Петро МИРОНОВ: «Головне — вільне дихання вистави!»

У Київському театрі «Маскам Рад» відбулася прем’єра вистави «Чайка. Не Чехов». Це ексклюзив проєкт, адже авторка п’єси, яка лягла в основу постановки — художня керівниця цього театру Інна Гончарова.

Пані Інна зазначила, що Чайка — це не тільки один із символів свободи, а ще й справжнє прізвище геніального композитора, якого весь світ знає як Петра Чайковського. Постать Чайковського — одна з найпотужніших постатей у світовій культурі, яка тісно пов’язана з Україною. Він походив з українського козацького роду Чайок. Прадід композитора Федір Чайка служив у Миргородському полку Війська Запорізького. А його дід Петро під час навчання у Києво-Могилянській академії, взяв прізвище Чайковський. До роду Чайок належав і український поет та прозаїк Євген Гребінка.

Творці нової вистави переконані, що повернення прізвища Чайковського Україні — актуальне завдання українського суспільства. З постаттю композитора пов’язні об’єкти культурної та історичної спадщини в Україні; маєтки фон Мекк в Копилові Київської та Браїлові Вінницької областей, міста Тростянець на Сумщині та Кам’янка на Черкащині. У виставі спробували розповісти про композитора від першої особи: чесно, відверто, без прикрас, не оминаючи складні питання його життя, які, безумовно, мали вплив і на геніальну творчість Петра Ілліча. Саме з розповіді про нову виставу починаємо розмову з режисером-постановником та автором сценографічного рішення, актором Петром Мироновим, який у цьому році відзначив свій ювілейний день народження.

— Театр «Маскам Рад» існує вже десять років. Проводить міжнародні фестивалі. І те тільки театральні, а й кінофестивалі. Його заснувало творче подружжя — Інна Гончарова та Віктор Кожевніков, — розповів Петро Миронов. — У травні 2019 року я виступив на фестивалі з моновиставою «Маестро Азнавур» про Шарля Азнавура за п’єсою Тамари Альохіної. Після цього запитали чи є в мене ще щось. І ось це вже чотирнадцята моя вистава у цьому театрі.

Нова постановка — вже третя вистава, яку я поставив за п’єсами Інни Гончарової. Перед цим були роботи «Вір, Сподівайся, Кохай» та «Льотчик і Роза». П’єсу «Чайка. Не Чехов» вона написала спеціально для мене, для себе і для актриси Олени Раєвської. Мені подобається драматургія Інни. А ця п’єса по-особливому зворушлива. Надзвичайно захопили і тема, і текст. Відразу приблизно став уявляти, як поставлю цю виставу.

Роботу розпочали кілька місяців тому. Спершу це не були репетиції в повному розумінні цього слова, а просто освоєння тексту. Визначили завдання кожного з артистів. Я спочатку працював самостійно. Потім почали працювати спільною з виконавицями. Більше репетицій було з Оленою Раєвською, адже вона виконує у виставі дві ролі. Певну роботу провів над текстом. Моїм завдання було зробити так, аби він «став дихати». Також додав деякі вставки.

Дуже радий за своїх партнерок по сцені. Вони змогли по новому розкрити свої творчі обдарування, знайшли такі барви, якими раніше не користувалися. Інна та Олена зіграли свої ролі, як на мене, блискуче. Втілили на сцені все, що я хотів від побачити як режисер.

Щодо сценографії розумів, що потрібна мобільна фактура, відчуття вільного подиху на сцені. Для цього розташували нотний стан у поперек, а не горизонтально, а на ньому розвісили нотні аркуші. Таке сценографічне рішення відразу дало камертон виставі. До речі, воно прийшло до мене у вісні. І це вже не вперше. Так само було з виставою «Сірано де Бержерак».

Всі теми, які я бачив у цій п’єсі як режисе, р були зіграні. Вже під час першого показу відчув, що у виставі є живе дихання. Зал дуже тепло сприйняв акторські і режисерські знахідки. Сподіваюся, що вистава буде і далі рости.

