Лариса РУСНАК: «У житті немає нічого неможливого»

— Розкажіть будь-ласка про історію цієї вистави.

— Це дипломна вистава курсу Валентини Зимньої в Національному університеті театрального, музичного та кіномистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Вони з’явилася приблизно сім років тому. Я була на прем’єрі. Мене вразило побачене. Вже тоді подумала, як було б добре грати у цій виставі. Виставу показували протягом року на сцені Навчального театру. Але враження залишилися надовго.

Раніше я грала Фріду Кало у виставі «Дві квітки кольору індиго», що йшла в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. На одну з вистав завітала Катерина Степанкова, дружина Олексія Скляренка, який поставив «Кураж». Після вистави ми спілкувалися з Катериною і тоді вона сказала, що саме я могла б ідеально підійти на роль Кураж.

Минув якийсь час. Я грала разом з Адою Роговцевою у виставах, які ставила К. Степанкова. Разом їздили на фронт. Повернулися з останніх гастролей. Саме в цей час у Театрі Франка готувався творчий вечір Ади Миколаївни з нагоди її 80-річчя. «От було б добре на цьому вечорі зіграти дует з вистави „Кураж“, але актриса, яка грала головну роль, зараз живе у Німеччині», — сказала мені Катерина. До творчого вечора залишався один день. Я запропонувала їй зробити цей дует разом.

Олексій Скляренко сказав, що це нереально, та я все ж наполягала, аби ми спробували. Наступного дня провели репетицію, яка тривала п’ять годин поспіль. Зробили дует і станцювали його на вечорі Ади Миколаївни. Думаю, що цей номер добре вписався у контекст заходу.

Це стало точкою відліку роботи над новою виставою. Багато акторів, які брали участь у попередній постановці розійшлися по різних театрах. Нова вистава збиралася по маленьких шматочках. Вперше її зіграли до початку карантину. Потім була велика перерва. А зараз виставу один раз на місяць показуємо у Київському театрі юного глядача на Липках. У ній задіяні актори п’яти київських театрів.

Вистава вимагає неабиякої фізичної підготовки. Отож, за два тижні до кожного нового показу щодня ходимо в балетні класи, аби тримати тіло у формі. Режисер слідкує не лише за кожним поворотом голови, але й за поворотом очей.

— Напевне не випадково більшість вистав, в яких Ви грали і граєте, пластичні?

— У дитинстві я мріяла стати балериною. Це бажання не зникло й досі. Звісно, я балериною вже не стану. Але вистава «Кураж» — це до певної міри втілення моєї мрії у життя. На свій ювілей я отримала у подарунок чуні — взуття для розігріву балерин. Це величезний подарунок, свідчення того, що у житті немає нічого неможливого. Я щаслива, що життя склалося саме так, адже якби стала балериною, то навряд чи танцювала б у такому віці.

— А чому вибрали шлях драматичної актриси?

— Це може здатися дивним, але на вибір акторської професії вплинули саме танці. Зачепило те, що серед вступних іспитів до театрального інституту (нині Національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого) були танці. А те, що також потрібно складати читання і вокал, було вже не так важливо. Підготувала програму. Склала екзамени досить легко. Можливо зіграло роль те, що майже не хвилювалася.

Зізнаюся, що до цього майже не була знайома з драматичним театром. Моє дитинство минуло у містечку Котовськ (нині Подільськ) на Одещині. У нас був драматичний гурток. Але репетиції, які там відбувалися, здавалися мені штучними, удаваними, несправжніми. Натомість могла себе розкрити у танці. А вже під час навчання почала відкривати для себе всю магію театру.

— Мали шанс перевестися на навчання до Москви?

— Це був четвертий курс. Ми підготували уривок з п’єси «Мій бідний Марат» і показали його у Москві. Після цього Анатолій Ефрос запропонував мені навчатися на його курсі. Я відмовилася, бо мала кохання в Києві. Дехто з моїх знайомих дивувався, а я ніколи не жалкувала за своїм вибором. Взагалі намагаюся ніколи і ні за чим не шкодувати. Свого часу не залишилася у Швейцарії, хоча це здавалося б ідеальна країна. Принаймні так вона виглядає з України.

— Відразу після навчання доля пов’язала Вас з Національним академічним драматичним театром Івана Франка, в якому Ви працюєте й донині.

— У цьому до певної міри допоміг мій тесть, режисер Володимир Оглоблін. Він був дуже принциповою людиною, безкомпромісним в усьому. Це було видно за його виставами, його ставленням до роботи. Головою державної комісії в театральному інституті була Юлія Семенівна Ткаченко. Вона підтримала ідею, аби я стала артисткою провідної сцени України.

