Повернення Любові Панченко

Всі учасники презентації мали можливість оглянути невелику виставку картин художниці, а також ознайомитися з її життєвим та творчим шляхом.

Любов Михайлівна Панченко народилася 2 лютого 1938 року у невеличкому селі Яблунька на краю Бучі (зараз це частина міста). З п’яти років, як тільки пальці навчилися тримати олівець, з’явилося бажання малювати. Потім була семирічна школа. Після закінчення семирічки Любов вступила до Київського училища прикладного мистецтва на відділення вишивки. Там разом із загальноосвітніми дисциплінами (випускники отримували загальну середню освіту) вивчали не тільки різноманітні техніки вишивання, але й традиційний орнамент, історію мистецтва, класичний малюнок, тощо. Відтоді її життя минало в столиці, мешкала в гуртожитку.

Отримавши освіту влаштувалася на роботу до кравецької майстерні. А на початку 1960-х у Києві запрацювала філія Львівського поліграфічного інституту. Туди на вечірнє відділення факультету графіки вступила Любов Панченко. Протягом навчання вона опанувала техніку ліногравюри, багато малювала, захоплювалася поезією і створила серію малюнків-ілюстрацій до українських пісень та поезій. Подорожувала поліськими селами, збираючи унікальні вироби народного мистецтва, купувала нові простирадла і рушники, щоб обміняти на стару вишивку.

Знайомство з Київським клубом творчої молоді змінило її життя. Люба почала відвідувати започатковані при клубі літературну студію «Брама», хор «Жайворонок», брала участь у щорічних організованих клубом колядницьких ватагах, відвідувала хату-музей Івана Гончара. Її неможливо було не помітити, струнка, з розкішною чорною косою, яка лише на долоню не діставала до п’ят. Вона вражала ще й власноруч створеним оригінальним вбранням, в якому гармонійно поєднувалися модні тенденції 1960-х років і традиції народного одягу. Панченко шила вбрання членам хору «Жайворонок», писала майже забороненим нарбутівським шрифтом афіші до літературних вечорів, малювала портрети Шевченка з цитатою «Борітеся — поборете!», робила ескізи українських рушників для Музею Т. Г. Шевченка, шила свити і вишивала сорочки на численні прохання знайомих. У гостинній батьківській хаті Любові Панченко зустрічалися колядницькі ватаги, бували Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Василь Перевальський, В’ячеслав Чорновіл, Іван і Надія Світличні та багато-багато інших.

На середину 1960-х припав розквіт її таланту. У 1965-му з подорожі до Карпат Любов Панченко привезла велику серію акварелей і малюнків, також створила ліричні пейзажі рідної Бучі, Ірпеня і Києва, на швидкоруч робила портрети друзів. А також займалася моделюванням сучасного українського одягу, створеного за народними традиціями і з використанням елементів українського національного вбрання.

Любов Панченко спершу працювала у Проєктно-конструкторському технологічному інституті, на посаді художника-модельєра, потім в Республіканському будинку моделей. Запропоновані Любов’ю Панченко моделі одягу (свитки, спідниці, пояси), а також розроблені нею узори для вишивання у цей час охоче друкували в журналі «Радянська жінка». Про художницю з’явилися схвальні відгуки в київських газетах. У 1968 році в Донецьку відбулася творча виставка, на якій були представлені дизайнерські моделі Любові Панченко. Її авторський стиль — поєднання традиційного крою з особливо вишуканим яскравим дизайном, в якому квіткові композиції та геометричні орнаменти не є точним копіюванням зразків народного мистецтва, але її власним творчим осмисленням цілісного і гармонійного образу моделі. Її розробки показували іноземним гостям як доказ вільного розвитку національної культури. Іноземці були в захваті. А Люба в черговий раз вислуховувала від керівництва зауваження, що міністру не зовсім подобається те, що вона робить — треба змінити стиль. Панченко відповідала з роздратуванням: «Може краще змінити міністра».

