Валерій Шептекіта: «Творімо добро»

У Київському академічному Молодому театрі режисер Сергій Корнієнко нещодавно поставив виставу «Дівочий виноград» за п’єсою відомого російського драматурга Миколи Коляди «Дируватий камінь» у власному перекладі українською мовою. Роль Ігоря Петровича у цій виставі виконує відомий український актор, народний артист України Валерій Шептекіта. Сьогодні Валерій Іванович гість «СП».

— Розкажіть, як створювали виставу «Дівочий виноград».

— Це вистава про жінок. Автор п’єси, а за ним і режисер досліджують чотири жіночі долі.

Я граю пенсіонера, який усе своє життя пропрацював у оркестрі оперного театру. У режисерському трактуванні це мала бути шляхетна, майже ідеальна людина. А мені хотілося більше свободи, стихійності розкутості в інтимних стосунках із жінками цього богемного персонажа. І під час репетицій виникали дискусії на емоційному рівні. Коли на одну з останніх репетицій вистави прийшов наш художній керівник Андрій Білоус, то після перегляду, роблячи «розбір польотів», він зазначив, що мій персонаж аж надто «причесаний» і позитивний. Навряд чи це зацікавить глядача. Насправді Ігор Петрович має бути якоюсь мірою навіть збоченцем у стосунках із жінками. На щастя, бачення художнього керівника співпало з тим, що пропонував я.

Несподіваною стала перша поява Ігоря Петровича. Замість звичайного виходу солідної людини він вривається, немов вітер, і, як йому здається, «кладе на лопатки» одразу трьох жінок. Мій герой і три вчительки-пенсіонерки жили у зовсім інших світах. І ось ці світи зійшлися.

На кожному етапі творчого життя в акторів є улюблені ролі, які для них стають віхами і дороговказами у майбутнє. У мене одна з таких ролей — Ігор Петрович. Музикант, романтик, шанувальник чарки і жінок, людина-містифікатор. Він розповідає вигадані історії зі свого життя, про свою, начебто, подорож до Франції… І так захоплюється розповіддю, що починає сам у неї вірити. А його «збочення» полягає в тому, що він одночасно закохується у трьох жінок, але й вони, кожна по-своєму, намагаються відповідати йому взаємністю.

Глядач сприймає виставу добре. Маємо постійні аншлаги.

— Ваше життя пов’язане з театром понад півстоліття. З чого все почалося?

— А почалося все в лютому 1961 року. Тоді минуло три роки, як я закінчив школу і працював токарем на військовому заводі в Охтирці, що на Сумщині.

Грав у міському Народному театрі, брав участь у художній самодіяльності заводу — співав у чоловічій хоровій капелі. Наш театр грав оперу Миколи Аркаса «Катерина», в якій я виконував (грав і співав) роль кривдника Івана Москаля. На одній із вистав був присутній художній керівник Сумського музично-драматичного театру імені Щепкіна Олександр Максимович Льдов, який саме набирав студентів до студії при театрі. Він і запропонував мені переїхати до Сум. Паралельно з навчанням студійці були зайняті у виставах театру. Моїм першим серйозним випробуванням стала роль Василя Ковриги у виставі Юрія Мокрєва «Рідна мати моя».

І тільки 1963 року, маючи у власному доробку 27 великих і маленьких ролей, я вступив до Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого на курс Михайла Михайловича Карасьова — Великого педагога. По закінченню працював у Рівненському обласному театрі ім. М. Островського та Донецькому українському театрі, який тоді носив ім’я Артема. Після цього дев’ять сезонів служив у Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської. За цей час зіграв 45 ролей. Саме в Чернівцях я остаточно сформувався як актор, набув професійного досвіду. Потім був Львів — театр ім. М. Заньковецької — один сезон. І звідти подорож на творчий конкурс до Києва.

Із листопада 1979 року — в Київському молодіжному театрі, який зараз носить назву Молодий. Тоді з майже 200 претендентів до театру прийняли тільки 26 акторів і актрис, з яких сьогодні тут грають сім.

Першою була робота у виставі «З весною я до тебе повернусь» за п’єсою Олексія Казанцева про Островського-Корчагіна. У ній я грав за Миколу Островського, тобто не його самого, а оповідав від третьої особи. Вистава протрималася у репертуарі кілька сезонів. Другою була невелика роль хазяїна польського хутора у виставі за п’єсою білоруського письменника Василя Бикова «Піти і не повернутися», присвяченій подіям війни.

