Петро Панчук: «В українській класиці черпаю сили»

Народний артист України, лауреат Шевченківської премії Петро Панчук служить у Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка з 1984 року, одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер — Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).

Митець належить до категорії тих акторів, за якими завжди цікаво спостерігати. Він кожного разу неочікуваний і парадоксальний. Його акторська палітра не знає меж. Він ламає стереотипи амплуа, з успіхом виконуючи діаметрально протилежні ролі. Як приклад, можна згадати деякі з образів, що створив актор: Гелес («Енеїда») і Возний («Наталка Полтавка») за І. Котляревським; Іван Бездомний («Майстер і Маргарита») за М. Булгаковим; Освальд («Король Лір») і Просперо («Буря») за У. Шекспіром; Кулигін («Три сестри») за А. Чеховом; Ротмістр («Батько») за А. Стріндбергом; Григорій («Буквар Миру») за Г. Сковородою"; Омелько («Мартин Боруля») за І. Карпенком-Карим; Лопуцьковський («Шельменко-денщик») за Г. Квіткою-Основ'яненком; Зосима («Брати Карамазови»), Смішний («Сон смішної людини») і князь Мишкін (Ідіот) за Ф. Достоєвським; Оповідач, Лаврентій («Кавказьке крейдяне коло») за Б. Брехтом; Андронатій («В неділю рано зілля копала…») за О. Кобилянською. В якості режисера в театрі у фойє П. Ф. Панчук здійснив постановку вистави «Дредноути» Є. Гришковця.

Нещодавно пан Петро відзначив свій 60-літній ювілей. А сьогодні артист гість «СП».

— Як театр увійшов у Ваше життя?

— Він увійшов у моє життя через два моменти. Перший — Таїна. Це коли дитяча уява чимось вражена, а вона не може знайти пояснення побаченому. У нашому селі Лобачівка був великий любитель театру Йосип Борисов. Він сам виготовляв декорації та реквізит і ставив спектаклі. Цей чоловік справив значний вплив на мою дитячу душу.

На Новий рік у нашому селі був звичай коли люди перевдягалися на козаків, циган і разом з музиками ходили вітати дітей зі святом. Ми їх називали козярі, або перебиранці. Вони переодягалися в нашій хаті. Наче заходили одні люди, а виходили зовсім інші. Потім поверталися і після перевдягання знову ставали звичайними людьми. Таке перетворення не могло не вражати.

Другий — здивування інших. У нас у хаті стояла стара скриня, в якій було багато одягу. Я полюбляв надягнути на себе жіночу сукню та хустку, відкривав двері і з’являвся перед мамою. Тоді мама здивовано говорила: «яка в мене гарна донечка». Я відчував, яку радість приношу мамі своїм перевдяганням.

— Як вперше вийшли на сцену?

— Мій дебют мав відбутися у шостому класі. Вчителька російською мови доручила виконати на шкільному вечорі байку «Волк и Овца». Я підготувався, але в останній момент уявив, як буду стояти на сцені один і всі на мене дивитимуться, злякався і через вікно своєї хати (хата була поруч зі школою) спостерігав у вікно як вечір проходить без мене.

Справжній дебют відбувся через рік. Грав Гната у виставі «Назар Стодоля». Я мав поцілувати жінку, якій було років 35. Не міг цього зробити під час репетицій, а наважився лише під час вистави. Тоді думав, що згорю від сорому.

Після цього було навчання у культурно-освітньому училищі, театральному інституті. До цих пір з теплотою згадую своїх викладачів Леоніда Олійника, Аду Роговцеву і Олега Шаварського. І ось вже 33 роки я актор Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.

— Ви створили чимало образів зі світової літератури. Проте напевне найближче для Вас саме українська класика?

— Українська класика це моє, рідне. Якщо зарубіжна драматургія забирає сили, то українська навпаки додає. Я розмірковував чому? Шедеври світової літератури для мене цікаві, але вони мені чужі. Зовсім інша справа — «Наталка Полтавка», «Кайдашева сім’я», «Мартин Боруля», «Хазяїн». Коли торкаєшся цих творів, то відчуваєш, що в них енергія людей, які писали, грали і дивилися ці спектаклі. Коли працюєш з цими творами, то не лише віддаєш, але й черпаєш силу.

