Андрій ДЕМИДЕНКО: «Творити добро, милосердя, красу!»

— Що означає для Вас Народна премія України імені Тараса Шевченка?

— Я щасливий, що отримав цю премію, тому, що Шевченко залишається символом боротьби, символом віри, символом незнищенності нації. До того часу, поки він буде у наших серцях, наших думках, наших діяннях, Україна буде жити.

Хочеться, щоб народ знав твори лавреатів цієї премії, аби він зростав на їхній творчості. Щоб кількість читачів в Україні збільшувалася, а не падала катастрофічно, як це відбувається сьогодні. Щоб наші газети не животіли і не вмирали при абсолютному потуранні влади. Адже коли вмирає преса, вмирає свобода, вмирає дух народу, вмирає його перспектива…

Хочу подякувати Павлу Мовчану і всім членам Шевченківського комітету. Народна Шевченківська премія сьогодні по всім критеріям переважає Національну премію імені Тараса Шевченка, окрім розміру винагороди. Але думаю, що коли розбагатіє наш народ — розбагатіє і Народна Шевченківська премія.

— Розкажіть будь-ласка про твори, за які Ви отримали Народну премію України імені Тараса Шевченка.

— Я вважав і вважаю, що тема пам’яті, нехай зболена, зранена, але в якій живе велика енергія духовного безсмертя, вкрай потрібна. Свою кантату «Поле моєї пам’яті», яка ще має назву «Я — Україна», присвятив усім українцям, які полягли за свободу і незалежність України. І не тільки під час трьох Голодоморів, а й хто поліг на полі воєн, хто воює зараз. Цей вірш був визнаний кращим на Міжнародному конкурсі, присвяченому темі Голодомору.

Музику написав блискучий, я б навіть сказав геніальний музикант і композитор, керівник знаменитої «Піккардійської терції», лавреат Шевченківської премії, заслужений артист України Володимир Якимець.

Ми довго працювали, довго шукали образ, зокрема, музичний, тому що поетичний вже був сформований. Музику до цього вірша раніше написали Мирослав Скорик і Євген Станкович. Гарна музика. Але я відчував, що це не зовсім та музика, яку б я хотів у цей момент чути, яка б давала крила цьому поетичному слову.

Вірш «Поле моєї пам’яті» («Я — Україна») високо оцінили письменники, критики, вчені, креативні люди. Дехто писав, що це «вічні вірші». І хоча там немає імен, але вони прописані в кожному рядку, в кожній паузі, цезурі, в кожній альфі і омезі строф.

Мене орано-орано!

Мене сіяно-сіяно!

Мене морено-морено!

Мене стріляно-стріляно!

Мене морено-морено!

Мене стріляно-стріляно!

Моя доленька-доленька

Не плугами ізорана!

Моя воленька-воленька

Не дощами зволожена!

Моя воленька-воленька

Не дощами зволожена!

Поле моєї Пам’яті

Я прошу берегти!

Поле моєї Пам’яті —

Не перейти. Не переплисти!

Поле моєї Пам’яті —

Над тим, хто убитий!

Над тим, хто заморений!

Полем моєї Пам’яті —

Не ходіть, чорні ворони…

Я — Україна!

З багатовікового образу страждань, героїзму і національного болю у другій частині перекидається місток вже безпосередньо до дня теперішнього. Вона називається «На передку війни».

Я ще не знав,

Що я узятий на приціл,

Що в снайперів свої

Криваві квоти,

І смерть стоїть —

За крок навпроти.

Тут інша вартість слів

І вимір цін —

Почуйте, галас-патріоти.

Я ще не знав…

Тут грізний статус в тишини.

Свинцеві тут

Оркестри й ноти.

Я ще не знав,

Що від війни

Не має тяжчої роботи!

Я потім все відчув —

На дотик.

Я ще не знав,

Яким буває

Плач броні,

Як у атаки йдуть укропи.

Я ще не знав у тім вогні

Молитви сил,

Слуга піхоти.

Я потім все відчув —

На дотик.

Я ще не знав,

Що повернусь в труні

Героєм.

Що із «двохсотих»

У ті дні

Двадцятим буду

В нашій роті…

Я ще не знав,

Що буде тризна по мені.

І Україна стане перед строєм.

І дощ чи сніг

Мене покропить.

Я ще не знав,

Що так люблю її!

Я сам пішов, пішов в окопи.

Плюс інші поетичні твори, поема «Титанічні антиподи», присвяти великим українським іменам. А великим може бути і простий селянин. Ним може стати навіть безхатченко. І слава тим безхатченкам, хто не тиняється під мостами, а також прилучився до великої справи української свободи. Великим можна бути тимчасово по грошах чи посаді, а насправді — по діяннях.