— Та важливою для Вас стала роль Сірка у виставі «За двома зайцями».

— Виставу ставив чудовий режисер, мій однокурсник Віктор Шулаков, який потім закінчив режисерський факультет і працював у Черкаському театрі. Шулаков повністю переформатував п’єсу. У його трактуванні на формування характеру Проні визначальний вплив справив сінематограф. Усі радощі й біди героїні пішли від того, «як в кіно».

Вистава стала сенсацією не лише для Києва, а й усієї України. Було створено дві телевізійні версії спектаклю. Це наша перша спільна робота з тоді молодою артисткою Тамарою Яценко, яка грала роль Проні, а я її татуся.

Сьогодні Тамара Олександрівна поряд з актрисами Іриною Кравченко, Наталією Кленіною та Ганною Васильєвою моя партнерка по спектаклю «Дівочий виноград»…

А виставу «За двома зайцями», яка творчо жила більш як 20 років, зіграли близько 1000 разів.

Пам’ятаю, як одного разу виставу відвідала Маргарита Криницина, яка виконувала роль Проні у знаковому фільмі «За двома зайцями». Їй дуже подобався спектакль нашого театру. Ми стали друзями.

Наступною у мене була роль Сірано у виставі за п’єсою Едмона Ростана «Сірано де Бержерак», яку теж поставив В. Шулаков. Ця постановка мала великий розголос не лише в Україні.

— Уже багато років у репертуарі Молодого театру вистава «Кайдаші» за повістю Івана Нечуя-Левицького, де Ви граєте роль Кайдаша. У чому популярність цієї постановки?

— Цю виставу 16 років тому поставив Микола Яремків. За цей час на сцені змінилося три покоління акторів (моїх синів і невісток), але вистава все ще досить популярна.

Це вистава, яка торкається душі і серця кожного глядача. В різних театрах по-своєму трактують проблеми «Кайдашевої сім’ї». Ми ж намагалися розширити ці рамки. Привід до цього дає оригінальна п’єса «Кайдаші» Н. Дубіної за мотивами І. Нечуя-Левицького. Це вистава про всіх нас — українців.

Тут виявлені наші далеко не кращі риси характеру. Але я переконаний, що лише великий народ може казати правду, ще й здатен сміятися над собою.

— Ще один створений Вами образ, який запам’ятовується, поет Еміль Робіне у трагікомедії «Голубка» за Жаном Ануєм.

— Цю виставу поставив режисер Андрій Бакіров, який зараз очолює Чернігівський музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, а свого часу він був засновником Чернігівського молодіжного театру. Андрій — режисер дуже розумний і сучасно мислячий. Про таких кажуть — інтелектуал. Він із розумінням сприймав цікаві акторські знахідки, що і втілювалось у виставі.

Мій герой Еміль Робіне — поет, драматург, академік. Персонаж комедійний. Хоч роль не найбільша у виставі, але, судячи з реакції глядача, сподіваюся, що вона запам’ятовується. А я від цієї роботи отримую справжнє душевне задоволення.

— Свого часу однією зі знакових була вистава театру «Таємна вечеря» за п’єсою Жана Клода Брисвіля. Що це був за спектакль?

— Цю виставу поставив наш режисер, вихованець єфросівської школи Тарас Криворученко. У ній ми грали разом з народним артистом України Валентином Шестопаловим, якого, на жаль, вже немає серед нас. Валентина Микитовича, тоді актора Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, запросив режисер на роль міністра іноземних справ Франції Талейрана, а я грав міністра поліції Фуше. Ці історичні персонажі, які пережили чотири зміни влади у країні, настільки філігранно працювали, що залишалися кожного разу «на плаву» і диктували свою волю політикам.

Вони неодноразово зраджували один одного, але у них була одна мета — велич Франції.

Ми з партнером розуміли один одного з півслова. Валентин Шестопалов був досвідченішим актором. А глядач на цю виставу йшов особливий. Переважно це були люди, які добре знали історію Франції.

— Також Тарас Криворученко поставив у Молодому театрі виставу «Звичайна історія», за п’єсою Марії Ладо, де Ви граєте коня. У цьому особливість цієї постановки?

— Спектакль у репертуарі нашого театру вже десять років. «Звичайна історія» близька і зрозуміла селянам, робітникам, студентам, чиновникам, які на певний час стають звичайними мислячими людьми. Комедійні і драматичні моменти цього твору проходять через серце кожного глядача.

