Неда Неждана: «Пишу про те, що болить і хвилює»

Перші місяці 2017 року стали багатими на події для сучасного українського драматурга Неди Нежданої. У столичних театрах відбулося дві прем’єри за її п’єсами, також письменниця побувала у творчому відрядженні за кордоном. Сьогодні наша розмова з пані Недою.

— Розкажіть будь-ласка про Вашу закордонну поїздку.

— На запрошення Вольфсонського коледжу в Оксфорді — я взяла участь у конференції «Драматургія без кордонів». Під час конференції розглядалася сучасна драматургія України, Росії та Білорусі. У ній взяли участь гості з цих країн, а також зі США, Франції, Італії, Польщі і власне Англії. Я підготувала доповідь про українську драматургію, що присвячена Революції Гідності і гібридній війні. А організатори професор Джулія Кьортіс та режисер Ноа Брікстед-Брін (Лондон) запропонували мені бути одним із головних спікерів у дискусії, присвяченій українській драмі. Побачивши необізнаність більшості аудиторії з нашою драмою (окрім 2−3 імен), вирішила розширити формат і розповіла про основні тенденції, нові видання і проекти. Зокрема і про видавничо-театральний «Майдан. До і після».

Коли збиралася їхати, то були побоювання відносно можливої агресії і пропаганди від колег із Росії та Білорусі, тому свідомо вибрала саме таку провокативну тему для доповіді. Проте у конференції взяли участь лише опозиційні митці і критики: Білорусь представляли Микола Халєзін і Наталя Коляда зі «Свободного білоруського театру» у Лондоні, які минулого року проводили майстер-клас у Національному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, а також знавець слов’янської драми Андрій Москвін, упорядник антології українських п’єс у Польщі «У чеканні на Майдан». Від Росії були опозиційний драматург Михайло Дурненков, який був обраний одночасно зі мною патроном на найбільшому фестивалі «Нові європейські п’єси» у Вісбадені, та критик Марія Крупник, які представляли театр «Док» і фестиваль «Любимовка». У нас відбувся досить конструктивний діалог.

Окрім мене, про українську драму у доповідях і дискусіях говорили і дослідники та митці з Великобританії, США, Білорусі, Росії, Польщі. Під час конференції зробили загальний висновок, що українська драматургія дуже потужна і активно розвивається. Також вона має своє яскраве оригінальне обличчя.

Особливість української ситуації і в зовсім іншому відчутті часу — стрімкому, летючому, на відміну від повільного у сусідів. Також якщо до революції російська драма виглядала більш жорсткою порівняно з українською, то тепер навпаки — наша випередила, а рівень проблематики значно серйозніший.

Щодо російської та білоруської сучасної драматургії, то вони мають багато спільного. Тенденції до герметизації текстів, відчуття застиглого часу і закритого простору, маргінальних героїв тощо. Працювати стає дедалі складніше. Зокрема, Микола Халєзін розповів про одну з останніх акцій протесу в Мінську, в якій взяли участь і актори «Свободного театру», яка закінчилася побиттями і арештами. А Михайло Дурненков — про ситуацію з доносом, яка склалася навколо його п’єси «День Перемоги». В умовах тоталітарності вільний розвиток сучасної драми в Росії та Білорусі проблематичні. Говорили не лише про творчі тенденції, а й про нашу революцію, переселенців і війну, маніпуляцію свідомістю і пропаганду, мовні проблеми, свободу слова і цензуру.

— Театр сучасної драми і комедії нещодавно здійснив постановку Вашої п’єси «Угода з ангелом». Що це за проект?

— «Угода з ангелом» — це моя найбільш комедійна і найфантастичніша п’єса. Останній твір зі світлого, до катастрофічного періоду творчості (написана приблизно 5 років тому). Це п’єса, в якій підіймається питання долі людини, її місця в цьому житті. Вона має досить складну форму. Ситуація кожного разу повторюється у новій версії, де людина має можливість повернутися в минуле і змінити долю. Але не може змінити її доти, доки не зрозуміє свого призначення, своєї ролі. Але попри такі серйозні речі п’єса має легку ігрову форму, багато елементів абсурду, непорозумінь. Яскраві характери дають широкі можливості для акторської гри, але водночас потребують високої майстерності.