— Вже протягом десяти років всі покази «Кайдашевої сім’ї», де Ви граєте Кайдаша, відбуваються з повними аншлагами. У чому на Вашу думку популярність цього спектаклю?

— «Кайдашева сім’я», як і будь-який інший високохудожній твір має духовну складову. Пригадую у дитячі роки я уявляв світ як велике голубе небо. Саме така ж уява виникає, коли читаєш повість Івана Нечуя-Левицького. Пишучи цей твір письменник вклав у нього свою душу. Схоже враження виникає і коли читаєш «Наталку Полтавку», твір світлий, як наївна дитяча душа. Ми, як виконавці, намагаємося своєю грою не забруднювати цей чистий світ автора. Саме цього світлого світу, закладеного авторами у цих творах так не вистачає сьогодні у житті людям, тому вони так радо йдуть на ці вистави.

— Напевне образ Стальського з вистави «Перехресні стежки» є одним з найбільш негативних створених Вами персонажів. Проте він викликає певну симпатію у глядачів. А як Ви ставитеся до цього персонажа?

— У романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» є слова: «Ти так пишеш, що всіх стає шкода». Чому ми, люди, сваримося, ненавидимо, бо бачимо один в одного не основне. Бог всіх нас створив за своєю подобою. Він любить всіх нас і доки ми живі дає нам шанс виправитися.

І чим більш негативний персонаж, тим я намагаюся більше його освітити. Не виправдати, а саме освітити. Глядачеві вистачає негативу в житті, а до театру він йде за позитивом і світлом. І саме для того, аби негатив з таких персонажів як Стальский не перейшов на глядачів я намагаюся його освітлити.

— Свого часу досить популярною була вистава театру «У неділю рано зілля копала» за Ольгою Кобилянською, в якій Ви грали Андронаті. Що можете сказати про цю роботу?

— Напевне ця роль мені не зовсім вдалася. Дружина, не сказавши мені запросила на цю виставу мою 89-літню маму. Виставі їй дуже сподобалася. А вдома відбувся такий діалог.

Дружина: «Мамо, а Вам сподобався Петро?» Мама: «А що він там теж грав?» Дружина: «Грав». Мама: «Кого?» Я: «Андронаті, Цигана». (Пауза). Мама: «Е, ні Петю, цигани вони не такі».

— Чи не важко було втілюватися в образ Пузиря у виставі «Хазяїн»?

— Це була моя дипломна робота ще в театральному інституті. Звичайно це непростий персонаж. Його мрією у житті були земля і гроші. Я ж до матеріальних цінностей ставлюся спокійно. То як же створити правдивий персонаж, аби глядачі мені повірили? Тоді я пригадав свого батька. Він усе своє життя чесно пропрацював, але жив бідно. У нашій країні і раніше, і зараз чесна праця не приносить прибутку. Тому енергію для гри брав зі співчуття і жалю до сільських працьовитих людей. Тоді вивчив багато літератури, яка начебто і не стосувалася самої п’єси, але допомогла мені в роботі. Зокрема, про те, стільки коштували тоді землі в Херсонській губернії.

У новій виставі крім мене зібралися інші колишні учні Леоніда Олійника — Олег Шаварський, Володимир Зозуля, Олексій Паламаренко. Цей спектакль є даниною пам’яті нашому педагогу. А здійснив постановку Петро Ільченко, теж учень Л. Олійника, з яким мене єднають багато років творчої дружби.

— Всі створені Вами образи дуже різні. Приміром немає нічого подібного між Пузирем з «Хазяїна» і Омельком з «Мартина Борулі».