Першою була роль принца Чихаліо у виставі «Сміх і сльози», яку ставив Петро Ільченко. Якщо при вступі на навчання, як вже згадувала, я зовсім не хвилювалася, то вперше виходити на сцену було дуже страшно. Зізнаюся, що спершу все давалося дуже складно. Є актори, які йдуть прямим шляхом. А мій шлях до вершин акторської майстерності був дуже складним. Це колосальна праця. Вважаю, що на 99 відсотків змогла досягти того, що маю, лише завдяки наполегливій роботі.

Коли прийшла до театру, то саме в цей час завагітніло чимало акторок. Почала вводитися у вистави, де вони грали. Загалом пощастило грати у багатьох цікавих спектаклях. Це були практично всі постановки Володимира Оглобліна. Він став для мене найважливішою школою. Якщо у театральному інституті я отримала хорошу теорію, то практичні навички дав саме Володимир Миколайович. Кожна з його вистав, в якій я брала участь, незалежно від того, велика це чи маленька роль, це неоціненний досвід, який залишився на все життя. Потім були вистави Андрія Приходька, але це вже наступний крок.

Запам’яталися вистави «Благочестива Марта», «Моя професія — сеньйор з вищого світу», «Трибунал», «Дикий ангел», «Санітарний день». Був період коли я жила в одній квартирі з Володимиром Оглобліним, спостерігала процес його роботи. На столі були макети вистав з паперовими ляльками. Підготовка вистави була для нього трепетним моментом. Він приходив перед виставою, перевіряв усі декорації. Не дай Боже стілець стоїть на сантиметр далі, ніж повинен стояти, або відпала пелюстка з троянди. Думаю, що зараз вже ніхто так не працює.

— Вже сімнадцятий рік поспіль Ви граєте Терпилиху у виставі «Наталка Полтавка».

— Це класичний матеріал і здавалося б його можна було вирішити у класичному варіанті. Але тоді це був модерний підхід до вирішення вистави у наївному лубковому стилі. Декорації — наївні картинки. Ця ж наївність у виконуваній музиці, поведінці персонажів. Герої немов дерев’яні іграшки. Здавалось би так просто, але торкається серця. Костюми добирали автентичні, вони мали відповідати тому часу. Разом з тим костюми повинні були допомагати створювати наївну лубковість вистави.

Режисер Олександр Ануров давав завдання, що перед тим як сісти або зупинитися треба було перекрутитися. Здавалося б дивні завдання. Проте, коли те всередині вистави, то бачиш її з одного боку, а зовні вона сприймається зовсім по-іншому.

Мій персонаж веселий. Наче Терпилиха і страждає від того, що її доньці доведеться одружитися з нелюбим багатієм. Але в музичних номерах бачимо відсторонення. Мати не страждає буквально. Наче розуміє, що в кінці вистави все буде добре.

За цей час змінилося кілька виконавиць ролі Наталки. Одна з них сьогодні в іншому складі вже грає Терпилиху. Напевне змінилася я, змінилася й сама вистава. Нещодавно відповідальним за виставу призначили режисера Петра Ільченка. Сподіваюся, що тепер ця постановка отримає друге дихання.

Також граю у виставі «Крум» — режисер-постановник Давид Петросян. Там всі персонажі — символи. Мій персонаж — це втілення гріха, для нього секс і їжа це все, що втримує людину на цьому світі.

Зараз репетирую у виставі Дмитра Чирипюка «Никодим Дизма», там у мене буде невелика роль. Зізнаюся, що хотілося б грати більше на сцені Театру Франка.

— Кілька років тому у Київській академічній майстерні «Сузір'я» з’явилася вистава «Бельведер», де Ви граєте одну з ролей.

— Поставив виставу Олексій Скляренко. Граю у ній разом з Катериною Степанковою та Ахтемом Сеітаблаєвим. Дуже вдячна Катерині, що вона дає мені можливість не втрачати театральну форму. П’єса написана Анатолієм Дяченком тридцять років тому. Але вона актуальна і сьогодні. Просто дивуєшся, що люди практично не міняються. Ми не вчимося на власних помилках, а слоган «какая разніца» став одним із символів сьогодення. Божевільний тут видає себе за президента. Власе вистава про те, що з КВНу можна стати президентом.

— Ще Ви грали у Київському театрі «Актор».

