Анатолій СОЛОВ’ЯНЕНКО: «Дуже люблю експериментувати»

У Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевченка відбулася прем’єра опери «Травіата» Джузеппе Верді у постановці Анатолія Солов’яненка, що стала сучасним баченням класичного твору. Отож, слово пану Анатолію.

Анатолій СОЛОВ’ЯНЕНКО: «Дуже люблю експериментувати»

— Задум такої постановки з’явився у мене доволі давно, — зізнався режисер-постановник. — Я умовно поділяю для себе вистави на пов’язані з історичною епохою і ті вистави, які про людей, їхні вічні почуття, які поза простором і часом. До таких вистав належить «Севільський цирульник», який ми поставили кілька років тому і, безперечно, «Травіта».

Я хотів, щоб ця вистава була доступною, зрозумілою, цікавою молодому поколінню наших глядачів. Щоб привернути їхню увагу, їхній інтерес до оперного мистецтва, оперної класики, і, звісно ж, геніальної музики.

Тому разом з моїми партнерами по вже кільком виставам Андрієм Злобіним на Ганною Іпатьєвою ми працювали над таким образно-сценічним вирішенням вистави, яке б саме концептуально відповідало тим завданням і тому баченню, яке в нас сформувалося.

На жаль постановочну роботу доводилося кілька разів переносити, оскільки постановка власне цієї вистави була запланована ще на квітень 2020 року. Тоді нам завадив перший ковідний локдаун, такий жорсткий і тривалий. Після цього ми відновили роботу у вересні 2020 року. Накопичували сили, ресурси і вирішили призначити прем’єру на квітень 2021 року.

Потім знову був локдаун, а далі вже наближалися літні відпустки. А на початку нового сезону ми знову були вимушені почати працювати у «невеликих формах» і відновити свою творчу діяльність «на повну» вдалося лише наприкінці минулого року.

І знову на середину квітня призначили прем’єру. Але всі ми знаємо, що спіткало кожного з нас і нашу державу у цей складний період. Однак, відновивши роботу театру у травні, ми повернулися до цього проєкту, щоб врешті його завершити…

Я щасливий, що ми маємо трьох чарівних Віолет — Тамару Калінкіну, Лілію Гревцову і Ольгу Фомічову. Тамара Калінкіна і Ольга Фомічова вже заспівали у перших виставах.

Так само у нас планувалося три Альфреди — Дмитро Кузьмін, Валентин Дитюк і Дмитро Іванченко. Але Валентин зараз пов'язаний у Європі кількома контрактами, які були укладені ще в березні. Сподіваємося, що до червня він повернеться в Україну. А Дмитро Кузьмін і Дмитро Іванченко були на прем’єрних показах.

Партію Флори виконують дві наші провідні солістки (мецо-сопрано) — Анжеліна Швачка та Ірина Петрова. А в партії Жермона вдало дебютував Геннадій Ващенко, який раніше не співав цієї партії. І двоє його колег — Олександр Мельничук і Петро Приймак, які вже багаторазово співали цю партію на нашій сцені.

Окрему увагу маю приділити моєму колезі, головному диригенту театру Миколі Дядюрі, з яким ми плідно співпрацюємо, зробили багато спільних робіт. І вперше в оперній виставі в якості хореографа виступив наш артист балету Віктор Іщук. Він вже створив дві одноактні балетні вистави. А цього разу вперше в оперній виставі — мініатюру, балетний епізод.

Ми легко з усіма працювали. Але складності, звісно, існували. Вони були пов’язані з загостренням ситуації з повітряними тривогами, які припали на «найспекотніший» період репетиційної роботи. Інколи складалося так, що з чотирьох репетиційних годин дві тривали тривоги, а потім ще 20−30 хвилин чекали артистів, які застрягли в метро, або іншому громадському транспорті.

Та люди залишалися працювати більше відведеного рамками репетицій часу. Бо розуміли, що скоро має бути прем’єра і всі повинні бути в хорошій кондиції.

— У репертуарі театру вже була постановка «Травіати». Чому вирішили створювати нову?

— На сцені нашого театру опера «Травіата» останній раз ставилася у 1994 році. Однак, за понад 25 років безперервного показу ця вистава себе вичерпала… Це абсолютно нормально, бо кожна постановка має своє певне сценічне життя… Як я вже загадав вище, «Травіта» належить до тих оперних творів які, на має глибоке переконання, за своїми сюжетами знаходяться поза простором і поза часом: тобто, сюжет вистави є актуальним у будь-якому місці, в будь-які країні світу і в будь-який час.

Ці події напряму пов’язані з глибиною людських почуттів, переживань і всього спектру тих емоцій, які притаманні кожній людині. Тому, власне, і виникло бачення і бажання переосмислити виставу, зробити її близькою до сучасного глядача. Хотілося б сподіватися, що ця вистава приведе до театру нових глядачів, які стануть нашими завсідниками у подальшому.

