Олександр ЖИГУН: «Українська музика стає органічною частиною європейських надбань»

Мистецькі досягнення Олександра Жигуна стали можливими завдяки пасіонарності його особистості, його відданості єдиній меті: повернути в культурний обіг нового ХХІ століття відомі чи призабуті шедеври наших великих майстрів Артемія Веделя, Максима Березовського, Миколи Ділецького, Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Михайла Вериківського, Якова Яциневича та багатьох інших. Диригент завжди прагне по-сучасному виконувати їхні твори і докладає всіх зусиль для того, щоб зберегти записи таких концертів на носіях інформації. Саме під керівництвом Олександра Жигуна прозвучало вже двадцять світових прем’єр хорової музики, і всі вони записані на компакт-диски. Подіями стають прем’єрні виконання творів сучасних композиторів Алемдара Караманова, Віктора Степурка, Володимира Губи, Юрія Алжнєва, Олександра Яковчука. Як відомо, партитура цих творів потребує не тільки ґрунтовних хормейстерських знань, а й віртуозного володіння симфонічно-диригентською майстерністю.

Просвітництво диригента Олександра Жигуна спрямоване також на відкриття широкій слухацькій авдиторії таких масштабних вокально-симфонічних полотен як ораторії, меси, кантати майстрів різних епох. Високі естетичні запити зорієнтовані не лише на українські, а й на світові духовні здобутки. Так, завдяки Олександру Жигуну та капелі «Почайна», вперше в Україні були виконані «Реквієм» Л. Керубіні з симфонічним оркестром, «Літургія Св. Іоанна Златоуста» С. Рахманінова, ораторії «Гільгамеш» Б. Мартіну, «Ніколоз Бараташвілі» О. Тактакішвілі, «Скорбна мати» Я. Яциневича. І тому зовсім не випадково серія компакт-дисків капели має назву «Духовна музика Європи ХVІІІ-ХХІ ст.». Ця серія засвідчує, що українська музика поступово стає органічною частиною європейських надбань.

Багатогранна мистецька діяльність відомого диригента, самовідданого просвітителя, пристрасного відкривача національних скарбів хорової та вокально-симфонічної спадщини Олександра Жигуна вже давно здобула високу оцінку держави та народу і стала яскравою сторінкою української музичної культури сучасності. А Народну Шевченківську премію митець отримав за високохудожні концертні програми останніх років.

Ось що розповів Олександр Іванович про свій шлях у мистецтво нашому кореспонденту.

— Розкажіть будь-ласка про витоки Вашої творчості.

— Народився я в селищі Слобода колишнього Буринського району на Сумщині в сім’ї скромних сільських інтелігентів — педагога й інженера. Батько, Іван Степанович, мав сильний красивий бас, добре знався на українських піснях і любив їх співати. Мати, Поліна Андріївна, підтримувала моє захоплення музикою і бажання самому перепробувати все, що звучить — фортепіано, акордеон, труба, гітара… Я грав у духовому оркестрі, був солістом у шкільному хорі. А в юнацькі роки створював інструментальні та вокальні ансамблі. Закінчивши середню школу вступив до Київського політехнічного інституту. Саме там прилучився до мистецтва хорового співу. Вже тоді створив факультетський хор і став його керівником. Під час свого студентства також був одним із найактивніших учасників та старостою відомого співочого колективу — хорової капели КПІ, якою керували відомі хормейстери Віталій Лисенко, Лідія Падалко, Віктор Іконник. Саме В. Іконник, цей талановитий музикант і подвижник хорової справи, відіграв доленосну роль у моєму життєвому виборі. Вже тоді я вирішив зосередити свій новий фаховий пошук на мистецькій ниві — стати хоровим диригентом.

Після закінчення інституту працював на Київському заводі штампів та перс-форм на посаді технолога, а згодом протягом 15 років — головного технолога. Та де б не працював чи навчався — усюди створював хор з академічною манерою співу. І таких хорів було аж сім! Вже маючи значний досвід та практику роботи з хором, я розпочав навчання у Київському інституті культури, де потрапив до класу диригування відомого хормейстера Михайла Гринишина. Там опанував фахові тонкощі в роботі з хором, перечитав гори нотної літератури і, водночас, мав можливість на практиці використовувати здобуті знання.

— Врешті Ви створили власний хоровий колектив.

— Хорова капела «Почайна» була мною заснована 1986 року в Києві на Подолі. Цей колектив був унікальним за своїм складом. До нього увійшли непрофесійні, але щиро віддані українській музиці і духовним пріоритетам нації співаки. Колектив досяг помітних успіхів на виконавській ниві. У своєму репертуарі «Почайна» нині має понад п’ятдесят повноцінних хорових програм! Також ще у 1989 році я організував роботу на постійній репетиційній основі хору Київського політехнічного інституту. Сьогодні це народна хорова капела імені Лідії Падалко, якою я керую вже понад двадцять років.