Актуальність п’єси полягає в тому виборі, який сьогодні робить Україна, шукаючи свій шлях. Нам нав’язують різні сценарії, у той час як у кожної країни, як і в кожної людини, є своя доля, своя місія.

Цією п’єсою зацікавився режисер Олександр Білера, який поставив її в студії при Театрі сучасної драми і комедії. У виставі багато екшену, дії, цікавих сценічних знахідок. Але мені здається, що бракує ліричної лінії й виразних образів старшого покоління. Це й зрозуміло, бо всі виконавці — це молодь, якій ще не вистачає досвіду гри у складній комедії. Але в цілому вистава цікава, і я думаю, що вона набиратиме у процесі гри.

— Зовсім інше спрямування вистави «Краще б я народилася кішкою».

— Ця вистава створена за однією з моїх останніх п’єс «Кицька на спогад про темінь», що пов’язана з темою біженців та війною на Донбасі. Поштовхом до написання стали документальні історії, зокрема історія жінки, яка побувала в полоні російських бойовиків. З іншого боку — бачила, що з українськими воїнами, які відступали після підписання Мінських угод, йшло багато тварин (покинутих котів і собак). На цьому побудована і моя п’єса. Людське починається зі ставлення до тварин, природи. Героїня залишилася на окупованій території через кішку, яка народила кошенят. Після полону і втечі вона намагається продати цих трьох кошенят (біле, сіре і чорне), це все, що лишилося з її дому, статків, минулого життя. І це образ тих етапів війни, які вона пережила.

Режисер-постановник вистави — художній керівник театру «Перетворення» Володимир Завальнюк, з яким нас єднають багато років творчої дружби. А сама постановка — частина великого проекту «Майдан. До і після», який здійснює Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. Ми не лише видали антологію під такою назвою, але й пропонуємо українським театрам здійснювати презентації, читки та постановки представлених в цій антології п’єс. Володимир Завальнюк брав участь у презентації антології і зацікавився п’єсою. Роль героїні виконує артистка театру «Перетворення» Ганна Яремчук.

Це серйозна і тонка робота. Артистці вдалося глибоко зануритися в образ. Однак вистава певною мірою відрізняється від оригіналу п’єси. По-перше, режисер значно скоротив текст. По-друге — переробив фінал. За версією п’єси героїня залишає собі чорне кошеня, яке нікому не потрібне, і називає його Укропом. Жінка намагається подолати відчай і хоче почати нове життя. Фінал вистави залишився відкритим. Можливо, це реакція режисера на невизначеність ситуації, що склалася у війні, і взагалі у житті країни.

— З чого почалося Ваше знайомство з театром?

— Спершу у моє життя увійшло кіно. Моя мама любила складне експериментальне кіно і змалку водила мене на такі фільми. Потім я відвідувала театральну студію. У 12 років я написала першу віршовану п’єсу і сама разом із друзями поставила її в ляльковому варіанті для сусідів в альтанці нашого двору. Ми навіть продавали саморобні квитки, а за зароблені кошти купили солодощів для дітей. В дорослому віці дуже багато дало навчання у Центрі сучасної експериментальної драматургії Анатолія Дяченка. Мій чоловік — драматург, актор та режисер Олександр Мірошниченко також допоміг мені побачити театр із середини, зрозуміти його сутність.

— Ви народилися у зрусифікованому Донбасі, проте стали українськомовним драматургом.

— У дитинстві я з року до трьох, якраз коли формується мова, переважно жила з бабусями. А мої бабусі і по мамі, і татові — україномовні, тож зрусифікований Донбас — це теж певний міф. Хоча батько й мати були російськомовними, але в Києві віддали дітей в українську школу. Коли мені виповнилося 18 років, я прийняла рішення себе свідомо українізувати. Для цього була кілька причин. Спочатку я писала і українською, і російською мовами. Але пізніше зрозуміла, що написане українською виходить цікавіше, оригінальніше і автентичніше. Крім того, читала чимало історичної літератури, з якої дізналася про численні заборони і репресії, як багато людей загинули через це, щоб сьогодні я могла говорити українською. Хоча в моєму роду крім українського, є російське і грецьке коріння, я вирішила стати на бік скривджених.