— Розкажіть будь-ласка чому обрали акторську професію.

— На мене вплинув фільм «Злочин і покарання» з Георгієм Тараторкіним у головній ролі. І потім, коли через багато років ми разом знімалися, я йому сказав: «Ви мене сподвигли на професію». А він: «Ще одну людину зробив нещасною». Але це не так. Нещасливим себе не відчуваю, бо займаюся своєю справою. Вважаю, що тільки ті люди можуть назвати себе щасливими, котрі люблять свою професію, відчувають, що вони працюють на своєму місці.

— Ви народилися і провели дитинство в Києві, а чому вирішили вступати на навчання до Москви?

— З 15 років актриса Любов Григорівна Шах готувала мене до вступу до театрального інституту. Вона мені сказала, що найкраща театральна школа там і настійно порадила їхати навчатися до Москви. Я її послухав, бо мені дійсно було цікаво подивитися, що там. У Києві мені було все зрозуміле, все знайоме. Тим більше я бував на виставах в театральному інституті (нині Національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). Мені там подобалося, мав товаришів. Спілкувався з Іриною Молостовою, її студентами Олександром Биструшкіним та Миколою Вороненком, який вів драматичну студію в інтернаті, де я навчався.

Та Москва манила…

Але з першого разу не вступив. Повернувся додому і рік працював освітлювачем у Театрі імені Лесі Українки. Любов Шах продовжувала мене готувати. Вдруге їхав до Москви з думкою, що якщо й не вступлю, то все-рівно вже не повернуся до Києва.

Коли вступав до Московського інституту театрального мистецтва, то вважав, що все знаю. А за роки навчання зрозумів, що насправді не знаю нічого. Коли весь мій курс вже показувався у театрах Москви та Пітера, я вирішив, що куди запросять, туди й поїду. Запросили до Калініна (нині Твер), де пропрацював 6 років.

Якщо ж говорити про роки навчання, то хотів би згадати своїх чудових викладачів. Навчався на курсі Всеволода Остальського. Він був яскравою особистістю, справжнім красенем. Ще юнаком пішов на фронт, служив у розвідці. Мав міцний внутрішній стрижень. До речі, фронтовиками були майже всі наші викладачі. Серед них — Євгенія Козирєва (улюблениця Миколи Охлопкова, грала в нього Медею), Тетяна Семічова, яка починала свою акторську кар’єру в Києві, у театрі Лесі Українки і тут її ще дуже добре пам’ятають. Потім працювала у театрі Станіславського. Як згодом з’ясувалося, у неї цілий іконостас орденів та медалей. Тоді ми про це не знали.

— Отже 6 років працювали в Калініні. Що найбільше запам’яталося з цього періоду?

— Це був театр з дуже міцними традиціями. Тут служили цікаві актори, грали багато класики.

Однієї з найцікавіших моїх ролей був Володька Канаєв у виставі «Відпустка за пораненням» В’ячеслава Кондратьєва. За сюжетом мій герой був поранений на фронті в руку. Йому дали відпустку. Він приїхав у Москву до матері. Тут побачив, що все йому чуже. Він не розуміє як можна їсти ножом і виделкою, адже ніж для нього — це знаряддя вбивства. Такий злам у психіці. Під час вистави весь час був на сцені окрім антракту. На задньому плані висіли фото молодих хлопців, яких вже серед нас немає. І їхні очі немов дивилися на мене. Це гріло душу, надихало. Була дуже хороша вистава. До цього були інші постановки цієї п’єси, але авторові чи не найбільше сподобалася наша, режисера Валерія Персикова. І я в ролі Володьки.

Під час однієї з вистав я впав на сходинки, а було це через п’ять хвилин після початку. Все тіло пронизав різкий біль. Напружив всі сили, аби піднятися. Але вже не міг розігнутися. Так «Ричардом Третім» і дограв до антракту. В антракті викликали швидку допомогу. Мені вкололи знеболювальне, зробили новокаїнову заморозку. Глядачі у цей час чекали. Якось дограв другу дію і мене відвезли на рентген. Як з’ясувалося, я зламав два ребра на відстані сантиметра від хребта. Місяць був на лікарняному, потім повернуся і грав у тій самій виставі.