У 1960-ті роки, порівнюючи зі злиденним побутом 1940-х і 1950-х люди стали жити краще. Проте відріз пальтової тканини коштував чималі гроші, а пошити з нього щось путнє могла далеко не кожна кравчиня. Похід до кравецької майстерні у кожної клієнтки асоціювався з купою знятих мірок, вирізанням складних викройок, кількома примірками і підгонкою до фігури. У Панченко все було по-іншому. Принесена матерія одразу лягала на рівний стіл. Майстриня задумливо, але недовго дивилася на клієнтку, і одразу бралася за ножиці. І поки власниця тканини подумки прощалася зі своїм скарбом, вважаючи його безнадійно зіпсованим, Любов вже широкими стібками з’єднувала деталі і майбутній одяг лягав точно по фігурі. А потім було найголовніше — чаклування над дизайном. Тепер у спеціальних магазинах для шиття є безліч різноманітної фурнітури (блискітки, стрази, ланцюжки, бісер), а тоді в хід йшло все — обрізки близької за фактурою тканини інших кольорів, різноманітні гудзки, старе розсипане намисто, вишивання окремих елементів різнокольоровими нитками і навіть керамічні кружальця-ізолятори з плитки чи праски. Аплікація, вишивання, бахрома або підібрана до ладу тасьма робили цю свитку кептар чи жакет неповторним витвором мистецтва, а щасливу власницю (або власника) — «зіркою». Так само Любов Панченко майстерно з нічого могла «зібрати» вишуканий головний убір: чи модний тоді капелюшок-«кубанка», чи фантазійна кичка, чи прикрашена бісером і вишивкою і аплікацією стрічка на волосся… А запропонована художницею колекція густо орнаментованих поясів здатна була перетворити будь-який буденний одяг на святковий.

Любов Панченко завжди обстоювала українську мову і культуру. Вона розписувала писанки, вишивала національні строї для хорів, збирала гроші для допомоги політв’язням, що відбували покарання «за антирадянську агітацію та пропаганду».

Талант Любові Панченко був очевидним для всіх, хто хоч раз побачив її роботи. А проте їй відмовляли у виставках і публікаціях, вона лишилася невідомою для широкого загалу.

У 1970-ті її творчість побачив талановитий київський художник-графік Олексій Петрович Олійник і одразу закохався — спочатку в картини, а потім — в саму Любу. Олексій прагнув створити коханій затишне середовище, щоб вона могла повністю віддатися творчості. Побудував у Бучі будиночок з мансардою, викопав перед ним ставок, змайстрував невеличкий катер, на якому мріяв піти плавати по Дніпрі. Проте як він міг заради творчій нереалізованості дружини? Усе, що робила Любов Панченко було позначено духом свободи і українським національним колоритом, а на це в СРСР не було попиту.

Тільки з відновленням української державності за ініціативою друзів-шістдесятників, а найбільше давнього друга, колишнього політв’язня Миколи Плахотнюка відбулися перші персональні виставки Любові Панченко. Ці виставки продовжилися і в заснованому тим же Миколою Плахотнюком Музеї шістдесятництва. Куди пані Люба одразу пообіцяли віддати свій творчий доробок. Спочатку серію Карпатських акварелей, потім декоративні розписи, і довго не наважувалася розлучитися з барвистими картинами-колажами. «Це ж мої діти, як я без них?» — говорила вона. Але настав день у недалекому 2019 році, коли Любов Панченко наважилася передати музеєві свої колажі та решту архіву. Віддала, відпустила «своїх дітей» у самостійне життя, бо вже не могла за ними доглядати… А вже на різдвяні свята 2020-го музейна виставкова зала розквітла барвами її колажів. А пані Люба лишилася у спорожнілій хаті.

Останній свій день народження Любов Панченко провела у компанії гостей з Бучанської мерії та Українського інституту національної пам’яті. А через три тижні почалася війна. Від сусідів дізналася про знищену хату Плахотнюків. А через кілька днів «прилетіло» і в її двір, в хаті відразу вилетіли вікна і двері, по всій оселі пройшов вихор. Запам’ятала, як якісь люди витягли її з під уламків, несли на машину… Так опинилася в лікарні. Та попри зусилля лікарів сили до Любові Михайлівни вже не повернулися. За місяць російської окупації місто Буча пережило страшну трагедію, багато смертей. І Любов Панченко теж одна з жертв цієї війни. Адже саме війна і російська окупація прискорили її відхід. З нами лишилися світлі спогади про неї і твори, збережені в музеї, а належна оцінка її творчості і всенародне визнання ще попереду…

— Вихід у світ цього альбому — це вже диво, — зізналася директорка Музеї шістдесятництва Олена ЛОДЗИНСЬКА. — Мріяли його видати вже давно. Відтоді, як отримали в достатній кількості роботи Любові Панченко. Почали активно його готувати у 2018 році. До цієї ідеї долучився Український інститут національної пам’яті, який надав частину коштів на видання, здійснив професійне фотографування робіт художниці.