— Саме з Вашої легкої руки свого часу набув популярності вислів «Великий українець».

— Я радий, що саме з моєї подачі цей вираз розкультивувався, прижився, утвердився в українській спільноті. Були часи, коли ще не знали як ставитися до постаті Михайла Грушевського. Навіть на найвищих рівнях, не кажучи вже про низи, не могли сказати, що завтра буде в Україні, ким буде Грушевський — героєм, патріотом, чи ворогом Радянської України. До речі, з усіх українців, яких тільки народжувала земля, після Івана Мазепи ім’я Грушевського найбільше піддавалося анафемі і тортурам.

Я розшукував матеріали про Михайла Грушевського, де тільки міг. Назвав книгу «Великий Українець». Зізнаюся, робити це було не так легко, як здається. Редакційна рада, історична секція Національної Академії Наук України та рецензент і автор післямови, академік Федір Шевченко не радили мені називати так книгу. Федір Шевченко навіть казав: «Що ж це виходить? Якщо є великий українець, то є й малий українець?» Я відповідав: «Не знаю чи є малі українці, а великі точно є. Якщо назва не підходить, значить книгу не будемо видавати».

Врешті-решт я таки відстояв назву. Книга отримала багато премій, була офіційним подарунком всім міжнародним делегаціям на Першому Всесвітньому конгресі українців від президента та Уряду України. Передмову до книжки написав Леонід Кравчук.

Між іншим, перед цим я приїхав до Кравчука і ми розмовляли щодо передмови, де сказано, що Грушевський перший президент. «То що ж це виходить, так я ж перший президент», — говорить Леонід Макарович. «Та не вірте ви цим підлабузникам. Ви перший всенародний. А якщо віддасте належне по-справедливості, то від цього тільки виграєте». Він погодився.

Жоден з письменників чи істориків не взявся за цю тему — боялися. А я, якщо щось намітив, то йду напролом. Ця назва сьогодні символізує кращі українські якості й кращі українські постаті.

— 2021 рік для Вас ювілейний. З чим прийшли до круглої дати?

—Мені приємно, що мій ювілей співпав з 30-літтям відновлення Незалежності України. Бог допоміг і я написав дві книжки віршів та поем. Одна з них виходить у видавництві «Дніпро» і має назву «З твого цвіту і грому». Тут все дихає українською історією, українським життям, українською сповідальністю. Ще до виходу у світ друкувалися уривки з книжки у періодиці, вона вже отримала багато схвальних відгуків. Одну передмову до неї написав третій президент України Віктор Ющенко, а другу — наш знаменитий вчений Дмитро Степовик.

Через книгу проходить практично все буття України від найдавніших часів і дотепер. Тут і поема, присвячена Небесній Сотні, тут і одвічна тема всіх народів і поколінь — життя і смерті, їхня боротьба між собою. Поема передає все наростаючий конфлікт інтересів багатьох народів за своє існування на планеті, за збереження справедливості у нинішньому світі.

Друга книга — «Київський зошит», передмову до неї написав директор Інституту літератури НАНУ, академік Микола Жулинський. Складається збірка з майже ста поезій і двох поем. Раніше вже виходили колективні збірки поетичних творів про Київ. А це, напевне, перше видання, де всі вірші про столицю написані одним автором. Прагнув тут показати оновлену душу Києва, який постає в усій своїй величі, але, водночас, і запустінні. Адже сьогодні багато історичних пам’яток нахабно нищать. При цьому цей процес йде по наростаючій.

Також тут багато сповідальної, любовної лірики, але любові саме до Києва. У книзі багато тем, які раніше ніколи не піднімалися. Приміром, один з віршів має назву «Дивак фунікулер». Книга виходить з друку у видавництві «Саміт книга» у жовтні.

У січні цього року я став лавреатом знаменитої Міжнародної літературної премії імені Джека Лондона (США), у червні — Міжнародної літературної премії імені Франца Кафки, яку заснували Німеччина, Австрія і Чехія. До речі, самого Кафку найбільше читають у світі з усіх німецькомовних письменників. А нещодавно мене привітали з Міжнародною літературною премією на честь великого італійця Франческо Петрарки. (Рим, Італія).

На 30-річчя Незалежності України відбулася прем’єра пісні «Я твоя кровинка», музику до якої створив відомий композитор, ректор Академії музики Олександр Злотник. Її блискуче виконала народна артистка України Оксана Білозір, яка свого часу першою заспівала мою всесвітньо відому пісню «Україночка». Її прем’єра відбулася саме 24 серпня у США. І відкривала Дев’ятий Національний молитовний сніданок 8 вересня в Українському домі у Києві. Там були представники 17 країн — високопосадовці, релігійні діячі, митці,
наші захисники.