—Художнім керівником театру був Валентин Шестопалов. Разом з ним ми сімнадцять років грали виставу «Двоє на гойдалці». Це була дуже душевна історія. Коли Валентин Микитович відійшов у засвіти, директорка театру Тетяна Родіонова запропонувала відновити цю виставу. Режисером відновлення став Ігор Славинський, а моїм партнером по сцені — Валерій Легін. Разом з Валерієм грали її ще два роки.

Також була прекрасна вистава «Іграшка для мами» з Анною Варпаховською та Іриною Мельник. Зараз оновлена версія цього спектаклю йде у Національному академічному театрі імені Лесі Українки.

— А як у Ваше життя прийшло кіно?

— Кінопроби були ще в студентські роки. А першим серйозним проєктом став серіал Анатолія Матешка «День народження буржуя». До цього ми з ним разом працювали над озвучуванням фільмів. Зізнаюся, що кожна нова роль, особливо спочатку, була для мене великими стресом. Можливо так відбувалося тому, що я намагаюся до всього дуже відповідально ставитися.

Всі ці роки знімалася лише в Україні, навіть за межі Києва рідко виїжджала. Проте кіномани довгий час мене шукали серед російських акторок. Не раз складалося так, що актриси з Росії з якихось причин в останній момент відмовлялися від зйомок, а тут на очі режисерів потрапляла я. Можливо тому дехто й думав, що я з Росії.

Остання телеробота на сьогодні серіал «Ляльковий будиночок», який незабаром покажуть на телеканалі «Україна». Цей серіал дубльований українською мовою.

— До речі, Ви стояли біля витоків українського дубляжу.

— Двадцять років на телеканалі 1+1 вийшов серіал «Друзі». Нещодавно молоді люди запитували мене кого я там дублювала. Зізналася, що всіх дівчат. Вони були захоплені. А я, чесно кажучи, була приємно здивована такою реакцією сучасної молоді.

Свого часу В’ячеслав Криштофович запросив мене вести курс акторської майстерності на режисерському факультеті. Там познайомилася зі Станіславом Чернілевським, який і запросив мене на 1+1. Один з перших фільмів озвучувала з Миколою Козієм «Основний інстинкт». Те, що почала тоді, продовжую й досі. Моїм голосом говорять Робін Райт-Пенн, Анжеліна Джолі, Джулія Робертс, Френсіс МакДорманд, Кейт Бланшет та ін.

— Ви займаєтесь дубляжем і озвучуванням фільмів. Напевне існує різниця?

— Це різні професії. При дубляжі ти максимально заходиш у персонажа. Не чути його голосу, а лише твій. Разом з актором граєш його роль. А при озвучуванні твій голос максимально нейтральний, аби люди могли чути оригінал.

— Майже двадцять років Ви були ведучою «Лото забава» на 1+1.

— Це великий досвід спілкування з людьми, зовсім інший спосіб існування. Взагалі за життя я отримала весь спектр того, чим може займатися актриса. Один з видів такої діяльності — ведення телевізійних програм у прямому ефірі, з прямим спілкуванням, з різними несподіванками. Потрібна була внутрішня мобілізація, концентрація уваги.

Всі ці роки щонеділі я була у студії, не мала відпусток. Потрібно було завжди бути у прекрасній формі. У лексиконі не мало бути слів «ліки», «лікарня», «хвороба». Ти не прийдеш на програму лише якщо вмреш. За весь час пропустила тільки дві чи три програми. Зокрема, коли була з театром на гастролях у Греції. Навіть доводилося приїздити з поламаною ногою. Мене у прямому сенці цього слова виносили на прямий ефір.

Було безліч нестандартних ситуацій. Одного разу зламався мототрон. Прямий ефір, всі нервують, а ти розумієш, що тобі потрібно зберегти обличчя, зорієнтуватися, швидко визначатися, що робити далі. Врешті знайшли вихід. Просто у мототроні застрягла кулька. Далі мали на увазі, що може виникнути щось схоже. Все приходить із досвідом.

— Також займаєтеся волонтерством.

— Це особлива історія. Востаннє була на сході минулого року. Брала участь у фестивалі, який проводив Сергій Жадан в Авдіївці. Такі виступи дуже важливі. Особливе значення вони мали вони на початку війни, коли на передову мало хто приїздив. Згадую 2015 рік. Їхала в одному купе з мамами кіборгів на відкриття пам’ятника захисникам Донецького аеропорту. Після цього ми з цими жінками друзі.

— Маєте захоплення?

— Я вже згадувала, що займаюся йогою, дуже люблю танці. А ще обожнюю спів, дуже довго займалася автентичним співом. Все це використовую у своїй роботі.