Сміх, загорнутий у сльози

За сюжетом дві жінки опиняються у надзвичайній ситуації, яка нібито стає звичайною. Та що б не трапилося − війна чи переворот, фантастика чи потойбіччя, напад епідемії чи бандитів, вони легко пристосовуються до всього, не втрачаючи гумору й оптимізму. Але як же позбутися обмежень і стати справді вільними? Коли вже настане цей час?

За словами драматурга та режисера Олександра Мірошниченка ця п’єса досить незвичайна у просторі сучасної української драматургії, адже має найбільше сценічних втілень — загалом понад п’ятдесят. Сценічна географія теж надзвичайно широка і в Україні, і закордоном: від Австралії до Туреччини, від США до Естонії. Цей твір переклали багатьма мовами. П’ятнадцять років тому пан Олександр вже здійснював постановку вистави за цією п’єсою у театрі МІСТ. Сьогодні ж цей театр представляє зовсім іншу інтерпретацію твору. Це не просто комедія, це сміх, загорнутий у сльози і сльози, загорнуті у сміх. Це універсальна притча, яку добре сприймають глядачі з різних країн.

— Написала цю п’єсу наприкінці 90-х років, — згадує Неда Неждана. — Загалом було кілька варіантів твору. Спершу здавалася, що це була діагностика того часу, як люди переживають часи перемін. Писала для Київського Камерного театру. Але згодом текст став жити своїм життям і подорожувати світом. І кожного разу ця історія-притча діагностувала ситуацію по-іншому.

Я вже згадала, що це п’єса про людей, які живуть під час перемін. Але чи готові вони до свободи вибору? І яка може бути свобода поруч із моргом — образом віджилих законів, померлої системи (радянської і не тільки)? Чи можна бути вільним, коли ти перебуваєш у замкнутому просторі?

Спочатку я писала п’єсу як драму абсурду. Тоді ми ще не пережили двох Майданів, не було війни, пандемії… Перші дві прем’єри за моєю п’єсою відбулися майже одночасно — у Київському камерному театрі та Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька. До речі, одеська постановка стала переможницею конкурсу фестивалю «Тиждень сучасної української драматургії». Після цього вистави за п’єсою ставили у багатьох містах України. У тринадцяти країнах були постановки, читання, або публікації. Зараз вона сприймається більш реалістично, а багато вигаданих у ній подій стали дуже актуальними. Хоча свої сенси тут знаходять не лише українці, але й мешканці Туреччини, Білорусі чи Австралії. І кожного разу з’являються несподівані повороти у трактуванні.

Для цієї постановки я внесла у п’єсу деякі зміни, суголосні часу. У новій версії вийшов цікавий образ зі зламаним годинником. Душі героїнь немов зависли у міжчассі, рухаються по колу, з якого невідомо як вибратися. Проте фінал, як на мене, вийшов світлий. У п’єсі закладено думку, що персонажі мають вибір, в які з двох дверей їм іти. А у виставі немов з’являються ще й треті двері — не обов’язково вибирати лише з того, що тобі пропонують. Кожна людина має право шукати свій власний шлях.

Нову виставу поставив актор і режисер, випускник студії театру МІСТ та Національного університету театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого Денис Щербак. Це його дебютна робота в нашому театрі як режисера. Як на мене, нова постановка цікава акторськими та режисерськими рішеннями. У акторок вийшли яскраві і дуже різні образи та складна партитура ролей. У виставі виникли нові актуальні сенси: ніби кола випробувань завершуються, і справжня свобода можлива, але вона починається з внутрішнього вибору. Бачу, що вистава добре сприймається публікою і резонує з нинішньою ситуацією.

— Твір Неди Нежданої дуже сучасний, хоча й написаний більше двадцяти років тому, — продовжує розмову Денис Щербак. — Бачив різні вистави за цією п’єсою, а задум власної постановки визрів саме тепер. Тут іде мова про війну, епідемію, про які ніхто навіть і не думав ще десять років тому. Для мене, як режисера, дуже зручно, що вся дія відбувається в одному місці, але внутрішньо ситуація постійно змінюється. Пропонована історія на перший погляд може здатися трагічною, хоча насправді вона оптимістична наприкінці вистави.

З акторкою Катериною Левіною ми вже неодноразово працювали на одній сцені, як актори, зокрема у виставі «Ігри вовків бальзаківського віку» за п’єсою Неди Нежданої і Олега Миколайчука, також спільному проєкті Центру Курбаса і театру МІСТ. Дуже добре знаю діапазон її гри. Катерина переселенка, переїхала до Києва з Луганська. Нині працює з дітьми, задіяна в багатьох театральних та радіо- проєктах. А Таїсія Кисельова — студентка акторського курсу Національної Академії керівних кадрів культури і мистецтв. Думаю, що участь у цій виставі проявила її талант і дала хороший досвід на майбутнє.

У своїй постановці прагнув відійти від того, що бачив раніше. Наприклад, в інших виставах за цією п’єсою використовували клейонку, або акторки були загорнуті в простирадла. Я ж хотів, щоб вони виглядали як звичайні люди, такі ж як і глядачі, які сидять у залі. Розкрити їхні характери допомагає пластика, яка народжувалася під час роботи над виставою. А в сценографії виник образ зламаних годинників, які зупиняють і пускають знову містичні «майстри часу».

Це мій перший режисерський досвід роботи з сучасною українською п’єсою (раніше ставив переважно французькі), тепер у перспективі думаю ще звертатися до вітчизняної драми, імовірно, і до нової п’єси Неди Нежданої.

Фото надані Центром Курбаса.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».