Театральний світ Жана-Люка Лагарса

Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса спільно з театром «МІСТ» презентували виставу «І нічого іншого вже не буде» за п’єсою Жана-Люка Лагарса «Я була вдома і чекала, коли піде дощ». Переклад і постановку здійснено в рамках освітнього проєкту акторсько-драматургічної майстерні «Лабіринт».

Жан-Люк Лагарс — культовий французький драматург, актор і режисер, який дуже рано пішов із життя (у 38-річному віці), а світову славу здобув вже після смерті. П’єса до певної міри автобіографічна — в юності автор залишив провінційне містечко Ерікур, порвавши з сім’єю, яка не сприйняла його мистецьких та світоглядних устремлінь. Лише наприкінці життя, вже знаючи фатальний діагноз, він повернувся додому — проститися. У п’єсі теж ідеться про повернення чоловіка додому після років розлуки, і про ціну та значення цього повернення. Персонажі — п’ять жінок із родини, які чекають на приїзд свого сина і брата. Вони ніби застигли у цьому тривожному стані, звиклі грати драму в трагічних масках і ховатися за ними.

— Це не просто прем’єра, це першопрочитання культового французького драматурга, перше його відкриття на українській сцені, — зазначила драматург, перекладачка п’єси українською мовою Неда Неждана. — Ще багато років тому Центр Курбаса започаткував проєкт «Світова драматургія. Діалог театральних культур», в рамках якого відкрили чимало імен драматургів світового рівня.

Жан-Люк Лагарс — постать знакова. Після Шекспіра і Мольєра у Франції його ставлять найбільше. У нього є мотиви Чехова, Кафки, Беккета, але, водночас, він має свій особливий голос, свій особливий світ. Він був актором, драматургом, режисером, теоретиком театру, видавцем. Лагарс один із тих, хто заново відкрив театр слова, його музику, його ритм, його багатозначність. Це був пошуковий театр.

Але навіть коли цей митець отримав гран-прі на одному з престижних драматургічних конкурсів у Парижі, відомі режисери продовжували розводити руками і казали, що не знають як ставити і грати такий текст. Свого часу він написав у своєму щоденнику: «Я знаю, що прийде час, коли стану культовим автором». Він навіть назвав рік, коли це буде, але не дожив до цього часу. Та його слово продовжує відкривати новий постдраматичний театр в усьому світі.

Важливо ставити таку складну драматургію з глибоким внутрішнім світом. Історія очікування актуальна, вона позачасова. Ми чекаємо, що прийде хтось і змінить наш світ. Але не варто чекати на якогось месію — важливо самому змінювати своє життя. Лагарс зумів побачити, що буде далі, відчути людей, які мислять і живуть інакше. Це досить складна, але, водночас, дуже людяна історія. Переживання смерті близьких поза часом і кордонами — рано чи пізно всі ми стикаємося з цією проблемою. Проте у виставі ми бачимо світло в кінці тунелю, є сподівання на нове народження, шлях виходу з глухого кута.

Мені здається, що Лагарс дуже людяний, добре розуміє жіночу душу. Його мова лаконічна, але, разом з тим, вона образна. У виставі є стрункість мізансцен, ліній, музичного ряду. При тому, що світ його творів драматичний, а часом, навіть, трагічний, ми бачимо як він стає світлішим, дає очищення.

Тішуся, що сьогодні ми присутні при відкритті нового імені. Сподіваюсь, що тепер цей драматург стане рідним для українського театру.

— Звернення до творчості Лагарса — це досить складний, але дуже потрібний експеримент, як для Центру Курбаса, так і для українського театру взагалі. Це абсолютно новий шлях, — продовжив розмову режисер-постановник Олександр Мірошниченко. — Тут драматургія виявлена по-новому. Це не просто літературний текст на сцені. У п’єсі є дія, конфлікт, але вони по-іншому скомпоновані, висловлені. Це той самий шлях, з якого починав Беккет. Це театр, який вимагає з одного боку віртуозності від актора, а з іншого — інтелекту від глядача. Таким чином ми повертаємося до Курбасівського «розумного Арлекіна».

Коли я приніс п’єсу, то актори спочатку не розуміли, як можна зіграти цей складний текст. Ми його відкривали поступово, по шматочку, по деталі, по слову. Цей процес зайняв досить багато часу. Результат нашої роботи можна побачити на сцені. Драматургія Лагарса — це парадоксальний синтетичний світ, що твориться з трансформації відомих драматичних сюжетів, але не є прямим цитуванням, а скоріше грою з алюзіями на ці сюжети. У мітлах — образах очищення героїнь — водночас є мотив макбетівських відьом, які поєднуючись із відсилками до беккетівського «Годо» та біблійного міфу про Блудного сина, утворюють інтертекстуальну структуру новоствореного сюжету. Оця гра вибудовування малюнку вистави в просторі трансформованих цитат дає можливість множинності сценічних інтерпретацій, в якій та сама п єса може інтерпретуватись і як майже сюреалістична притча, і як психологічна драма, і як авангардна опера. Я думаю, що шлях до п’єс Лагарса, а він їх написав більше двадцяти, потрібен для українського театрального процесу. Його драматургія — це театр, де не просто вбивають час, а де йде мова про дуже важливі речі.

Всі виконавиці у виставі молоді, але вже мають досвід, пройшли школу театру «МІСТ». Ольга Гронська активно знімається в багатьох фільмах, Таїсія Кисельова навчається в Академії керівних кадрів культури і мистецтв, Анастасія Шупик закінчила Національну музичну академію України імені Петра Чайковського, Катерина Гурневич та Марія Коваленко — випускниці студії при театрі «МІСТ». Ми працювали за принципом, що театр не читає лекції і не проводить мітинги. Сенс театру у важливій розмові на рівних із глядачем за допомогою драматургії.

Нова вистава — наша спільна робота з режисером Денисом Щербаком. Під час репетицій ми могли на деякі речі дивитися по-різному. Це був спосіб знайти «золоту» середину. Вперше ставлю виставу разом з іншим режисером — це теж був своєрідний творчий експеримент.

Не випадково на героїнях одяг чорного кольору. Це п’єса про траур, який став для них сенсом життя. Це та казка, яку вони самі нафантазували і в якій тепер живуть. Стрічки на сцені — це візуалізація обмеження. Кожен із нас обмежує себе в якомусь вигаданому світі, якомусь особливому просторі.

Якщо не завадить карантин, то звісно хотіли б показати виставу на фестивалях. Саме завдяки фестивалям вона може стати провокатором, каталізатором для актуалізації Лагарса, щоб його почали ставити, почали дивитися в бік такої драматургії.

Цього драматурга часто порівнюють з Чеховим. У нього так само ми бачимо людей, які сидять і п’ють чай, а в цей час руйнується світ. Така драматургія дуже цінна для театрів. Якщо складуться обставини, то дуже б хотів ще звернутися до творчості Жана-Люка Лагарса.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти»