Головне — контакт з глядачем

На Малій сцені Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра відбулася прем’єра вистави «Усі найкращі» речі, що стала новим викликом для головної режисерки театру Тамари Трунової та виконавиці єдиної ролі Олесі Жураківської, адже це перша моновистава в їхньому творчому житті.

В основу вистави покладено п’єсу добре знаного в Європі сучасного англійського драматурга і режисера Дункана Макміллана «Every brilliant thing». Свою п’єсу він створював разом з товаришем, британським коміком Джоном Донахью, який опрацював цей текст у звичному для себе жанрі стендапу. Постановки за цим твором мають шалений успіх у багатьох європейських театрах. А київський глядач може побачити зворушливу, динамічну, і, не дивлячись на досить серйозну тематику комічну історію від тандему талановитої акторки і режисерки.

— Зіграти у цій виставі мені запропонувала Тамара Трунова, знаю, що вона виношувала цю ідею вже кілька років, — згадує Олеся Жураківська. — Це сучасна і цікава драматургія. Тут немає гендерних обмежень, виставу може грати як жінка, так і чоловік. У мене був час і бажання зробити для себе щось нове. Завжди приємно щось роботи з Тамарою, до якою ставлюся з величезною повагою. Виставу створювали разом.

Працювали над постановкою трохи менше двох місяців. Адаптували текст до наших реалій, дія відбувається у нашій країні, знаходили в ньому те, що близьке мені і Тамарі. Під час репетицій занурювалися у площини нашого дитинства, світ наших спогадів.

У виставі порушена дуже складна тема — суїцидальна мати і спроби дитини сепаруватися і змогти жити своїм власним життя. Театр часто уникає розмов про складні теми, зрозуміло — просітше і безвідповідальніше — сміятися і веселитися. А в цьому випадку говоримо про серйозну проблему, яка доволі поширена і в нашій країні, і в усьому світі. Листи, які я отримую після вистави підтверджують, що підіймати такі теми — обов’язок театру.

Одна дівчинка мені написала: «Я і є той хлопчик, який один рік і два місяці тому втратила маму. Боялася йти на виставу, бо знала її тему і думала, що просто не витримаю. А ви так просто і світло про все це розповідаєте. Наступного ранку я почала вести список, як і герой вистави, першим пунктом у цьому списку було — ходити в театр на хороші вистави, а другим — актор Віталій Лінецький».

Віталій для нас як світлий янгол. Ми з Тамарою його дуже любили, надихалися його творчістю. Це була унікальна акторська особистість, людина, яка мала великий дар. Його смерть — надзвичайно велика втрата для всієї акторської спільноти і глядачів. Він пішов дуже рано. Згадуємо про Віталія кожен день. Коли створювали виставу, багато про нього говорили, сміялися. Він мав дуже хороше почуття гумору, був іронічним. Вийшла така присвята. Тиха, без голосних заяв.

Напевне не відкрию секрет, що грати у моновиставі найскладніше. Ні на кого покластися, від початку до кінця все залежить від тебе. Якщо забудеш текст чи переплутаєш мізансцени, то ніхто тебе не виручить. Ти сам на сам з глядачем.

Але глядач може і допомогти. У автора прописано, що у виставі відбувається контакт з залою. Такий прийом дозволяє зробити виставу живою, зруйнувати примарну стіну між актором і глядачами. Це досить добре спрацьовує. Люди контактують, розкриваються, бувають просто блискучими партнерами. Говорять такі речі, які мені здаються влучнішими ніж у самого автора.

Першу виставу відіграли у кінці лютого, а після другого показу пішли на величезний локдаун. Це був серйозний удар, адже квитки були продані наперед. А після закінчення локдауну глядацьку залу можна було заповнювати лише на половину. Майже до кінця сезону повертали борги.

Вже відіграла 17 вистав. Кожна відрізняється одна від одної і в цьому її шарм. Зізнаюся, спочатку трохи боялася, адже хоча й мала певний досвід контакту з глядачем, але вперше він став моїм повноцінним партнером. Зараз вже немає ніякого страху. Текст настільки пластичний, що з ним можна робити все, що захочеш — робити живим і таким, що реагує на обставини.

Одну з попередніх вистав показали на фестивалі у «ЮНІТ-СІТІ». Там була зала близько 400 місць, а ще люди стояли в проходах. Коли працюєш на таку велику авдиторію, то з’являються зовсім інші відчуття. Але дивлячись на те, як люди уважно слухають розумієш, що вистава працює і на велику кількість глядачів. Проте мені більше подобаються камерні сцени, такі як у нашому театрі.

Вистава графічна. Переважають чорно-білі кольори, також є деякі кольорові плями. Головне — очі, контакт з глядачем, а все інше не повинно відволікати. Підбирали музику, яка асоціювалася для нас з чимось близьким. Допомагав у цьому Олександр Курій.

Сьогодні театр працює в напруженому графіку, з’являється багато нових постановок — різні, складні, цікаві. Сподіваюсь, в наступному сезоні знову буде щось нове. Чекаю на нові ролі. Роботу в театрі поєдную з кіно і телебаченням, але саме тут живе моя душа. Вже 20 років Театр драми і комедії моє рідне місце.

Наш театр постійно змінюється, а значить він живий. Зміни — ознака живого. Важливо, щоб так було й надалі. Місія театру — його актуальність, театр має бути поруч з людиною, яка прийшла на виставу, допомагати їй в чомусь розібратися, можливо по іншому подивитися на якісь речі. Насправді він немов психолог. А вистава «Усі найкращі речі» — терапевтична. Вона допомагає знайти відповіді на питання, які хвилюють. Вважаю, що в цьому і полягає місія сучасного театру.

Фото з сайта театру.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».