Калінінський театр дав мені дуже багато. Найголовніше — упевненість в собі як в акторові. Поряд грали дуже цікаві особистості. Серед них — Валерій Гатаєв, який грав Флора Курганова у стрічці «Тіні зникають опівдні», також знімався разом з Аленом Делоном та Жаном-Полем Бельмондо. Твер знаходиться майже посередині між Москвою і Пітером. Я їздив у ці міста, де давав концерти.

—Чому вирішили повернутися в Україну?

— Я закохався, одружився і знову став киянином. Багато працював. Спершу в інтернаті, де сам свого часу навчався. Вів тут театральну студію і був вихователем. Також працював на радіо, був диктором, ведучим на «Ісламському радіо» та «Бізнес-радіо». Грав у антрепризах у різних театрах. Був сценічний майданчик, який почав майже відразу опрацьовувати — Будинок актора. На той час там була «Артистична вітальня» Фелікса Яблуновського. Працював у нього. Зіграв навіть Леніна. Також грав деякі вистави, які сам поставив ще в Росії. 10 років працював у Театрі поезії, який потім став називатися «Золоті ворота». Там зіграв Калігулу — одну з найцікавіших ролей світового репертуару.

Було непросто. Але я ніколи не шкодував за зробленим.

— Як доля зв’язала з Київським театром драми і комедії на лівому березі Дніпра?

— Працював там з 1998 року. Всього віддав служінню цьому театру 22 роки. Художній керівник театру Едуард Митницький побачив мене у ролі Калігули, а потім у роботі свого дипломника-режисера, де я грав чотири різних ролі. І запросив мене до свого театру.

Першою була роль лорда Горінга в «Ідеальному чоловіку» Оскара Вайльда. Цю роль із задоволенням грав дуже довго.

Зараз, коли згадую ті роки, можу сказати, що Київ став для мене родинним гніздечком зв’язаним саме з Театром драми і комедії. Цей театр припав мені до серця, так само як і його керівник — Едуард Маркович. Ми знайшли один одного. Він навіть називав мене своїм другом. А Митницький дуже рідко до кого так звертався.

Серед найдорожчих ролей — Левін в «Анні Карєніній» Льва Толстого, Бернард Керсал у «Вірній дружині» Вільяма Моема, Іслаєв у «Місяці на селі» Івана Тургенєва.

— Багатьом театралам запам’яталася вистава «З коханими не розслабляйтеся».

— Це була весела робота. Я міг там погратися. Дуже люблю імпровізувати. Вистава це дозволяла. Для мене головне, щоб глядачі вийшли після цієї вистави з хорошим настроєм, щоб у них на душі було добре, щоб вони подивилися один на одного з любов’ю, пригорнули до себе своїх коханих.

Також хотів би згадати про своїх колег по сцені. Насамперед, про Оксану Архангельську. Вперше ми зустрілися на телевізійному майданчику. Я грав художника Олександра Мурашка, вона — мою дружину. Це було ще до театру драми та комедії, тут ми зустрілися вперше. Не було ніяких репетицій, прийшли вже зі своїми вивченими текстами. Коли потім дивився цю роботу, то складалося враження, що на екрані дійсно люди, які не тільки розуміють і відчувають одне одного, а вони разом прожили роки. І пронесли через ці роки своє кохання. Оксана була моїм орієнтиром в театрі. І сьогодні в нас гарні відносини.

Також хотів би згадати Тетяну Круліковську, з якою ми багато грали разом. Зокрема, вона грала Анну Карєніну в останній редакції цієї вистави.