— Автор, коли пише твір, то створює певні типи і ці типи виражає через текст. А я за текстами інтуїтивно намагаюся вгадати тип того чи іншого героя. Ще молодим актором довелося грати діда. Виставу дивилися народні артистки України Юлія Ткаченко і Нонна Копержинська. Підійшли до мене: «Ми ще знали і бачили таких дідів. Але звідки ви, молодий, їх знаєте?» А після однієї вистави «Кайдашева сім’я» до мене підійшла глядачка: «Ви показали мого батька. Вилитий. Крапля в краплю». Як це виходить — не можу пояснити, напевне закладено на генному рівні.

Що стосується Омелька, то при створені цього образу я використав риси свого знайомого із сусіднього села — Івана Прилуцького. Він був такий самий повільний у словах і діях як герой п’єси Івана Карпенка-Карого.

— Одним з центральних у Вашій творчості є образ Тараса Шевченка.

— Творчість Кобзаря оточує мене з самого дитинства. Очевидно не я обрав Шевченка, а він обрав мене. Коли було сім років, то голова нашого колгоспу Іван Кухарський подарував мені «Кобзаря», з написом: «Панчуку Петру від правління колгоспу ім. Суворова», що став для мене дорогою книжкою. Потім отримав у подарунок збірку з творами Шевченка від Йосипа Борисова, про якого вже згадував вище.

У школі ми створювали «живі» картини. В одній з них одягнувши старі батьківські чоботи я показав Тараса, коли той здобував науку в дяка. На другому курсі Театрального інституту зіграв Шевченка в переддипломній роботі Володі Онищенка — у фільмі «Повернення».

Продовжив створення Шевченкового образу у виставі «Оксана. Божественна самотність» за п’єсою Олександра Денисенка, постановку якої в театрі Франка здійснив Олександр Білозуб. Тут показані останні роки життя Тараса Григоровича. Намагався створити цей образ через показ різних типів українців, через своє співчуття гіркій долі великого українського поета.

Наступною стала робота над образом Тараса у виставі Сергія Проскурні «Тарас. Слова» в Черкаському академічному обласному музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка. Людині відпускається дуже мало часу. І мій персонаж розмірковує над тим, як реалізувати те, що дане йому Богом, виконати свою місію на цьому світі. Час тече дуже швидко, а ти ще не все сказав, що мав сказати.

Кожен справжній актор грає не лише персонажа, а й реалізує свою внутрішню ідею, пов’язану з його (актора) життям. Якщо моя внутрішня проблема зачіпатиме глядача, то й створюваний мною образ Шевченка, чи будь-якого іншого персонажа буде для нього доступніший і зрозуміліший.

Згадую дитинство. Ми часто виходили на край села і дивилися, як сходить сонце. Тоді приходила думка, що так само зустрічав сонце і Тарас Григорович, можливо думав у цей час те ж саме, що й ми. Від таких думок образ Кобзаря ставав ближчим.

До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка Михайло Резнікович поставив у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки виставу «Всюди один… Свічка на вітрі», в якій запропонував мені грати роль Тараса Григоровича. Це найбільш зрілий образ Тараса Шевченка, створений мною. І це природно, адже за 15 років змінився я, змінився і мій персонаж.

Тарас Григорович мучився, коли потрапив у заслання і був позбавлений права писати й малювати. Для художника це все одно, що заборона дихати! Людина повинна не тільки поглинати, брати, а й віддавати, інакше помре. Художник набирається вражень і виливає їх на полотні. Поет — на папері.

Актор — у глядацькій залі. Я 18 років майже нічого не грав у театрі й страшенно мучився цим. Тепер думаю: навіщо це мені було дано? Мабуть, для того, щоб постраждав, потім переболів, змирився, доведений до відчаю… І врешті-решт зрозумів, що є твої бажання, а є Боже провидіння. Наприкінці життя Шевченко зрозумів, що всі випробування — уроки долі.

Грали цю виставу в Слов’янську і Костянтинівці, а також у Львові. І всюди глядач її дуже сердечне сприймав.