— Який твір вважаєте своєю першою серйозною п’єсою?

— У 24 роки написала п’єсу «І все-таки я тебе зраджу» про Лесю Українку. Вона має складну структуру. Ключем для неї стала цитата з твору Ніцше «Так казав Заратустра» про три перетворення духу — на лева, верблюда і дитину. Я досліджую, як переплелися особисте життя і випробування письменниці через три історії кохання і перетворення, через світ її творів.

З першої постановки цієї п’єси розпочалися мої перші випробування. Я отримала грант на постановку у Ніжинському театрі. Але директор театру вирішив, що нехай краще його дружина за виділені кошти поставить «Трьох поросят». Так я вперше зіткнулася з корупційною складовою у мистецтві. Ми відстояли цю виставу і добилися переведення її до Київського камерного театру. Спектакль мав гарні відгуки у пресі, брав участь у міжнародних фестивалях. Пізніше до постановки твору долучилися інші українські театри.

Серед своїх ранніх п’єс також хотіла б виділити дуже провокативний твір «Одинадцята заповідь, або Ніч блазнів», поставлений в театрі «МІСТ».

— Ви одна із засновниць Київського театру-студії «МІСТ». Розкажіть будь-ласка про цей творчий колектив.

— Передумовою створення театру стала постановка Юлією Гасиліною в Чернівцях вистави за моєю п’єсою «Мільйон парашутиків» і її успіх у Києві (названа кращою гастрольною виставою року). Після цього у нас із Юлією та режисером і драматургом Олександром Мірошниченком виникла ідея створення нового театру, яким би спеціалізувався на сучасній драматургії і мав особливу школу підготовки акторів — «розумних блазнів».

Так у жовтні 2005 року народився театр «МІСТ» (Молодіжний Інтерактивний Сучасний Театр). МІСТ асоціюється передусім із переходом — на інший берег, іншу територію, незнану, незвідану. Водночас це знак єднання — між митцями і публікою, режисерами і драматургами, між поколіннями… Свій перший сезон театр розпочав 17 вересня 2016 року прем’єрою вистави за моєю п’єсою «Той, що відчиняє двері».

За дванадцять років створили понад 20 вистав. Наші випускники грають в інших театрах, створюють власні театральні колективи та організовують фестивалі. Деякі стали співаками, режисерами, театрознавцями, продюсерами. Серед випускників — Денис Щербак, актор і режисер; Тетяна Щастіна, засновниця кількох фестивалів; Тарас Валігура, актор і режисер; Олег Руденко, актор і продюсер; Володимир Трач, актор і співак, заслужений артист України, Галина Пекна — актриса і кандидат наук.

У театрі відбулося перше сценічне прочитання п’єси Олександра Вітра «Станція, або розклад бажань на завтра». Вперше в Україні тут поставили «Прощавай та люби мене» Трайче Кацарова, «Маска для розбитого дзеркала» за п’єсою «Віяло як запорука кохання» Юкіо Місіми, а також «Пригоду ведмедиків панда…» Матея Вішнєка, «Івонна — принцеса Бургундії» Вітольда Гомбровича, «Слово о збуренії пекла» за твором анонімного автора ХVІІ століття та інші.

Метою колективу є введення театру до загальнокультурного процесу України, тому він співпрацює з культурним центром видавництва «Смолоскип», театральним центром НаУКМА «Пасіка», Центром «Майстер-клас», Центром Леся Курбаса, учасник багатьох фестивалів. Театр «МІСТ» відкритий до спільних проектів із митцями та організаціями України і зарубіжжя.

— Свого часу здобув великої популярності написаний Вами мюзикл «Тарас Бульба», що йшов у Муніципальному театрі «Київ». Якою було потреба його створення, адже маємо однойменну оперу Миколи Лисенка?