Незадовго до проголошення Незалежності України організував та очолив перший і єдиний в Україні Дім хорової спадщини «Почайна». У церкві Миколи Набережного створив умови для становлення таких відомих в Україні хорів як «Фрески Києва», «Київ», чоловічих хорів «Боян», «Чумаки», хору учителів Київської області, капели ветеранів КПІ. Як стверджують музикознавці, вони відіграли важливу роль у розвитку хорового виконавства в Україні.

У 1990-му та 1992 роках став ініціатором та організатором двох Міжнародних свят української музики, приурочених до 375-річчя Національного університету «Києво-Могилянська академія» та 1300-річчя Чернігова. На цих святах виступали сорок два хори з п’яти країн світу. Обидва фестивальні дійства назвали потужим стимулом для вивчення доробку українських композиторів у царині сакральних жанрів, відновлення втрачених традицій хорового співу, використання у педагогічній практиці консерваторій, музичних училищ духовної мистецької спадщини. На першому святі було здійснено студійний запис дванадцяти колективів для випуску трьох платівок духовної музики, знято два відеофільми, записано телетрансляцію заключного концерту в Національній опері України.

— З часом тіснішою стала Ваша творча співпраця з Києво-Могилянською академією?

— Вважаю, що діяльність капели «Почайна» набула розквіту після того, як цей навчальний заклад взяв хористів під свій патронат. Це сталося у 1994 році. А вже наступного року я запровадив щорічні Хорові святкові академії, які вважали справжньою окрасою музичного життя Києва. Ще тоді відкрив українській громадськості призабуту музичну спадщину Артемія Веделя (1767−1808). І відтоді вже багато років займаюся вивченням творчості та життєвого шляху цього українського композитора доби бароко, випускника Києво-Могилянської академії. Зміг знайти місце на столичному Подолі, де жив та упокоївся Артемій Ведель, а також провести атрибуцію автографічних творів композитора. Саме капела «Почайна» першою в Україні стала виконувати концертну програму з автографів Артемія Веделя.

Головним об’єктом моїх творчих зацікавлень як симфонічно-хорового диригента стала музика великих синтетичних форм: ораторія, кантата, літургія, меса, реквієм тощо. У виконанні цих масштабних творів завжди прагну досягти драматургічного розгортання теми, органічного поєднання в одне ціле різних за специфікою хорів, солістів, симфонічного оркестру. Кажуть що мені особливо властиві фресковість звукових картин, наснаженість відтворених емоцій, рельєфність інтерпретації художнього задуму.

— Не обійшли Ви у своїй творчості і одну з найбільших трагедій в історії людства.

— На вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні я ще у 2003 році організував і щорічно проводжу разом ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка Всеукраїнську культурологічну акцію «Правда жива». Найчастіше вона відбувається у Національній опері України, де виконується Четверта симфонія-реквієм О. Яковчука за участі капели «Почайна» та інших хорових колективі і симфонічних оркестрів. Окрім Києва реквієм звучав у Полтаві, Сумах, Чернігові. Написаний на вірші В. Юхимовича на початку 1990 року, цей твір уперше в українській музиці розкрив замовчувану доти тему Голодомору. Словом та музикою він глибоко відображає трагічну сторінку історії нашого народу, і, водночас, мистецькими засобами стверджує високу ідею невмирущості нації.

— Серед тих, з ким Ви активно співпрацюєте, Віктор Степурко.

— З цим композитором мене єднають постійні творчі контакти. Однією з найцікавіших подій ХІІІ міжнародного фестивалю «Музичні прем’єри сезону» (9 квітня 2003 року) преса назвала прем’єру написаної цим композитором української православної меси «Богородичні догмати», яка присвячена Святителю Димитрію Тупталу (Ростовському). Виконувала цей твір капела «Почайна» разом з оркестром «Київська камерата». Дещо пізніше, 21 травня 2004 року прозвучала «Літургія сповідницька» В. Степурка для декламатора, солістів, хору, органу та симфонічного оркестру. А 13 травня вже наступного року теж у рамках «Музичних прем’єр сезону» відбулося виконання ораторії цього композитора під назвою «Києво-Могилянська академія» за участю Державного естрадно-симфонічного оркестру України.