Автор п’єси Марія Ладо була на прем’єрі вистави. Серед 16 постановок п’єси, що на той час йшли у театрах України, Білорусі та Росії, нашу вона визначила як одну з трьох найкращих.

На сцені присутні і люди, і тварини. А режисер спрямував наші акторські погляди углиб психології персонажів. Хто ж насправді гуманніший: люди — вінець творіння, які борсаються у побутових сварах, чи тварини. Тварини оцінюють людей, їхні вчинки, співчувають їм, бажають, аби вони стали кращими. Аби врятувати людську дитинку, тварини Пес, Кінь і навіть вагітна Корова готові віддати за неї життя, стати її янголами. Саме вони і є справжніми гуманістами.

— Крім вистав для дорослих Ви граєте і в постановках для дітей?

— Минулого театрального сезону молодий режисер Ірина Пастущак поставила виставу «Красуня і Чудовисько» за казкою Шарля Перро. Ідея вистави зрозуміла кожному — кохання Красуні перетворює Чудовисько на Принца. Це вистава про Добро.

Ще під час репетиції вистави, де я граю Шарля Перро, запропонував власну віршовану версію ведення вистави. Адже поезія — це найвищий щабель, вершина літератури, музика слова і душі. І це теж треба прищеплювати дітям. І ось вже два сезони ми це робимо.

— То Ви пишете вірші?

— Уже багато років. Це особливий спосіб сприйняття життя, його відображення, осмислення історії, сучасних подій, драм, трагедій, фарсів. Ті, хто чув мої вірші, радять видати збірку. Ця ідея мені подобається. І я думаю про книжечку, до якої б могли увійти сто віршів і дві поеми. Вона матиме назву «Я — остання літера абетки».

— Роботу в театрі поєднуєте зі зйомками в кіно?

— Зніматися почав 1962 року. Першим фільм був «У мертвій петлі» про льотчика-одесита Уточкіна. Під час зйомок познайомився з чудовим артистом Олегом Стриженовим. У фільмі «Борис Годунов», який знімав Сергій Бондарчук, грав ігумена Чудового монастиря. А у фільмі-опері «Борис Годунов», що був знятий на студії «Укртелефільм», виконував роль боярина Шуйського. У фільмі режисера Криштофовича «Одинока жінка бажає познайомитися», де моїми партнерами були О. Збруєв та І. Купченко, грав Касьяна.

Чимало знімався в українському кіно. У фільмі «Гуси-лебеді летять» грав людину складної долі, підступного писаря Юхима Бабенка — персонажа, що протистоїть головному герою. Цікавою була робота у серіалі «Роксолана», де я виконував роль духівника Роксолани Абдуллага-мулли, який потім виховував і її синів. Події відбуваються протягом 25 років, тому спочатку мій герой порівняно молода людина, а наприкінці — літня. Зйомки починалися в Криму, а тривали у павільйонах студії «Укртелефільм». Трагічною була постать професора Приходька з Харківського університету (фільм «Сад Гетсиманський»), який ніс просвітницьку місію, знайомив зеків з романом Флобера «Мадам Боварі». Після прем’єри фільму була зустріч у НСПУ, де мою роботу оцінили схвально. А в новому серіалі «25 година» я виконую відразу дві ролі старого годинникаря та екстрасенса зі США.

— Як змінився театр за останні роки?

— Слава Богу, що театр вижив у складні 90-ті, коли глядачі майже не ходили на наші вистави. Але актори вірили у свою професію, в її потрібність людям і сьогодні, і завтра, і повсякчас. Це допомогло нам вижити. Сьогодні глядач повернувся до театру. Більшість наших вистав проходить з аншлагами. Майже кожного місяця відбуваються нові прем’єри. Вистав дуже багато та в цьому процесі головне, щоб кількість переходила в якість.

Нещодавно афішу театру поповнила вистава «Гагарін і Барселона» за творами сучасних українських письменників, яку поставили студенти режисерського факультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, під керівництвом свого педагога Андрія Білоуса. У цьому спектаклі я граю досягнення «нашого часу» бомжа, мого тезку Валерку Івановича.

А з 1 березня розпочалися репетиції вистави «Милий друг» за Гі де Мопассаном, де я буду осягати образ поета Нобера де Варена. В його житті було всього, і сміху, і сліз. Спостережливість, природня людяність, доброта і невмирущий гумор персонажа ніби опромінюють любов’ю світ людей. Так я розумію цю роль.

Для мене театр — це емоція, розум, дія, творчість. Творімо добро.