Багато хто вже пішов з життя. З Миколою Бабенком ми разом грали у виставі «Ідеальний чоловік». Він грав мого батька. Після цього звертався до мене винятково «Сер!» Ми приятелювали. Потім — Віталій Линецький. Ми не були друзями, але ставилися один до одного з великою повагою.

В останні роки прийшов до театру Сергій Детюк, який став мені не просто другом, а рідною людиною. Це яскравий, багатогранний актор і людина, яка викликає повагу.

— Чому залишили цей театр?

— Я пішов з театру тому, що його сьогоднішня політика мене не влаштовує. Хотів працювати і в інших напрямках. Але коли побачив, що в 10 виставах які плануються я не гратиму, то згадав слова однієї з героїнь п’єси Анатолія Дяченка: «Якщо мистецтво мене не любить, то навіщо мені таке мистецтво». Якщо режисер не бачить актора, якщо він його не любить, то навіщо нав’язуватися.

— Вже багато років Ви один з провідних майстрів у жанрі моновистави в Україні. А з чого все почалося?

— Ще в інституті мене зацікавили моновистави і я почав працювати в цьому напрямку. Один з моїх викладачів свого часу сказав, що у майбутньому це буде мій шлях.

Є актори спринтери, а є — стаєри. Спринтер вийшов, зіграв свою роль і все. А стаєр той, хто може тримати увагу глядача протягом години, двох. Зізнаюся, що в мене є навіть моновистави на дві дії.

Я зрозумів, що це іспит у майстерності. Як кажуть на Сході: «Обирай складні шляхи, бо в них ти не зустрінеш конкурентів». І я обрав тяжкий шлях.

У звичайній виставі грати легше. Хоча б тому, що там є на кого спертися — партнера, музику, декорації. А в мене є багато моновистав, які йдуть навіть без музики. Я перед глядачем такий, який я є. Але для того, щоб вийти на майданчик і щось сказати, потрібно мати те, про що ти будеш говорити. Це досвід, біль і радість через які я пройшов.

Свої моновистави ставлю тільки сам. Нікого до них не підпущу. Тому що навіть найкращі режисери ставитимуть про себе. А моновистава — річ сповідальна. Лише я сам можу сказати, що в мене болить, що мене радує, що я ненавиджу, або що я хочу захистити.

Мої моновистави йшли у Будинку актора 25 років. Головним своїм досягненням вважаю повні зали. Рівно о 19.00 я зачиняв двері, а люди все йшли і йшли. Дуже вдячний цьому закладу культури і його директорці Вікторії Московенко. Ніде до цього не мав можливостей так творчо працювати.

Також на сцені Будинку актора йшла вистава «Анна Ярославна», де я був одним з п’яти виконавців. Дуже любив цю виставу. Разом з нею ми їздили до Парижа.

З Будинком актора у мене залишилися найтепліші стосунки. І сьогодні в його афіші представлені 4 режисерські роботи, які я поставив для заслуженого артиста України Михайла Фіца.

Зараз у театрі «МАСКАМ РАД», у Київській фортеці, куди мене запросила Інна Гончарова, йдуть 13 моїх авторсько-режисерських вистав. Серед них не лише моновистави, але й вистави на кілька акторів. Мене запитують, навіщо так багато. Відповідаю. В одних виставах я розповідає про одне, в інших — про друге. Але об’єднує їх усіх моя небайдужість.

— Маєте звання заслуженого артиста Росії. Як отримали?

— 2004 рік був роком Росії в Україні. З міністерства культури цієї країни надійшов запит, хто в Києві і в Україні загалом займається популяризацією російської культури. А в мене було 20 двогодинних поетичних концертів, тим більше я навчався у Москві, працював у Росії, було багато спільних кіно- і телеробіт. Тоді в Маріїнському палаці Едуарду Митницькому вручили звання народного артиста Росії, а мені — заслуженого. Минуло 10 років, розпочалася російсько-українська війна. Я хотів відмовитися від звання, але Едуард Маркович порадив мені цього не робити.

