Лариса КАДОЧНІКОВА: «Найголовніше — розмір душі моїх героїнь!»

— Ще в дитинстві Ви захопилися творчістю Жорж Санд. Чим Вас зацікавила ця письменниця?

— Коли мені було років 12−13 вся наша школа просто божеволіла від її роману «Консуело». Книжку передавали з рук в руки. Цей досить великий роман я прочитала менш ніж за дві доби і передала подружкам. Всі ми тоді захоплювалися талановитою дівчинкою з унікальним голосом.

Минули роки, але ця книжка, цей образ, який вразив ще в дитинстві, залишився в моїй душі і серці. Ще один образ, який запав мені на все життя — видатної балерини Галини Уланової, після того як її побачила у «Попелюшці» у Большому театрі. А в 50 Галина Сергіївна блискуче виконувала роль тринадцятирічної Джульєтти. Це теж були незабутні враження.

Через багато років перечитала біографію Жорж Санд Андре Моруа, в якій цілий розділ був присвячений її стосункам з Фредеріком Шопеном. Відразу зрозуміла, що цей матеріал дає унікальну можливість створити виставу про велику письменницю.

Свого часу стосунки Жорж Санд і Фредеріка Шопена описав у своїй п’єсі «Літо в Ноані» Ярослав Івашкевич. Збиралися поставити її в Театрі Лесі Українки Але ця п’єса дуже побутова, у ній багато дійових осіб. Робота над нею так і не склалася.

Однак після цього я сама загорілася ідеєю написати п’єсу про Жорж Санд і Шопена. Перечитала багато листів і щоденників, перевернула цілу гору матеріалу. Врешті п’єса була готова. Вже зараз розумію, що перший варіант цієї п’єси був недосконалий. У ній теж було надто багато дійових осіб. Так, я граю в багатьох хороших виставах, але я не письменниця.

Показала цю п’єсу своєму чоловікові Михайлу Саранчуку, який мав філологічну освіту, свого часу був директором нашого театру. Ми встигли разом її переробити, думали про нову постановку. Але після його смерті ці задуми розвіялися, я навіть перестала про це думати.

Та з часом знову з’явилося бажання довести розпочату справу до логічного завершення. Звернулася до актора і письменника Петра Миронова. Він допрацював п’єсу. Після цього я запропонувала Петру, щоб ми поставили цю виставу у «Сузір'ї» чи ще якомусь київському театрі і щоб у цій постановці я грала Жорж Санд, а він Шопена. Однак і цього разу не склалося.

Є в мене хороший товариш Стас Сукненко. Він працював на телеканалі «1+1», знімав кіно, пише книжки. Людина освічена, з хорошою культурою. Добре розуміється на літературі, має гарний смак, вміє писати діалоги. Запропонувала йому співпрацю. Стас теж вніс певні зміни в текст, бо вважав деякі діалоги не зовсім вдалими і, врешті, п’єса була готова.

Постало питання де цю п’єсу грати. Спочатку думали в «Сузір'ї». Але там не так давно поставили іншу виставу про Шопена. Тоді звернулася з пропозицією цієї постановки до художнього керівника нашого театру Михайла Резніковича. Він перечитав п’єсу, пройшов певний час і врешті дав добро на постановку. Надзвичайно вдячна за це Михайлові Юрійовичу. Він чудово знає літературу і добре розбирається, що потрібно для театру.

Це вистава про талановитих людей, про справжніх особистостей. З такими людьми буває складно у побуті. Але вони геніальні. Шопен дуже любив свою Батьківщину — Польщу, а всі свої нові твори спершу показував батькам. Допомагав фінансово своїм землякам — поетам, музикантам, які жебракували у Франції. Так само, до речі, як і один з моїх улюблених письменників Антон Чехов. Який, живучі в Ялті, допомагав художникам, письменникам, аби ті могли жити і творити. Це унікальні людські якості. Що ж стосується Шопена, то в останні роки життя, коли він дуже хворів, земляки йому не допомагали.

А свої кращі твори Фредерік Шопен написав саме тоді, коли був разом з Жорж Санд. Вона ж у цей час написала свій найвеличніший твір — роман «Консуело».

Спочатку у п’єсі, а тепер у виставі я намагаюся прослідкувати сумісність двох надзвичайно талановитих людей. У житті це дуже складно. Згадую свою молодість. Мій перший чоловік Юрій Іллєнко був геніальним режисером, геніальним оператором, унікальною особистістю. Коли ми тільки починали жити разом, то це була казка, це було щастя, це була творчість. Це було фантастичне кохання, особливо з його боку. Він майже непритомнів, коли мене бачив. «Ларисо, я зроблю все, якщо ти переїдеш до Києва». І я переїхала на Батьківщину моєї мами. Наче сама творчість об’єднала нас. Але з часом почала з’являтися якась втома одне від одного…

Та повернемося до героїв нашої вистави. Шопен так ніколи й не одружився. У нього була дівчина у Польщі, але її батьки не дали згодив на шлюб, бо композитор хворів на сухоти. Другою жінкою в його житті була Жорж Санд. Також у Шопена була закохана дочка письменниці. Розумію цю дівчинку. Він був вродливий, мав море чарівності. Плюс був геніальним композитором. А слухаючи таку музику в нього просто неможливо було не закохатися.

