Згадуємо Пушкіна

Безглузда подорож, спокійна служба за стінами фортеці, нудьга, що в далекому краї підштовхує до романтичних переживань… Та в одну мить розмірене життя розлітається на друзки. Хаос та жорстокість поглинають всесвіт. Буря затьмарює сонце. І щоб встояти, має народитися Поет. Тільки він здатний перетворити жах на казку. Тільки пристрасть та любов здатні зазирнути звіру в очі й не кинутися навтьоки, а викликати його милість. Розпочати нову історію. «Капітанська дочка» — спадок Пушкіна людству, спроможний рятувати нас у часи нової хвилі хаосу та жорстокості. Та щоб оживити цю магічну партитуру, маємо зіграти.

— Художній керівник Молодого театру Андрій Білоус запропонував мені здійснити постановку в цьому театрі, а я запропонував Пушкіна, — розповів Костянтин Дубінін. — Зізнаюся, це була моя давня мрія. Вважаю Олександра Сергійовича людиною, яка пророче визначила на багато століть наперед моральні та художні інтереси. Саме в творах Пушкіна можемо знайти відповіді на питання де шукати вихід, куди рухатися далі.

Пушкін сьогодні досить сучасний і немає потреби його осучаснювати. Звісно, ми живемо у ХХІ столітті з іншою естетикою. Але маємо не робити якісь правки чи зміни, а спробувати переосмислити те, що писав великий письменник з висоти сьогодення.

Думаю, що вистава випадає з того ряду гучних постановок, які переважають у наших театрах. Наше надзавдання змусити публіку зупинитися і замислитися.

Я поки що не так добре знаю трупу Молодого театру. Запропонував керівництву театру, що мені потрібно, який темперамент і типаж акторів. Вдалий розподіл ролей привів до того, що вийшла досить ансамблева, рівна вистава з точки зору об’єднаних у цій роботі людей.

У цілому задоволений роботою. Хоча, насправді в театрі дуже великий розрив між задумом і його втіленням у життя. Багато, що стає на шляху створення вистави. Зокрема, індивідуальність кожного її учасника, його можливостей, його вміння, і вміння самого режисера працювати з людьми. Від цього страждають деякі елементи задуму, які врешті не реалізуються. Але загалом за стилістикою та художнім напрямком вистава відбулася.

Акторський склад дуже рівний. Не можу сказати, що хтось вирвався вперед чи погано працює. Хоча, звісно, на центральні фігури лягає більша відповідальність, від них залежить більше. Актор Сергій Пономаренко, який виконує роль Гриньова, тримає виставу, веде її. І виводить на Пугачова, який по суті є головним героєм вистави.

Дуже вдячний художниці-постановниці Алії Байтеновій. Це вже наша не перша робота. Вона відчула і зрозуміла весь хід вистави, який я запропонував. А я запропонував «оживити» рукописи Пушкіна і вона створила пушкінський акрополь. Артисти виходять на сцену і ніби пробують оживити ці рукописи. Це ми бачимо у костюмах, у сценографічному рішенні. Все це досить витончено зроблено художницею.

Не лише у часи Пушкіна, але й після нього весь час постає питання, якою має бути участь автора у своєму творі. Він має відпустити героїв чи керувати ними? Яке, власне, його місце?

Пушкіну було важливо, щоб не він описував повстання Пугачова, а щоб це був свідок, учасник цих подій. Тому виник образ Гриньова, що опублікував свої мемуари, в яких любовна інтрига героя пройшла через постання Пугачова. Автор у кінці підписується, що це не Пушкін, а видавець опублікував мемуари Гриньова. Та ми заперечуємо і кажемо в кінці вистави: «Знаємо, що все це написав Пушкін!»

Під час вистави неодноразово звучить голос за кадром. Це голос Пушкіна — людини, що уважно спостерігає за подіями, яка є зовсім не сторонньою у цій історії.

Маю свій режисерським портфель. Виймаю з нього задуми тоді, коли вони співпадають з інтересами театру. Чекаю на таку нову можливість.

Фото з сайту театру.