Проте є питання культури і питання політики. Через громадянську позицію, яку я висловлюю через виступи у соціальних мережах, мене оголосили бандерівцем і багато друзів з Росії від мене відмовилися. З деякими припинив спілкуватися я сам через їхню агресивну щодо України позицію. Та є у цій країні і розумні люди, якими і сьогодні підтримую дружні зв’язки.

— Дехто з українських акторів продовжує гастролювати Росією, зніматися в російських серіалах. Як Ви до цього ставитесь?

— Як тільки почалася війна, мені запропонували прихисток у Росії. Коли запитав: «Від кого захистите, від вас?» — тему закрили. Також неодноразово запрошували на роботу. Я завжди відмовлявся.

Хоча коли зараз знімаюся в якійсь стрічці, то ніколи не питаю хто її у нас в Україні робить. Насамперед мене цікавить роль. Потім я дізнаюся, що це спільний проєкт. Але якщо там немає нічого проти України, відсутня агресивна лінія, а розглядається якась родинна ситуація — комедійна чи трагедійна, я можу погодитися. Нещодавно була стрічка «Чуже життя», де я зіграв у режисера Олега Фоміна. Передивився цей фільм, вдячний долі, що зіграв у ньому.

— Зверталися Ви у своїй творчості і до української літератури. Маю на увазі моновиставу «Білий птах з чорною ознакою», присвячену творчості Василя Стуса.

— Свого часу мене запросили до УТОСу, де я начитав багато книжок для сліпих. Єдиною серед них надрукованою українською мовою була збірка Василя Стуса. Мене вразила доля цієї особистості, його вірші. Сказав собі: «Я хочу про це говорити». Зробив концерт, а згодом — моновиставу. Довго не повертався до цієї теми. А кілька років тому у Києві проходив фестиваль «ДонКульт» його організатори згадали, що в мене є вистава, присвячена Василю Стусу і запропонували її показати. Потім грав цю виставу у театрі «МАСКАМ РАД» у Київській фортеці на Печерську, і в театрі «КОЛЕСО», і на різних фестивалях.

Якщо ще з’явиться матеріал написаний українською мовою, який мене схвилює, то я обов’язково зроблю нову моновиставу. Поки що такі книжки мені на очі більше не потрапляли.

— Ще на початку нашої розмови Ви згадали, що поставили кілька моновистав для Михайла Фіца.

— Михайло — актор від Бога. Він має два таланти — акторський і менеджера. Він знає як продавати квитки, як організовувати гастролі. Я, на жаль, такого таланту не маю.

Він був на кількох моїх моновиставах, йому дуже сподобалося як я працюю і він запропонував співпрацю. Я погодився допомогти, вирішив поставити одну моновиставу. Це було «Освідчення» за оповіданням Антона Чехова — мій перший такий досвід, ніколи не думав, що ставитиму моновиставу для когось іншого. Ми пропрацювали, думаю, що якби Михайлу не сподобалося, то він мене більше б не запросив. Всього ж у нас чотири спільних проєкти.

Я вдячний долі, що ми зійшлися з ним не тільки у співтворчості, але і як актори. Він теж дуже любить глядача і це є поштовхом до творчості. Не виключаю, що наша співпраця колись продовжиться.

— Вже третій театральний сезон Ваша доля пов’язана з Київським академічним театром «Колесо».

— Насправді все почалося значно раніше. У цьому театрі я неодноразово брав участь у міжнародних фестивалях. Отримав відзнаку за кращу чоловічу роль за роль Василя Стуса. Мене тут дуже добре знають як актора, як людину. Коли приходив до театру, то тут зустрічали обіймами як колеги по сцені так і художній керівник, народна артистка України Ірина Кліщевська. І коли виникла потреба замінити актора, вона запропонувала роботу, яка в мене вже була в іншому варіанті. Це роль Іслаєва у «Місяці на селі», яку я раніше грав у театрі драми і комедії. Я з радістю погодився. Цей театр, де я знову як у родинному гніздечку. Відчуваю тут любов і ніжність. Якби не було цих почуттів, то нічого б не вийшло. Крім «Місяця на селі» граю у виставах «Отак загинув Гуска», «Азалія», «Міріам», «Антігона», «Уявно хворий», «Одесса. Шалене кохання».