— Будь-ласка розкажіть детальніше про сценографію і костюми.

— Разом зі вже згаданим Андрієм Злобіним ми намагалися зробити таке образно-просторове рішення, яке було б по-перше сучасним, а по друге, щоб воно було поза якимось конкретним місцем і поза якимось конкретним часом. Мені здається, що нам це спільно вдалося. Рішення виглядає сучасно, естетично. Водночас, позбавлене ознак місця і дає можливість наголосити на головній ідеї, що це вистава про людей, їхні стосунки та почуття.

Сценографія вистави виконана з багатьох жорстких елементів. Вони відбивають звук. Співакам набагато комфортніше, вони впевненіше відчувають себе в таких декораціях. Ті ж самі завдання були і стосовно костюмів. У персонажів абсолютно різні костюми, різні форми одягу, моди, дизайну.

Також ми використовуємо різні сучасні засоби. У персонажів опери мобільні телефони, айпади. Активно застосовуємо проєктори, екрани. Це ті технології, розробки науково-технічного прогресу, які доступні у межах наших фінансово-кошторисних можливостей. Мені здається, що все це так само сприяє тому, щоб вистава була зрозумілою і цікавою молодому поколінню.

— Ви згадали про балетну мініатюру у виставі. Що можете ще про неї сказати?

— Ця мініатюра закладена вже самою музикою. А нашим завдання було по-перше — почути музику, а по-друге — сформувати бачення і концепцію цієї балетної мініатюри, аби вона була в одному ключі з усім тим, що відбувається на сцені. З тим настроєм, з яким артисти знаходяться на сцені.

— Настільки Ви задоволені першими показами вистави?

— Не буду приховувати, я задоволений. Вистава втілене так, як я її бачив. Вважаю, що переважну кількість ідей, які в мене були вдалося реалізувати. Звичайно, будь-яка вистава це не константа. Від вистави до вистави будемо щось вдосконалювати, щось переглядати.

У переважній більшості під час вистав я знаходжуся в залі, дивлюся на реакцію глядачів. І, відповідно, під час підготовки до нового показу думаю, які речі можна допрацювати, зробити більш цікавими чи змістити якісь акценти. Я з великим задоволенням експериментую і для мене дуже важливий зворотній зв'язок від глядача.

А перша вистава була позначена історичною ситуацією, коли вперше за десятки тисяч показів цієї вистави в усьому світі героїня залишилася живою. (Показ вистави перервала повітряна тривога саме під час останньої зустрічі Віолети з Альфредом). Під час спілкування зі ЗМІ одна журналістка запитала, чи не маю я бажання змінити фінал, щоб героїня не помирала. Музикою і твором цього не передбачено. Але саме життя внесло свої корективи. І вперше так сталося. Я думаю, що в цьому також є свій знак.

— Раніше у поставці вистав на музику італійських композиторів театру фінансово допомагали різноманітні італійські інституції. А чи була така допомога коли ставили «Травіату»?

— Цього разу ніякої допомоги не було. З ряду об’єктивних причин міжнародне співтовариство не таке потужне, яким воно було раніше. Все, що було досягнуто, зроблено за кошти театру.

— Закінчується надзвичайно складний для усіх нас рік. А якими він був для театру?

— Найголовніше, що ми зуміли зберегти колектив театру. Переважна більшість артистів, які виїжджали, повернулися. Театр працює, показує не камерні, а серйозні вистави. Працюємо для глядачів три рази на тиждень. У цих надзвичайно складних умовах вдалося реалізувати серйозну, масштабну прем’єру.

Ми йдемо на зустріч холодам, але сподіваємося, що роботу театру не буде зупинено. І ми будемо й надалі представляти глядачам нашу мистецьку продукцію.

— Ще два роки тому Ви говорили про плани поставити оперу Юрія Шевченка «Кіт у чоботях». Чи є на сьогодні вже якась конкретика?

— Думаю, що за кілька тижнів почнемо вивчення музичного матеріалу. Потім театр матиме великі гастролі до Японії. Після повернення додому продовжимо цю роботу. Сподіваюся, що підготовку вистави ми завершимо до літа, восени покажемо її глядачам.

Звичайно, ситуація пов’язана з фінансовими складнощами. Оскільки замість семи вистав на тиждень ми зараз показуємо лише три. А замість 1304 квитків продаємо 460. Вартість квитка стала нижчою ніж була раніше і сьогодні складає від 100 до 500 гривень. А ціни на все навпаки зросли. У нас великі витрати на утримання будівлі, комунальні послуги. Але попри все ми будемо працювати над виставою і думаю, що завершимо роботу над нею до початку нового театрального сезону.

