Дзвони Валерія Франчука
Вже багато років поспіль наприкінці листопада народний художник України, лавреат Шевченківської премії Валерій Франчук відкриває виставки своїх робіт, присвячені найбільшій українській трагедії — Голодомору 1932−1933 року. Цього року вона відкрилася у Муніципальній галереї мистецтв Деснянського району столиці.
— Далеко не перший рік знаю Валерія Франчука, — зазначила дослідниця Голодомору в Україні Леся Онишко.- Ми познайомилися, коли я тільки починала працювати в Національному музеї Голодомору-геноциду. Тоді вперше відкрила для себе Франчука як художника, яка людину, а ще познайомилася з його чудесною родиною.
Відкриваємо виставку «Розгойдані дзвони пам’яті», автором якої є пан Валерій. Вона дуже глибока. Над цим проєктом художник працює вже більше тридцяти років. Кожна робота по-своєму унікальна. Натхненником проєкту стала мама художника — Марія Кобилянська-Франчук, яка народилася у далекому 1918 році і пам’ятала ті страшні сторінки нашої історії, пережила всі три голодомори. Валерій слухав мамині розповіді, і вже тоді в його уяві народжувалася ті жахливі картини, які він потім переніс на свої полотна. У них митець показав не лише ті страшні події, але й невмирущу здатність українців виживати в таких умовах. Ці картини дуже трагічні. Але, водночас, вони життєстверджуючі.
Окрім відкриття виставки ми також презентуємо інтернет-архів епохи Голодомору. Він відкривається циклом робіт Валерія Франчука «Розгойдані дзвони пам’яті». Цей архів слугуватиме мистецькою ілюстрацією до періоду Голодомору. Ідея такого архіву виникла ще п’ять років тому. Його мета — створити в Інтернеті платформу і зібрати в ній максимально повну інформацію про голодомори. Оприлюднюватимемо тут у цифровому вигляді документи, що стосуються того періоду, картографічні твори, світлини, кінодокументи, а також твори мистецтва.
— Господь Бог поклав на мої плечі ношу, яку я намагаюся нести всі ці роки, щоб ми пам’ятали про мільйони тих людей, які загинули від голодної смерті, — зізнався Валерій Франчук. — Це те, що тримає мене на землі і дає можливість йти далі. Моя дружина Поліна, яка сама є чудовою художницею, поетесою, архітектором, жертовно віддала свої сили, своє здоров’я, аби я зміг зробити те, що сьогодні представлено на виставці. Присвятив цій темі більше двохсот картин — живопис, графіка, скульптура. Це праця, яка не має ні початку, ні кінця. Хочу за допомогою цих картин розгойдати дзвони наших сердець. Залишилося дуже мало свідків тих подій. Дуже радий, що встиг зафільмувати спогади моєї мами. Вона згадала прізвища більше 100 людей з нашого села, які загинули під час Голодомору.
Керівник управління культури Деснянського району міста Києва Ігор Закомірний нагадав, що ця трагедія торкнулася практично кожної української родини. Його мати 1938 року народження. У неї на спині залишилися сліди того, як били нагайками за три колоски. Кожного разу, коли приходять ці дні, ми згадуємо про них з жалем і сумом. А нове покоління намагаємося виховати так, щоб такі події більше ніколи не повторювалися. Бетховен говорив, що в людини крім таланту повинна бути любов до праці. Саме таку любов можна побачити в картинах Валерія Франчука.
Вчений секретар правління Товариства «Знання» України Василь Василашко згадав про те, як скидали з церкви дзвони в його рідному селі. А полотна Валерія Франчука назвав найголоснішим мовчанням померлих від голодоморів. Він пишається своїм земляком, який із низин дійшов до самих вершин творчості. Закарбував цю трагедію в своїх роботах-притчах, щоб люди завжди знали і пам’ятали про ті жахливі події. Маємо давати відсіч всім, хто хоче «визволити» нас від нас самих, від України. А щоб більше ніколи не допустити голодоморів на нашій землі, ми повинні бути єдиними.
Доктор філософських наук, професорка Людмила Гриневич підкреслила, що Валерій Франчук не лише художник, але ще й філософ. Продовжила розмову про вже згадуваний інтернет-архів, що є науковим ресурсом. Він буде цінним для наших освітян. Коли вони торкатимуться проблеми Голодомору, то матимуть під рукою матеріал, щоб розповісти дітям про передумови, перебіг і наслідки того страшного лиха. Протягом багатьох десятиліть архіви були закриті, всіх, хто намагався донести правду про Голодомор жорстоко переслідували. Створювалася картина перевернутої реальності, аби переконати майбутні покоління у тому, що 20−30-ті роки були світлими і оптимістичними. Проте було багато правдивих публікацій за кордоном, а з початку 90-х вони почали з’являтися і в Україні. Поступово науковці дійшли до рівня узагальнень. Нові праці показують геноцидну суть Голодомору. Якщо по всьому Радянському Союзу працювала комуністична репресивна система, то в Україні ще й імперська, і Голодомор був геноцидом українського народу.
Письменниця та журналістка Наталія Дзюбенко-Мейс згадала про те, як її чоловік Джеймс Мейс високо цінував творчість Валерія Франчука. Показала світлину з відкриття виставки «Розгойдані дзвони пам’яті» 1993 року. Тоді Джеймс був вражений побаченим. І сьогодні пані Наталя відчуває, що між її творчістю та творчістю Франчука відбувається невидимий діалог. Образи деяких її робіт ніби списані з полотен пана Валерія. Вражають його твори, присвячені Григорію Сковороді. Саме роботами сковородинівського циклу оформлена книжка Н. Дзюбенко-Мейс, за яку вона отримала Народну Шевченківську премію. Зізналася, що закохана в нові роботи Франчука, які називає ангелами. Згадала про дружину Валерія Олександровича — Поліну, яка з перших днів знайомства вразила її високим інтелектом і до якої вона ставиться немов до старшої сестри. Також Наталія Дзюбенко-Мейс прочитала свої вірші.
Крім відбувся невеликий концерт за участю народної артистки України Світлани Мирводи та Сергія Файфури. А наступного дня відкрили ще одну виставку Валерія Франчука, присвячену річниці Голодомору-геноциду. Цього разу — в Національному музеї літератури України.