Спершу вийшла Інтернет-версія, яка ще буде доповнюватися, адже вже після її виходу ми ще отримали роботи художниці. Пані Люба встигла побачити цю версію. Ми поспішали, щоб вона була з нами на презентації свого першого і єдиного альбому в її житті… Ми мріяли, аби вона потримала його в руках, щоб він був як підсумок її творчого життя. Але саме життя розпорядилося по-іншому.

2 лютого вона відсвяткувала свій останній день народження, а через 22 дні почалася війна. І вона опинилася в тому вирі війни. У своєму будиночку в Бучі.

Найближчою для неї людиною в останні роки була соціальна працівниця Олена Єфремова. Вони швидко знайшли спільну мову. Це була дійсно людська дружба. Та на початку війни пані Олена була вимушена виїхати з Бучі, аби рятувати свою маму, теж інваліда.

Не відомо як Любов Панченко виживала у ці страшні дні. Одного разу до неї в двері стукали москалі. Через двері їм відповіла: «Не чути, не бачити не хочу». І не відкрила. Вони, очевидно, подивилися, що будинок обшарпаний, нещасний і не зачепили його.

Але коли вже заходили наші війська Бучу обстрілювали з обох боків. Снаряд потрапив у двоповерховий сарай біля будинку і вибуховою хвилею вибило двері її будинку. Вона впала непритомна. Її собачка Боня вибіг через вибиту частину дверей і привів у хату сусід.

Завдяки цьому пані Любу знайшли і з першою волонтерською машиною відправили до Києва. Ми її знайшли в одній з лікарень. Нам сказали, що ситуація безнадійна.

Коли я зайшла до палати, то в першу чергу звернула увагу на те, що вона дуже схудла. Почала з того, що протягнула їй букетик нарцисів, які принесла з собою і сказала: «Я прийшла від ваших друзів Василя Здоровила, хору «Жайворонок». У неї загорілися очі. Вона потягнулася до квітів, спробувала щось сказати.

Після цього почала їсти. У нас з’явилася надія, що її ще можна врятувати. Наступного дня було помітно, що вона у кращому стані. З нею вже можна було трохи розмовляти. А не третій день розповіла, що до неї приходили москалі і вона їх не пустила. Але вже весь наступний тиждень пані Люба спала і не прокидалася. Відійшла 30 квітня, а ховали її 3 травня.

Як я вже сказала велике диво, що це паперове видання сталося під час війни. Та ще й його робили під вибухами у Харкові. Велика подяка видавцеві Олександру Савчуку, а також всім небайдужим людям. Видання високої якості. Тільки шкода, що тираж замалий. Лише 500 примірників.

— Не хочеться вірити, що з нами вже немає Любові Панченко, — розповів народний художник України Василь ПЕРЕВАЛЬСЬКИЙ. — Відходить багато людей. Але я переконаний, що українське дерево зеленітиме, розгалуджуватиметься. Велика подяка Олені Лодзинській, завдяки її невтомній енергії побачив світ цей альбом. Будемо завжди пам’ятати Любу Панченко, спасибі, що вона була з нами.

— Людина не йде назавжди з життя, — переконаний доктор філософських наук Сергій ПРИСУХІН. — Завершується стражденний шлях у земній формі існування і розпочинається позаземний шлях. Надіюся, що такі люди як Любов Панченко отримають вічне щастя, тепер вони у безкінечності. Відчуваю, що і сьогодні пані Люба присутня на нашому заході.

— Наше мистецтво настільки потужне, що будь-які зусилля Москви його знищити зазнають невдачі, — наголосила журналістка, шістдесятниця Маргарита ДОВГАНЬ. — Воно тримається дивними зв’язками. У роботах Любові Панченко я бачу мотиви потужного оптимістичного звучання для українства. Бачу в ній потугу і силу наших народних митців. Видання цієї книги — справжній подвиг наших сучасників. Слава Богу, що вона вийшла!

Також під час презентації відбувся невеличкий концерт за участю заслуженого артиста України Тараса Яницького та студенток музичних вишів Києва.

У публікації використані матеріали Музею шістдесятництва.