Також найближчим часом має вийти аудіоальбом з моїми новими піснями — «На відстані душі».

— А як щодо концертів?

— Дуже планував робити концерт восени, але знову посилюються карантинні обмеження. Поки триває невизначеність — змушений робити паузу. Дивився деякі останні концерти в Національному палаці мистецтв «Україна» і було сумно. Зала змушено напівпорожня. Там людини сиділи так, наче шахи на шахівниці. Хочу, аби на концерті сиділа людина біля людини. Бо дуже прикро розчарувати свого багатомільйонного слухача і глядача. Він заслуговує на велику повагу.

— Дехто з поетів пропонує композиторам збірки своїх творів, аби ті самі обирали тексти. А як створюються Ваші пісні?

— Як правило так роблять ті поети, на здобутки яких композитори не дуже хочуть писати пісні. А на Демиденка композитори чекають роками, аби мати вірш. Я не даю композитору відразу кілька віршів, їх у мене стільки просто немає. Але коли пишу, то вже уявляю, який може бути музичний розклад до того чи іншого вірша. Так працював з Ігорем Шамо, Давидом Тухмановим, Геннадієм Татарченком, Олександром Морозовим, Мирославом Скориком, Іваном Карабицем.

У мене немає питання з реалізацією. Є питання з народженням нових творів. Ви не знайдете в Демиденка образів, які б повторювалися. Це при тому, що я написав понад 900 одних лише пісень. Не кажучи вже за 4 ораторії, 12 кантат та ін.

Мені не потрібна популярність як така. Звісно, вона тішить. Але для мене важливо, щоб те, що я творчо народив проросло в людині теплом, світлом і позитивом.

Практично всі мої пісні мають філософський підтекст, навіть любовна лірика. Вже згадував пісню «Я твоя кровинка». Не бачу сенсу просто написати нову пісню про Україну. Шукаю щось таке, чого ще не було. Хочеться світлої, високої філософської мудрості.

— А як з’явилася Ваша перша пісня?

— У 17 років став студентом. Якось хтось сказав, що в мене музичні вірші, мені б композитора знайти. І я пішов шукати композитора. Зайшов до Київської консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Ні в кого нічого не питаючи піднявся мармуровими сходами на четвертий поверх. Підійшов до 64-го класу. Постукав у двері. Там — низенький, досить кріпкий, нехуденький чоловік в окулярах. Питаю у нього: «Вибачте, а ви не скажете, де я можу побачити композитора?» А він: «Так я мовби композитор». (Виглядав він досить скромно, а в моїй уяві композитори були подібні до на пів богів). Питаю: «Як ваше прізвище?» — «Дремлюга Микола Васильович (народний артист України. Шевченківський лавреат)». — «Не знаю такого». — «А ваше прізище?», — запитує він. — «Андрій Демиденко». — «Не чув такого».

Іскра симпатії з’єднала нас. Ми написали першу пісню про могили воїнам, полеглим у роки Другої світової. Назвали її «Обеліск». А першим її виконавцем став легендарний Юрій Гуляєв.

Своїм творам віддаю власну енергію, завжди працюю на повну силу, не можу наполовину. Інколи просять написати щось на «злобу дня», де можна бути не дуже вимогливим до своїх віршів. Я не можу такого собі цього дозволити ні в якому разі. Переконаний — раз дозволиш, підеш під укіс по цій слизькій і невдячній дорозі — і як творець пропав…

Так вже склалося, що на мої поезії писали музику найвідоміші композитори. І не лише України. На мої вірші створив два романси сам Станіслав Людкевич, коли я ще був зовсім «зеленим». Є в мене одна пісня з Володимиром Івасюком. Творив з Ігорем Покладом.

Був дуже талановитий композитор Олександр Зуєв. На моє глибоке переконання Олександр Зуєв та Ігор Поклад — це останні природні композитори України. Природний і високий їхній мелодизм. Бо можна створити електронну, штучну мелодію. Певний час вона, звісно, може бути навіть популярною. Але така пісня не збуджує, не надихає, не одухотворює єство. І врешті-решт є мертвонародженою творчістю.

Та хотілось би знов повернутися до постаті Олександра Зуєва. Разом з ним створив пісню «Моє рідне село», що стала народною. Мені тоді був лише 21 рік. Вперше вона прозвучала у виконанні дуже талановитої співачки, народної артистки України Лідії Михайленко, її співають і тепер, люблять і знають в усіх куточках України. До речі, він творець знаменитого ВІА «Кобза». Написав для нього свій перший, але не згасаючий і понині шлягер «А ми удвох в одне дівча закохані».