Звісно, можна було поставити вже згадану п’єсу «Літо в Ноані». Але вона, як я вже згадувала, дуже побутова. А нам не хотілося опускатися до побутових проблем. Прагнули, аби у виставі було насамперед відчуття любові. У Шопена була шалена пристрасть до музики. А в Жорж Санд до нього, своїх дітей і, звісно ж, до літератури. Спробуйте лише уявити образ жінки, яка готувала, вела господарство, гуляла з дітьми, а кожної ночі писала по 15 сторінок роману. Які треба було мати здоров’я, сили? Саме в цей час настає розлад з дочкою, яка закохалася в композитора. Жорж Санд розуміє, що разом вони бути не можуть, це просто загибель для її дитини. На цьому будували виставу. Дуже вдячна Стасу Сукненку, який взявся за цю роботу.

Всі учасники вистави були об’єдані однієї метою. Для них це був хороший досвід, адже таких ролей вони ще на грали. Візьмемо приміром Артема Ємцова (Фредерік Шопен). Це характерний актор, має чудові зовнішні дані. Але такого серйозного досвіду роботи на сцені в нього ще не було.

Я також завжди намагаюся удосконалюватися, продовжую працювати над своїм образом. Можливо у виставі потрібно яскравіше виражати кохання Жорж Санд до Шопена. Зізнаюся, зіграти таку жінку не просто. Вона мала дуже сильний характер. Турбувалася про Шопена як про свою дитину. Свого часу вона йому сказала: «Можеш зі мною залишитися, але ти вже будеш моєю третьою дитиною». Саме за ті десять років, що композитор прожив у її домі, він написав свої кращі музичні твори. Вона продовжила йому життя. Бо якби Шопен опинився приміром у руках такої жінки як Моцарт, яка вимагала в нього лише грошей, то багато чого б не зміг створити.

Можливо вистава поверне людей до цієї літератури. Вона інша, романтична. Написана хорошим стилем, є гарні переклади. Це необхідно. І, звісно ж, музика Шопена. Сподіваюсь, що буде більше його концертів. Це шанс хоча б на якийсь час повернутися до класичного світу. Бо те, що чую сьогодні по радіо, це не музика. Я маю на увазі не народні пісні, а сучасну естраду. Два слова і дві ноти. Таке слухати просто неможливо.

— Образ ще однієї видатної жінки Ви створили у виставі «Актрисі завжди 18».

— Це була перша робота в театрі Давида Бабаєва як режисера. Він умів чудово працювати з акторами. Щаслива, що Давид взявся за цю роботу, хоча в той час уже хворів. Він був вражений п’єсою, хоча спершу мав сумніви чи братися за цю роботу. Дав прочитати цей твір своїй дружині Тетяні, після чого та сказала: «Якщо пропонує Лариса, їй не можна відмовляти. Берися». І Давид загорівся роботою.

Він мені говорив: «Ти маєш грати насамперед не Сару Бернар, а саму себе. У тебе в житті було стільки проблем, але ти боролася, ти відстоювала себе. Як тобі не було важко після розлучення з Юрієм Іллєнком, та ти піднялася». Зізнаюся, дійсно у той непростий час я хотіла піти з театру, навіть поїхала до Москви. Але не знайшла там свого місця і знову повернулася до Театру Лесі Українки. Рада, що саме так все склалося. Саме в цей час керівником театру став Михайло Резнікович. Життя почало потроху налагоджуватися…

Однак повернемося до вистави. Давид Бабаєв прагнув, аби ми показали у виставі жінку, яка попри те, що не мала ніяких яскравих зовнішніх даних, зробилася найгеніальнішою актрисою світу. Вона могла цілу годину показувати на сцені як помирає Маргарита Готьє. І глядачі були в захоплені. Напевне якійсь іншій актрисі це було б не під силу. Вже коли в неї не було однієї ноги, вона грала перед королівський двором в Англії. І її виступ вразив королівську родину. Це була дійсно велика жінка з надзвичайною силою духу.

Дуже люблю грати Сару Бернар. Вдячна своєму партнеру Юрію Кухаренку. Він просто боготворить свою роль, цю виставу, яка допомогла йому потрапити зовсім у інший світ. Адже до цього у Юрія були невеликі ролі. Він багатьом подобається. Створювати такий образ Ю. Кухаренку допомагають не лише акторські здібності, а й його людські якості.

— Вистава «Насмішкувате моє щастя» йшла на сцені 50 років. У чому був секрет такого успіху?

— У цій виставі можна було побачити сьогоднішній день. Антон Чехов боровся з міщанством, яке нині заполонило всю Україну. Лише подивіться на тих, хто змагається у кого краща машина чи квартира. Якщо є гроші, то треба збудувати замок. Але ж найголовніше душа, так важливо допомагати іншим. Про це дуже часто забувають.

