Ігор Поклад: «Намагаюся радіти кожному новому дню»

12 грудня у Київському національному академічному театрі оперети відбудеться його творчий вечір композитора та презентація його книжки. А сьогодні Ігор Дмитрович — наш гість.

— Розкажіть будь-ласка про творчий вечір, що планується у Театрі оперети і про книжку, яку мають там презентувати.

— Якщо чесно, я сам не в курсі, що саме відбудеться в театрі. Здається, мені готують сюрприз, а подробиці тримають в таємниці. Здогадуюся, що будуть пісні, цитати з книги. Подивимося.

Що ж до самої книги, то я йшов до неї не одне десятиліття. Спочатку була мрія розповісти про тих, хто зіграв важливу роль у моєму житті — про друзів, співавторів. А потім вирішив розповісти про те, з чого все починалося. Так народилися розділи про дитинство, юність, творчість і батьків, Здається я розповів про все, що пам’ятав. А як сприйме мої спогади читач? Побачимо. Але сподіваюся, що написане мною дійде людям до душі. Бо розповів я про тих, про кого майже забули, але про такі постаті не можна забувати. Нехай читачі згадають цих великих людей. Напевне, написання цієї книги, це ще одна моя місія на землі.

— Напевне багато хто пам’ятає Ваші мюзикли «Таке єврейське щастя» та «Сон у різдвяну ніч», що багато років поспіль з успіхом йшли на сцені Національної оперети України.

— Ці дві вистави — далеко не все, що бачила Оперета. Колись я ходив до її стін наче в рідний дім. Щоб я не написав нового, у першу чергу пропонував саме Опереті. Зараз вже навіть не згадаю стільки моїх вистав побачили глядачі на сцені цього театру. Що ж стосується тих двох, про які ви згадали, то напевне вони — найулюбленіші. Дуже прикро, що так несподівано завершилася сценічна доля «Різдвяної ночі». Адже цю виставу любили не тільки глядачі, а й актори.

Що можу сказати про «Таке єврейське щастя»? З першого дня, як я взяв у руки повість Олександра Каневського, вже не міг спокійно спати — в голові постійно народжувалися мелодії. А коли побачив виставу, то сльози навернулися на очі. Звісно ж, від радості. Дуже вдячний всім акторам, склад яких за десятиліття змінювався кілька разів. Але найбільша моя подяка Тамарочці Тимошко, яка «несла» в душі всі ці роки долю баби Мані! Просто вклоняюся їй до землі! Шкода, що ця вистава теж вже відійшла в історію…

— Що можете розповісти про витоки Вашої творчості?

— Зізнаюся, довелося пройти величезний шлях. Від першого знайомства з музичним інструментом до першого знайомства з поетом та виконавцем. Можливо, юнацький максималізм та самовпевненість спонукали мене йти навпростець аж до геніїв. Хіба міг я тоді на щось сподіватися? Звичайно, що ні. Та десь пощастило, десь доля посміхнулася. Просто взяв і прийшов до будь-кого, а ним виявися Борис Олійник. Доля. А вже до Костянтина Огнєвого я пішов більш впевненим. Молодість! Вона не бачить перепон. Пішов і все. Так народився твір «Пісня не заблукає». Просто всі зірки поєдналися.

— Поступово театр все глибше входив у Ваше життя.

— Випадковість привела мене до моєї найбільшої творчої любові, випадковість привела мене до театру. Коли мені запропонували лібрето вистави «Друге весілля у Малинівці», спершу я навіть не уявляв, з якого боку до нього підійти. Але взявся з Божою поміччю. І все вийшло. Та не просто вийшло, а ще й било всі рекорди по кількості постановок по всьому колишньому Радянському Союзу. Потім була «Конотопська відьма» і ще з десяток інших робіт.

— Ви написали музику до багатьох пісень. Напевне кожна пісня створювалася по своєму?

— Писав пісні разом з Юрієм Рибчинським, Олександром Вратарьовим, Михайлом Ткачем, Дмитром Луценком. Із кожним з цих авторів ми працювали по різному. Хтось пропонував мені тексти пісень, з кимось ми працювали одночасно, а хтось писав на мою мелодію. Здається, в мене є лише одна пісня, де я не змінив жодного слова. Це пісня на слова Михайла Ткача «Посміхнися, доле…» Мабуть, вона і є улюбленою. Хоча я люблю все, що написав. Мої пісні — це мої діти. Як їх не любити?

— Маєте досвід роботи в кіно та мультиплікації?

— Дуже любив працювати над мультиками разом з Володею Дахном. Це неймовірні відчуття — 10−15−20 секунд — нова музична тема. На перший погляд це може здатися неможливим. Але мені, на щастя, вдалося. Працювати було важко, але, водночас, дуже цікаво.

Що стосується кіно, то тут немає чогось, щоб я запам’ятав на все життя. Швидше навпаки — є те, про що шкодую й донині. Відмовився від роботи у фільмі Леоніда Бикова «У бій йдуть одні старики». Тоді не відчув своєї ролі в цій картині. Можливо це найбільша помилка мого життя. Але, на жаль, час не повернути назад.

— А за що отримали Шевченківську премію?

— Ви мабуть будете сміятися, але не за пісні і, навіть, не за мультики. А за музику до документального циклу. Більше того, хоча я був у творчий групі фільму, але в указі мене спершу не було. І коли проєкт указу ліг на стіл тодішньому першому секретареві ЦК КПУ Володимиру Щербицькому, він з подивом запитав: «Чому у складі творчої групи є Поклад, а в складі для нагородження його немає?» Відразу моє прізвище з’явилося.

— У цьому році Ви стали одним з Переможців загальнонаціональної акції «Зірка України».

— Можете запитати чи чекав я на цю відзнаку. Зізнаюся, що ні. Я вже давно нічого і не від кого не чекаю. Звичайно, було приємно її отримати. Вдячний всім організаторам цього дійства. Але, насамперед, вдячний тим людям, які прийшли мене привітати. Тим, хто нагадав мені, що я існую, що моя творчість живе, що мої пісні пам’ятають. Оце і є справжня нагорода — любов людей. Це мене розчулило і я кілька днів жив під впливом тієї події…

— Що можете сказати про сучасний рівень української естради?

— Може це й не правильно, але я не слідкую за новинками. Не дивлюся телевізор, не слухаю радіо. Щоправда інколи, якщо запропонує дружина, можу послухати щось, дійсно цікаве на її погляд. Щось подобається, а дещо викликає сум.

Наш час пішов. Ми працювали багато, плідно і довго. Нехай молодь тепер працює. Вони пишуть для свого покоління. Якщо буде щось дійсно талановите, то вона залишиться нащадкам. Ось тоді й можна буде давати оцінку. А оцінити по «гарячих слідах» майже неможливо. Час вирішує все. Я ж щиро бажаю молодим колегам успіху.

— Чим сьогодні живе Ігор Поклад?

— Мій щоденний план — прокинутися в гарному настрої, випити запашної кави, побачити Сонце, прогулятися зі своїми собаками по улюбленому саду. Що ж до творчості, то тут можна просто озиратися і аналізувати чи все вдалося, чи можна було зробити краще. Все, що створене, вже живе своїм життям. Я його відпустив і намагаюся радіти кожному новому дню. Чого і всім бажаю.