— Я дуже люблю творчість Миколи Гоголя, але цей твір раніше мені не подобався. Коли перечитала його в дорослому віці, до поглянула з іншого боку. Як на трагедію людей, що опиняються в певних обставинах і приречені на вчинки, яких вони не можуть уникнути. Тарас Бульба взяв на себе місію Бога, але це шлях диявола. Була миргородська версія «Тараса Бульби», що відрізнялася від петербурзької. За першою версією Андрій не воює проти своїх, а Тарас Бульба після вбивства сина хоче похоронити його по-християнськи. У другій версії Андрій починає битися проти своїх, а Тарас навіть не дозволяє його поховати. Це зовсім різні версії. Друга була редагована проімперськими методами — не Гоголем. Я взяла за основу першу, більш автентичну і складну.

Крім того моя версія більш жіноча. У Гоголя жіночі образи досить пунктирні і епізодичні. А я намагалася подивитися на ситуацію з боку матері Андрія та його коханої Марильці. Крім цього версія Лисенка досить лінійна та схематична і закінчується перемогою всупереч автору. Я думаю, що моя версія ближча до автентичного варіанту, більш складна і філософська.

Я вважаю, що це була досить масштабна постановка. Особливо цікавими були музика Івана Небесного і хореографія Ольги Семьошкіної. Мюзикл був подібний до сучасних рок-опер «Нотр-Дам де Парі» і «Десять заповідей».

— Ще не так давно у репертуарі Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка була вистава за Вашої п’єсою «У неділю рано зілля копала», що своєю чергою створена за повістю Ольги Кобилянської.

— Спочатку планувалося, що у театрі поставлять «Тараса Бульбу». Але в цей час вже почалися репетиції вистави в театрі «Київ», до того ж художній керівник театру Франка Богдан Ступка перед цим зіграв роль Тараса Бульби в однойменному фільмі і вже дещо охолонув до цього матеріалу. Тоді Богдан Сильвестрович запропонував мені спільно з режисером Дмитром Чирипюком зробити нову версію «У неділю рано зілля копала».

Мене у цій роботі зацікавила тема роздвоєння людини. Чоловік закоханий одразу в двох жінок, кожна з яких пов’язана із частиною його особистості. Він не може вирішити цю проблему і за нашою версією приймає отруту свідомо. У Ольги Кобилянської ця сцена взагалі відсутня. Ми придумали, що це відбувається на весіллі. Роздвоєння героя в його крові, яка поєднала два народи — українців і циган. Здається, що таке роздвоєння є і в українській ментальності на схід і захід.

Крім того у цій п’єси ми поклали історію на український ритуальний рік — Різдво, Великдень, Купала і весілля (восени). Що є своєрідним ритуальним перетворенням. Намагалися створити не мелодраму, а складну драму-притчу. І якщо попередня постановка вистави «У неділю рано зілля копала» досить швидко була знята з репертуару, то наша спільна з Д. Чирипюком робота користувалася великою популярністю глядачів, і, особливо, молоді.

— У Київському академічному театрі юного глядача на Липках йшла вистава за Вашою п’єсою «Химера». Чим Вас зацікавила антична тематика?

— Художній керівник Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Едуард Митницький, високо оцінивши мою п’єсу «І все-таки я тебе зраджу», запропонував написати нову драму про відому особистість. Серед кількох варіантів ми вибрали римську імператрицю. Свою п’єсу я назвала «Химерна Мессаліна», яку за жанром визначила як «майже еротична трагедія». Але оскільки прем’єра мала відбутися у театрі юного глядача, то режисер Костянтин Дубінін окреслив її як «майже антична трагедія».

Це жіноча версія Дон Жуана. Для мене Мессаліна — складна трагічна героїня. Між владою, багатством і коханням вона обирає останнє, хоча заради цього їй доводиться ризикувати власним життям. Також це вистава про роль особистості в історії.

— Класичний Художній Альтернативний Театр поставив виставу «Морг» № 5 за Вашою п’єсою. Що це за постановка?

