Чи існує секрет безсмертя?

Це вже другій досвід роботи пані Олени у Молодому театрі. П’ять років тому вона поставила на малій сцені виставу «Секонд лав». Постановка мала успіх і вже невдовзі її перенесли на основну сцену театру.

— Художній керівник театру Андрій Білоус запропонував мені поставити виставу за п’єсою Карела Чапека, в якій би головну роль зіграла Лілія Ребрик, — розповідає режисерка-постановниця. — Знаю цю п’єсу дуже давно, але до цього часу не було хорошого її перекладу українською мовою. Театр замовив цей переклад Юрію Винничуку. Він переклав твір мовою, близькою сучасному глядачеві, і, водночас, зберіг колорит чеської мови.

Головна героїня Емілії Марті, яку, грає Лілія Ребрик, це образ, який не має дна, не має краю, завжди є куди заглиблюватися, знаходити якісь нові асоціації. Була щаслива попрацювати з Лілією. Коли вона розкривалася з середини, то я робила для себе досить несподівані і цікаві відкриття. Робота над такою виставою — справжній виклик для режисерів та акторів.

У виставі ми використали телевізійне шоу, що є одним з продуктів інформаційного світу, в якому живемо. Хотілося показати внутрішній бік цього шоу, як воно робиться зсередини, а не тільки ту картинку, яку бачимо з екранів. На жаль сьогодні такі шоу можуть мати і руйнівний характер, а люди перестають розуміти у що їм вірити, на що орієнтуватися.

Перенесла події п’єси у 2021 рік. Адже багато проблем, порушених у творі, актуальні і сьогодні. Зокрема, це тема знецінення. Те що мало не обожнювали, згодом стає нічим. З часом стає зрозумілим, що є справжнім, а що — штучним. Мені здається, що перенесення подій у наш час це єдиний спосіб робити класику. Інакше не бачу сенсу брати класичний матеріал і переносити його музейно на сцену. Нам не потрібні костюми того часу, нам не цікаві персоналії французької революції, які зараз не впізнавані і нічого не несуть глядачеві. Звісно, маємо переосмислити матеріал і знайти свої точки дотику. Тоді глядач потягнеться до цієї історії, до проблем, які заклав Чапек.

Репетиційний процес чимось нагадував хворобу Альцгеймера. Після того, як зробили якийсь шмат роботи, йшли на локдаун. А коли поверталися, то доводилося все згадувати. Але в цьому є й свої плюси, адже все те, що було справжнє — згадувалося, а наносне і надумане відсіювалося. Почали працювати над виставою ще у позаминулому театральному сезоні, а загальний процес репетицій тривав трохи більше чотирьох місяців.

Вистава — це спільний процес. Головне завдання режисера — дати напрямок, яку тему грати, який світ створювати. В акторів хороша хватка, вони прекрасні професіонали. Було багато таких речей, які бачили вони, а не бачила я. Був цікавий процес роботи.

Хотілося б повернутися до головної героїні. Я бачила, що матеріал Лілії подобається, п’єса їй близька. Спочатку ми придивлялися одна до одної і, врешті, знайшли багато точок дотику. Особливо у темі сприйняття жінки, знецінення її ролі в суспільстві. Жінка цінується як об’єкт, а як самостійний суб’єкт не дуже. Найкращі репетиції були коли Лілія приходила після важких зйомок, ефірів. Вона була дуже втомлена, на режимі енергозбереження. А це саме те, що має бути в головної героїні, яка економить свої сили.

З Олексієм Нежурком (Грегор) був цікавий шлях до образу. Грегор — дуже складний персонаж у своїх мотиваціях, комплексах. На сьогодні Олексій склав його докладно і правдиво. Грегор досить своєрідно виражає кохання. На межі з бажанням убити. Це не просто збагнути…

Ще у виставі є персонаж Прус, якого грає Ігор Портянко — мега-цікава людина з прекрасним почуттям гумору, професіонал. Нашим з Ігорем педагогом був народний артист України Михайло Резнікович. Розуміємо одне одного навіть без слів. Чапек вклав через Пруса ідеологію фашизму. Відчуття титульності. Прус несе це через всю п’єсу, поки «не зраджує» сам собі.

Загалом всі працювали на одну справу, з любов’ю, інтересом. Безумовно, процес репетицій відбувався не без суперечок, не без конфліктів, але саме цього вимагав матеріал.

Мала доленосну зустріч з Пилипом Ніродом, що є третім поколінням художників-сценографів. Багато працює на телебаченні, має безліч паралельних проєктів. Його погляд на цю п’єсу просто фантастичний. Сказала Пилипу, що хочу показати телебачення через шоу (саме цим він і займається на телебаченні). Він знайшов таке рішення, аби показати шоу зсередини. Створив портал-коробку, яка світиться зсередини. Надзвичайно вдячна, що він взявся за цю роботу.

Також Пилип художник з костюмів, має чуття образів, чуття цілісності. Все, що він придумав один в один перенесено на сцену. Змінено лише деякі дрібнички, яких не вдалося знайти. Привітала його з поверненням до театру. До цього остання театральна постановка П. Нірода була ще 2008 року. Вже маємо плани співпраці на майбутнє.

Шукала хореографа, який міг би поставити свінг. Врешті вибір припав на чоловіка Лілії Ребрик Андрія Дикого. Це перший його досвід роботи в театрі. Він дуже швидко збагнув, що я хочу. Думаю, що театр його зацікавив. Він ходив на прогони, робив підказки. Напевне — це класне відкриття для театру.

Музичне рішення робила сама. Вистава створювалася разом з музикою. Інколи музика народжувала сцену, а не навпаки. Використала музичні твори від Вівальді до осучаснених форм «Богемської рапсодії» гурту «Queen», є тут і свінгова електронна музика.

Процес створення вистави триває. Відбувається діалог з глядачем і ми розуміємо, які корективи потрібно вносити. Безпосередньо спілкуємося з ним під час вистави. Шукаємо в залі кандидата, який достойний того, аби його зробити довгожителем.

Однією з тем вистави є тема цінностей, які ми маємо передати наступним поколінням, тих цінностей, які формуватимуть їхню свідомість.

У Молодому театрі прекрасний колектив. Серед акторів мої колишні студенти Дарина Панасенко, Ігор Лагай, Артем Атаманюк. Бачу як вони розвиваються у цьому театрі, вже можу дечому в них навчитися. Тут багато потужної молоді. Не кажучи вже про інших акторів, які мають величезний досвід, своє бачення. Дуже люблю суперечки на репетиціях. Головне — тут немає байдужих, а це заряджає на роботу. Ведуться перемовини з художнім керівником театру Андрієм Білоусом щодо подальшої співпраці.

Працюю на курсі народного артиста України Богдана Бенюка в Національному університеті театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Ще минулого року почала працювати зі студентами над дипломною виставою. Це Бертольд Брехт «Кар'єра Артуро Уї, якої могло б і не статися». Текст просто фантастичний, дуже театральний, дуже ігровий. Тут багато персонажів, інколи в одному епізоді акторові потрібно заявити цілу долю людини. У виставі дівчата гратимуть хлопців, а хлопці — дівчат. На моє переконання актор чи актриса повинні грати у першу чергу долю, пристрасть, а не стать.

Прем’єра вистави запланована на жовтень.

Фото з сайту театру

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».