— Переважно Ви граєте ролі, які раніше виконував Станіслав Колокольніков. Маєте з ним щось спільне?

— Ми дуже різні. Настільки різні, що я ніколи б не подумав, що мене можуть запросити на його ролі. Але Ірина Кліщевська мудрий режисер з великим досвідом. Вона побачила, що і в мене є те, що їй потрібно. Цікаво, що ми з зараз граємо разом зі Станіславом Колокольніковим на одному майданчику. В «Уявно хворому» він грає мого брата, а у виставі «Отак загинув Гуска» — рибалку. Це ті ролі, які дозволяє грати його стан здоров’я.

Поки не був задіяний у нових виставах. Але у ті спектаклі, де я граю, ввели по 3−4 нових актори. Лише зміст, мізансцени ті, що були раніше, а побудова інша. Фактично це прем’єри.

У кожного актора є як періоди злетів, так і періоди падінь. У періоди падінь дуже легко спитися, або стати до всього апатичним. А я весь цей час працював. І сьогодні мої напрацювання можна побачити у двох прекрасних театрах.

— Паралельно з роботою в театрі встигаєте зніматися в кіно?

— У кіно приходимо із досвідом, який здобуваємо у театрі. Там ти не потрібен як сировина. Ти повинен вже видавати продукт. Зараз знімаюся дуже мало. Раніше хвилювався з цього приводу, а зараз вже ні. Зіграно майже 80 ролей. 90 відсотків з них такі, за які мені не соромно, а деякі є моєю акторською гордістю.

Я вже згадав про стрічку «Чуже життя», в якій охоплюється період з 1939 по 1956 роки. Дуже цікава робота. Також з приємністю згадую фільм Романа Бровка «Не залишай мене», де я граю п’яничку Конопльова. У цій картині була радість акторської імпровізації. Дорога для мене і роль у фільмі «Російській трикутник». Крім мене головні ролі тут виконують Артем Ткаченко і Костянтин Хабенський — «Грузія-фільм» 2006 рік.

Свого часу мене запросили зніматися у фільмі «Гетьман», присвяченому українській історії, де я зіграв короля Польщі Яна Казимира. На сценічному майданчику було багато відомих акторів, вийшла цікава стрічка.

— Як проводите дозвілля?

— Якщо з’являється вільна хвилинка, то проводжу її з донькою. У вересні їй виповнилося 15 — вік Джульєтти. Також багато читаю.

— А чи не мріє вона стати актрисою?

— Як і всі дівчатка мріяла якийсь час. Але побачила на моєму прикладі як це непросто. Чесно їй розповідаю які є плюси і мінуси в цій професії. Якби я побачив у нею яскравий талант, то допомагав би їй. А оскільки такого таланту не бачу, то так про це чесно й кажу.

— Що можете сказати щодо творчих планів?

— Карантин нас усіх дуже «побив». Коли йде вистава, яку вже не грав півроку, то це наче прем’єра. Доводиться багато працювати. У голові велика кількість ролей, тому складно. Але ведеться і нова робота. У театрі «Колесо» планують поставити виставу «Іван Васильович» за п’єсою Михайла Булгакова.

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Люблю ролі, де є доля. Де є хоча б мить, коли я можу сказати глядачеві, що я його люблю. А якщо вистава мені цього не дає, то я не відчуваю себе потрібним. Якось біля театру «Колесо» зустрів жінку, яка назвала себе моєю фанаткою. Вона сказала: «Знаєте, чому я люблю ходити на Ваші вистави? Поруч із Вами жінки відчувають себе жінками». Це була для мене найвища похвала.

Фото Олександра Бєлєнького з вистави «Чайка. Не Чехов».

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Петро МИРОНОВ: «Головне — вільне дихання вистави!»