Крім цього на 27 березня — Міжнародний день театру, плануємо поновити оперу «Ярослав Мудрий». Саме цього дня буде 15 років, як відбулася її прем’єра.

— У 2022 році також планувалася прем’єра опери «Казки Гофмана».

— Тут ситуація дещо складніша. У нас була домовленість, що цю оперу поставить відомий британський режисер Тоні Палмер. Але зрозуміло, що під час війни він до нас не приїде. Крім того ця вистава ставилася на двох головних героїв — Валентина Дитюка та Тараса Штонду, які зараз пов’язані міжнародними контрактами. Повернуться в Україну ближче до літа. До того ж це надзвичайно дорога продукція. Дай Боже, щоб якомога швидше були перемога і мир. А вже після цього ми зможемо повернутися до цієї історії.

— Чому обрали шлях режисера?

— Після закінчення школи потрібно було обирати фах. Я, звичайно, марив співом. Але говорити про заняття співом у той час було не зовсім правильно. У 16−17 років мій голос тільки міцнів і великі навантаження на нього не були рекомендовані. Я дуже любив театр, а крім співу мене приваблювала ще й режисура.

Вступив на театральне мистецтво до Київського університету культури і мистецтв. Закінчив його як режисер драматичного театру. Моїм педагогом був Валерій Пацунов. А згодом закінчив Національну музичну академію України як режисер музичного театру у Володимира Бегми, мого колеги, з яким ми були в дуже добрих стосунках. Разом з ним працювали в театрі. Власне так сформувався мій вибір професії і творчий шлях.

— Яка режисерська робота була першою?

— Це було поновлення опери Гаетано Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» у постановці Ірини Молостової. Згодом я захистив кандидатську дисертацію, присвячену її творчому методу.

А першою самостійною роботою була постановка опери Мирослава Скорика «Мойсей». На сьогодні у театрі йде більше десяти моїх вистав, які показані під тисячу разів. Крім того у моєму доробку понад 600 загальнодержавних і міжнародних культурно-мистецьких заходів; майже 100 телепередач з циклу «Антракт з Анатолієм Солов’яненком», які я робив на Першому національному телеканалі. Маю багато наукових публікацій. Все моє життя нерозривно пов’язане з режисурою і театром.

— Чи доводилося ставити опери в інших театрах?

— Поставив «Севільського цирульника» в Донецьку. Проводив багато заходів за межами Національної опери України. Але я головний режисер театру. Це не тільки творча, але й адміністративна робота, яка забирає багато часу. А постановки в інших театрах вимагають від’їзду на місяць чи навіть більше. При моєму графіку не можу собі цього дозволити.

— Чи плануєте ще осучаснювати класичні опери?

— Хотів зробити «Севільського цирульника» і «Травіату». Щасливий, що мені це вдалося. Наступне, над чим я думаю, що мені зараз цікаво, це «Кіт у чоботях», про якого ми вже згадували раніше. Я хочу замістити ті вистави, які вже не будуть представлені в нашому репертуарі. А в дитячому сегменті оперних творів взагалі мало. Хочеться, щоб найменші глядачі і слухачі змалечку призвичаювалися любити театр, любити оперу. Думаю, що це буде своєрідним місточком, який їх приведе у подальшому до театру.

— Останні роки музикознавці намагалися довести, що Петро Чайковський і український композитор. Сьогодні його твори вже не представлені в афіші Національної опери.

— Чаковський, як і інші російські композитори, прив’язаний до конкретної держави. І тому виконання їхніх творів не є на часі. Це переконання моє і всього колективу театру. Тут ми єдині.

— А чи буде збільшуватися в репертуарі театру кількість творів українських композиторів?

— Про найближчі плани я вже сказав. Маю й інші думки, отож будемо й надалі повертатися до цієї теми. Але озвучувати якісь конкретні назви допоки зарано.

Я не знаю режисера, який в оперній царині здійснив таку кількість постановок творів українських композиторів як я. Це чотири повноцінні опери — «Мойсей», «Ярослав Мудрий», «Наталка Полтавка» і «Запорожець за Дунаєм»; «Січ» з опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба»; четверта новела з опери Георгія Майбороди «Тарас Шевченко». А ще десятки концертних програм, зроблених разом з Національною капелою бандуристів та Національним оркестром народних інструментів України. Думаю, що важко мене запідозрити у недостатній увазі до українського репертуару.

— Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Молимо Бога про якнайшвидшу Перемогу, мир і можливість повноцінно працювати. Дякую Збройним силам України за те, що ми можемо жити і приймати глядачів у стінах нашого театру.

Фото з вистави «Травіата» Олександра Злуніцина

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».