12 червня 2004 року відбулося прем’єрне виконання першої української ораторії «Дума про дівку-бранку Марусю попівну Богуславку» Михайла Вериківського, приурочене до 80-річчя її написання. Щаслива доля судилася і хоровій фантазії цього композитора «Гайдамаки» (1919). Разом з капелою «Почайна» ми її теж повернули до життя. Відбулося це 25 травня 2005 року, під час відзначення роковин перепоховання Кобзаря на Чернечій горі. Фантазія виконувалася у рамках мого мистецького проєкту «Шевченківська кантата». Разом із творами В. Вериківського прозвучали також кантати і хори «Б'ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» М. Лисенка, «Шевченкові» К. Стеценка, «Хустина», «На ріках круг Вавилона» Л. Ревуцького, «Заповіт» Б. Лятошинського. Концерт відбувся у переповненій залі Національного палацу мистецтв «Україна»

— Плідні творчі та особисті зв’язки Вас також поєднували з видатним композитором сучасності Алемдаром Карамановим (1934−2007)?

— Мене дуже зацікавили духовні шукання знаменитого композитора, його сміливі виходи навіть у сферу трансцендентного. У цьому плані етапним став 2006 рік: капела «Почайна» першою у світі виконала «Реквієм» Караманова (18 квітня), вперше в Україні — ораторію «Stabat Mater» (25 червня). Світову славу здобула також прем’єра світового циклу Караманова «Звершилося» (13 грудня). На думку присутньої на концерті сестри композитора С. Крилатової: «Музика Реквієму справляла просто магнетичний вплив, її хотілося слухати знову й знову, і я прекрасно розуміла, що цей магнетичний заряд, закладений у створений Аледмаром музичний текст, був не просто зрозумілий диригенту. Олександр Жигун вклав у виконання свій власний магнетизм, свою могутню енергію і міць, гідну цієї велетенської, космічної музики». Завдяки резонансу українських прем’єр його музика почала звучати в різних країнах. «Я собі уявляв, — зізнавався Караманов, що кар’єра моя закінчилася. Що вже забита труна моєї безвісті. І раптом цей вибух! Це почав Олександр Жигун… Це був Божий перст, інакше це неможливо уявити».

— Чого вдалося досягти за останнє десятиліття?

— 20 грудня 2011 року великим ювілейним концертом у Національній філармонії України «Почайна» відзначила 25-ліття від дня заснування. У криваві дні Революції Гідності під моїм керівництвом відбулася прем’єра ораторії словацького композитора Богуслава Мартіну «Гільгамеш» (1959). В основу твору покладено стародавню писемну пам’ятку про уславленого своїм народом правителя шумерської цивілізації Гільгамеша. Сюжет ораторії складає філософія життя та діяльності людини, значення лідера нації для народу, оцінки його трудів через віки. Знайшов і відновив цю партитуру для виконання після тривалих пошуків у багатьох європейських країнах.

Серед своїх здобутків хотів би також назвати виконання ораторії «Різдвяне дійство» (14 травня 2014 року) та пісенної симфонії «За чумацьким шляхом» (9 червня 2015 р.), автором яких є сучасний український композитор із Харкова Юрій Алжнєв. Його твори мають глибоку національну основу і переважно базуються на українських фольклорних традиціях у жанрі вокально-симфонічної музики, що є природно необхідним для збереження і розвитку національної духовної культури нашого народу.

Капела «Почайна» бере участь у багатьох фестивалях хорової музики як в Україні, так і за кордоном. Часто виступаємо на таких фестивалях як «Музичні прем’єри сезону», «Київ Музик Фест», «Золота осінь», етнографічному фестивалі «Золота Русь», Всеукраїнському фестивалі мистецтв і духовної культури та інших. Чимало концертів капели відбулося в різних містах України: Чернігові, Острозі, Львові, Переяславі, Ужгороді, Полтаві, Дніпрі, Білій Церкві. Хор виступав також у Празі, Варшаві, Кракові, Любліні, Відні та інших містах світу.

Намагаюся стояти на обороні духовних оберегів людяності, ментальної шляхетності й інтелектуалізму нації.

— Вже багато років існує Національна премія України імені Тараса Шевченка. Чи була, на Вашу думку, потреба створювати ще й Народну Шевченківську премію?

— Система премій і відзнак залишилася нам ще з радянських, комуністичних часів. Подивіться, хто отримує ці відзнаки — митці, які знаходяться близько до влади, колективи, які мають пристойне державне фінансування. По суті вони отримують премію за свою звичайну роботу. А її треба вручати за справжнє подвижництво. Мене п’ять разів висували на Національну премію імені Тараса Шевченка. За мною стоїть звичайний аматорський хор, який підіймає з глибин справжні перлини української культури. Проте у Національного Шевченківського комітету інші пріоритети.

А засновники Народної Шевченківської премії дивляться на результати роботи. Відзначають саме тих, хто по справжньому допомагає розвиткові української національної культури. Тому ця відзнака для мене особливо цінна.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».