Але так склалося, що помер одинокий Олександр Зуєв безхатченком, так і був похований. Я неодноразово звертався до Національної спілки композиторів України, до Держтелерадіо, своїх колег, які ой як використовували його самобутній талант: давайте перепоховаємо, щоб він спочивав на Байковому цвинтарі, або на іншому в Києві, чи принаймні зробимо йому пристойний пам’ятник. Але до цих пір ніщо не зрушило з місця. І цей блискучий естрадний композитор продовжує лежати на запустінні ірпінської землі серед безхатченків…

Наш президент закликає всі наші таланти збирати в Україну. Це прекрасно! Але перед тим як збирати здалеку, давайте почнемо з тих, хто поруч, хто є славою України. Серед них — Олександр Зуєв.

—Ви вже згадали про композиторів, з якими Ви разом створювали пісні. А що можете сказати про виконавців?

— Перший серйозний успіх мені принесла пісня «Батьківський поріг» на музику Івана Карабиця, що стала цілою епохою в пісенній культурі України. А виконав її Юрій Багатиков. Ця пісня виборола Гран-прі на Міжнародному пісенному фестивалі «Кримські зорі», де збиралися пісенники з усіх країн тодішнього соціалістичного табору. Потім отримала ще кілька високопрестижних гран-прі в різних країнах.

Пісні на мої вірші дарували людям Дмитро Гнатюк, Діана Петриненко, Євгенія Мірошниченко. Також багато моїх пісень було у творчому доробку Назарія Яремчука. А ще серед моїх виконавців — неповторні Микола Кондратюк, Микола Гнатюк, Раїса Кириченко, Іван Попович, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Віктор Павлік, Ярослав Євдокимов, Алла Пугачова, Софія Ротару, Анні Веске. Всіх важко навіть пригадати. Плюс всі хорові прима-колективи України. А ще й співаки з далекого зарубіжжя.

Якщо вже зайшла мова про тих, з ким я працював і працюю, то хотілось би також згадати композиторів Євгена Догу, Ігоря Лученка, Давида Тухманова, Володимира Мігулю, Олександра Морозова. Крім цього були композитори з Італії, Франції, інших країн.

— Очевидно багато що Вас хвилює і як людину, і як митця?

— У 23 роки я вже був членом художньої ради «Укрконцерту». Можна по різному ставитися до тих оцінок, які давала ця рада. Але вона ніколи не пропускала плагіат, халтуру. Особливо прискіпливо ставилися до музичного відбору. Сьогодні немає художніх рад, нікому контролювати цей процес. Нахабно процвітає плагіат, несмак.

Нині чимало творчих професій просто зникають. Зокрема, композитора-пісняра. Пишуть всі, кому не лінь. Ті, хто співає, та якось хоче себе проявити, чи через нестачу коштів, самі пишуть так звані тексти, самі складають який-небудь мотивчик, не маючи ніяких навичок самі собі зліплюють аранжування. І як підсумок потім самі записують цей опус і самі його слухають.

Згадайте концерт, присвячений 30-річчю Незалежності України, який на 100% формувала влада. Комп’ютерне забезпечення було на високому рівні. Але які там були представлені пісенні твори і здебільшого артисти? Чи збереглося в когось почуття високої насолоди, духовного піднесення після такого концерту? Чому на цей концерт не були запрошені неповторна, знаменита україночка Оксана Білозір, Іван Попович, Василь Зінкевич, Іво Бобул?

Є співаки, які не заспівали жодної пісні українською мовою, але отримали звання заслужених артистів України. Чому так?! А ті, хто поклав служінню України все своє життя, таких звань не мають.

Естрадні діячі, які працювали 20−30 років тому змогли створити багато достойних речей, що лишаються в абетках наших сердець і будуть ще там надовго залишатися. Зараз же у центрі концертних видовищ — пластмаса. Все це руйнує смак, відчуття краси і, врешті-решт нас. А всі жанри мистецтва покликані творити добро, милосердя і красу.

На закінчення нашої розмови кілька слів про плани?

— Дай Боже сил (бажання є і совість є) зробити ще щось достойне української землі, українського народу і високості людського духу. Щоб наш народ це сприйняв і поцінував. Не во славу мені, а щоб розрослося воно добром, світлом і українством у наших гнаних душах:

І не вбити поета

Ні холодним булатом,

Ні свинцевим дуплетом,

Ані із арбалета

Не спинити стрілі.

Бо поет — веснокрил!

Бо поет — весновир!

Бо поет — веснояр

В тисяч літ

На чолі!

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».