Потрясаючі декорації до вистави створив Давид Боровський. На сцені був березовий орган. Як відомо в Антона Павловича улюбленим деревом була береза. А помирав він у Німеччині в будинку напроти собору. З цього собору лунала божественна музика. Режисер Михайло Резнікович зумів все це поєднати в єдине ціле.

У виставі грав чудовий актор Микола Рушковський. Його смерть стала для нас великою втратою. Також одну з ролей виконувала Ада Роговцева. Коли вона пішла з театру, то її замінила Наталія Доля, теж чудова актриса. Я грала у виставі з першого дня. Спершу була майже дівчинкою, а Ольга Кніппер вже була солідною дамою. Можливо декому це не подобалася, але Михайло Резнікович бачив перспективу. Минули роки. Я дуже любила грати цю роль. Там були і біль, і страждання, і любов.

Саме для Кніпер Чехов написав «Три сестри» і «Вишневий сад». Вона грала Раневську майже до останніх днів. Актриса була дуже талановитою, мала надзвичайну жіночу привабливість. На фотографіях вона не дуже красива, але коли виходила на сцену, то відбувалося справжнє перевтілення.

Я вже говорила, що вистава була надзвичайно актуальною. Коли ми показували її востаннє, то майже кожну фразу акторів переривали гучні оплески глядачів. А це значить, що слова героїв знаходили відгук у їхніх серцях.

— Новим Вашим зверненням до творчості Антона Павловича Чехова стала роль Аркадіної у «Чайці». Ця вистава йде у Класичному Художньому Альтернативному Театрі. Як Вас пов’язала доля з цим колективом?

— Давно знаю Віктора Кошеля, який працює у нашому театрі. Це достойна людина. Більше десяти років тому разом зі своєю дружиною Катаріною Сінчілло вони вирішили створити власний театр. Дуже схвалюю їхню ідею звернутися до творчості Чехова. Я впевнена, що цей письменник повинен звучати по всьому світу.

Коли мені запропонували роль Аркадіної, то я згадала «Насмішкувате щастя моє». Там моя героїня виконувала великі уривки з «Чайки». А роль Аркадіної була першою роллю Ольги Кніппер у виставах за п’єсами Чехова. Підійшла порадитися до нашого художнього керівника. Михайло Юрійович сказав: «Ларисо, це твоя роль. Іди й грай».

Також маю невелику роль у виставі «Пані міністерша», що йде на великій сцені Театру Лесі Українки. Роль невелика, але ефектна. Отримую від цієї роботи справжнє задоволення. Головне не розмір ролі чи сцени, найважливіше — розмір душі моїх героїнь.

— Свого часу Ви знімалися у стрічках, які сьогодні вважають легендарними. А як оцінюєте сучасний стан українського кіно?

— Дійсно, раніше було справжнє кіно. Сьогодні, на мою думку, воно починає занепадати. І не тільки у нас, але і в інших країнах Європи. Приміром, кінотеатри Польщі теж порожні. Згадаймо часи Другої світової війни. Як не було складно, але кіно знімали. І в цих фільмах була надія. А в наших нових стрічках я такої надії не бачу. До того ж у них стільки жорстокості, з’являються нецензурні вислови.

Раніше для кінопроб будували спеціальні павільйони, для претендентів на ролі шили костюми. Ці проби знімали кращі оператори. Сам режисер був присутній на пробах. А зараз спочатку надсилають незрозумілий текст, а потім його треба зняти на мобільний телефон. Я запитую: «вам не соромно?» Коли останнього разу все ж запросили на проби, то якась дівчинка записувала знову ж таки на телефон.

Кіно позбавляється найголовнішого — культури зображення. Знову згадую Юрія Іллєнка. Він цінував кожен кадр у кіно. Які були прекрасні редактори. А зараз на телефон…

Подивіться на нове українське кіно. Так, на пре’мєри приходить багато запрошених. Після показів кричать — «Браво! Геніально!» Потім у залі сидить по дві-три людини. А раніше кіно окуповувалося.

На проспекті Перемоги у Києві був кінотеатр імені Олександра Довженка. Коли там показували фільм Леоніда Осики «Камінний хрест», то за квитками стояли великі черги. Я вже не кажу, що відбувалося, коли з’явилися «Тіні забутих предків». Українське кіно було затребуваним. Потім цей кінотеатр знищили. Зараз на цьому місці стоїть торговельно-розважальний центр. У ньому теж є кінотеатр, але вже не імені Олександра Довженка, а «Оскар».

До речі, у нас і сьогодні є чудова операторська школа, дуже талановиті хлопці. Але їм ніхто не допомагає. Шкода…

Михайло Ромм колись казав: «Театри ось-ось вмруть, а кіно буде завжди». А вийшло навпаки. Вважаю, що саме театр врятує мистецтво, врятує духовність.

Фото з сайту театру

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».