зупинялися на досягнутому. У нас чудова професія. Ніхто, крім танцівників і спортсменів так системно не працює над собою. Цей процес розвиває слухові і візуальні якості, змушує танцівника займатися медитацією, допомагає контролювати своє тіло. Для розвитку людини в усіх відношеннях танець незамінна річ. Щасливий, що мав можливість захопитися танцем, а зараз творю дії, рухи, ситуації…

— Щоб хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Хочеться, аби політики думали не тільки про економіку, але й емоції людей. І стосується це не тільки України, але й інших європейських країн. Однією з основних таких емоцій є театр. Люди йдуть до театру, аби на якийсь час забути про свої буденні справи і насолодитися прекрасним. Для культури дуже важлива фінансова підтримка. Приміром, у США вона не могла б існувати без спонсорів. Кожна держава шукає свої механізми, щоб підтримати культуру. Хотілося, аби більше уваги їй приділяли і в Україні.

Фото Олександри Злуніциної.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти»

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Ярослав ІВАНЕНКО: «Закохуюсь у кожен свій новий проєкт»