Через живе акторське втілення і живе Шевченкове слово розкривається по-іншому. Одного разу довелося бути в Кирилівці на Шевченківському фестивалі. Пам’ятаю школярка декламувала поезію «Лілея». Її виконання мене вразило, і вже вдома перечитуючи вірш, я дивувався, як міг на нього не звертати на нього уваги.

Скільки б не створював образ Тараса на сцені, але завжди залишається невдоволення. Адже відчуваєш, що не все сказав, не сповна осягнув цей образ. Але напевне так і має бути, оскільки повністю осягнути цю геніальну особистість просто неможливо.

Хочу створити нову моновиставу за творами Шевченка. Думаю, що зможу в ній відкрити нові грані таланту Тараса Григоровича.

— Новий створений Вами образ Гарпагона у виставі Петра Ільченка «Скупий, або школа Брехні» за Мольєром. Що можете сказати про цю роботу?

— За все життя у кожного актора буває одна-дві значні роботи. В усіх інших виставах він просто грає. Є також етапні ролі в той чи інший період творчості митця. Але й сам актор не завжди може визначити, що це за ролі. Для визначення таких ролей потрібен час.

Я поки що нічого не можу сказати про нову роль. Адже нова вистава це як мала дитина. Потрібно аби вона стала на ноги, виросла, а з нею ростиму і я. Потрібен рік чи два, щоб хоча б попередньо сказати, що з цього вийшло. Але матеріал цікавий і мені подобається грати у цьому спектаклі.

— Вже не перший рік у своєму рідному селі Лобачівка, що на Волині, Ви керуєте самодіяльним театром, ставите вистави і самі в них граєте, прищеплюючи людям почуття високої духовності і віри у відродження краси національної культури.

— Живе актор і відчуває, що йому чогось бракує у житті. Раніше їздив у рідне село лише відпочивати. Але хотілося хоча б якось віддячити рідній землі, яка для мене так багато дала. До того ж багато моїх земляків не приїдуть до столиці і не побачать моєї гри у театрі ім. І. Франка. Ніхто не вірив у цю справу, а в мене вийшло.

Я не заробляю на цьому грошей, а лише вкладаю у цю справу. Репетиції доводиться проводити пізно ввечері, коли у самодільних акторів закінчиться робота. За цей час поставили «Мартина Борулю» Івана Карпенка-Карого, «Земляків» за оповіданнями Василя Шукшина, «Тев'є Молочника» Шолом Алейхема, «Мину Мазайла» Миколи Куліша. Колектив отримав звання народного. Спочатку ми виступали в районі, потім по області, у Луцьку, Рівному.

Наш виступ записали для передачі «Надвечір'я». У цій справі мені допомагають моя дружина, актриса Людмила Панчук, а також актори Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Євген Свиридюк і Наталія Ярошенко, разом з колективом виступали солістка гуртку «Древо» Анна Охрімчук, мої друзі Марія Караман з Москви та Магда Важеха з Варшави.

Зараз розмірковую над тим, що поставимо цього літа. Напевне це буде мій творчій вечір.

— Чи знімаєтесь Ви в кіно, займаєтесь озвучуванням художніх фільмів?

— Не можу похвалитися значними досягненнями у цих царинах. Однак записав цілу низку дисків, на яких виконую твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Григорія Сковороди, Івана Нечуя-Левицького, Остапа Вишні інших класиків української літератури. Хотів би обрати з десяток поезій Тараса Шевченка і зробити новий відео або аудіо запис. Думаю, що цього разу твори Шевченка у моєму виконанні зазвучать по-новому.

— Як Ви формуєте своє завтра?

— Я не думаю про завтра. Я знаю, те що зробив сьогодні буде сходинкою. Якщо ти поклав цеглину рівно сьогодні, то й завтра ти покладеш її рівно. А значить зрештою стіна буде рівною і будинок побудований. Як говорить Біблійська мудрість: «Кожен день несе свої турботи».

Мені кажуть: «Нехай збудуться твої мрії». Немає в мене мрій, немає планів. Почався день — Петро старайся щось робити, бо якщо щось сьогодні зробив не так, то завтра доведеться переробляти.