— Спектакль поставили за п’єсою «Той, що відчиняє двері». Це один із моїх найпопулярніших творів. Її ставили більше 30 разів у різних країнах, в тому числі й в Австралії. А нещодавно у перекладі турецькою мовою відбулася прем’єра в Стамбулі.

У КХАТі у версії Катаріни Сінчілло і Віктора Кошеля вона отримала свою оригінальну версію і асоціювалася з вибором України і її роздвоєнням після Майдану. Крім цього до вистави ввели образ містичного кота, якого запозичили з моєї іншої п’єси — «Самогубство самоти». Цей персонаж створює особливий погляд на п’єсу. Постановка вже мала кілька різних акторських версій. І остання на сьогоднішній день із чоловіком, який виконує жіночу роль (Валерій Рождественський), отримала парадоксальну інтерпретацію.

— Що можете сказати стосовно сучасного українського театру?

— У театрі сьогодні досить великі протиріччя. З одного боку стара радянська театральна система, що гальмує театральний процес. Вона спрямована на розвиток консервативного і комерційного, а не пошукового театру. Складається враження, що в деяких театрах, особливо провінційних, ситуація залишилася та ж, що й сорок років тому. З іншого боку маємо активний розвиток незалежних театрів, яких з кожним роком стає дедалі більше. Хоча у нас відсутня будь-яка підтримка для розвитку незалежних театрів і сучасної драми.

Проте маємо поодинокі випадки прогресу і в державних театрах і центрах. Насамперед маю на увазі Київський академічний Молодий театр, Київський академічний театр «Колесо», Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка, Національний центр театрального мистецтва ім. Л. Курбаса.

Сьогодні в Україні працює трохи більше двохсот державних і недержавних театрів. Для такої країни, яка за територією і кількістю населення приблизно подібна до Франції, це дуже мало. Наприклад, лише в одному Парижі близько 500 театральних майданчиків, а театральних компаній ще більше.

В усьому світі пріоритетами культурної політики є збереження національної спадщини, розвиток сучасного та інновації. А в Україні фактично відсутня зрозуміла політика в галузі театру і необхідна нагальна реформа.

— Восени 2015 року в Києві створили Європейський театральний центр «Краків». Ви були одним з ініціаторів цього проекту. Що вдалося зробити за цей час?

— Група незалежних театрів розробила цілу програму щодо підтримки незалежного театрального мистецтва. Один із пунктів цієї програми — відкриття театральних центрів за європейськими принципами. Тобто є театральний майданчик, де можуть працювати кілька незалежних театрів, місто бере на себе утримання приміщення і адміністрації, а на створення вистав театр заробляє сам, або шукає гранти і спонсорів.

У цьому проекті зголосилося брати участь 7 театрів. Але того переформатування, яке ми пропонували місту, зроблено не було. Тобто в умовах, коли місто не утримує приміщення і адміністрацію, це стало збитковим для театрів, і більшість із них повернулися до інших майданчиків. Таких, як Будинок актора, Театральний центр «Пасіка» та інших. Деякі лишилися, як-от «Гайдамаки», КТСДІК, але працювати в таких умовах проблематично.

Має бути адресна державна програма. В Україні є більше 10 тисяч приміщень, які могли б діяти як театральні і мистецькі центри. Це є визнана практика переформатування, що діє, зокрема, в країнах Балтії.

— Над чим зараз працює Неда Неждана?

— Мої останні п’єси пов’язані з подіями Майдану і сучасними реаліями гібридної війни. Я пишу про те, що болить і хвилює. Зокрема, п’єса «Майдан Інферно, або Потойбіч пекла», яка писалася в Україні і Франції, є осмисленням подій Революції Гідності. Вона була опублікована у паризькому видавництві «Еспас д’ен Інстан» і поставлена французьким театром «Колапс» у Ліоні. Це перша українська п’єса, що була опублікована і втілена на сцені у Франції. Про гібридну війну і взагалі «гібридність» і моя остання п’єса-бомба «Otvetka@ua».

Мені здається, що сьогодні дуже важливо осмислювати і писати про те, що відбувається зі світом і з нами.