Театральні перспективи

Зокрема, поділитися роздумами про сьогодення та майбутнє театру прийшли Дмитро Богомазов, Кирило Кашліков, Андрій Білоус, Іван Уривський та Давид Петросян. Природньо, почали з найболючішого: як сьогодні говорити у театрі про війну? Зійшлися на тому, що якісної драматургії за рік активних воєнних дій написано мало, що, вочевидь, має пройти достатньо часу аби автори змогли переосмислити події, сформувати своє ставлення до них, і що «тема не дорівнює сюжету», а отже що б не ставили театри сьогодні — все виходить про війну.

«Іван Уривський взявся за „Калігулу“ ще до початку повномасштабного вторгнення, але під час прем’єри у всіх було відчуття, що вистава є відповіддю художника на цю подію. Тобто, у режисерів — це стається ірраціонально, це неможливо прорахувати. Іноді інтуїція підказує дуже точно — треба уважно слухати», — зауважив Дмитро Богомазов.

Окрім того, режисери зазначили, що й самі глядачі не завжди готові говорити про те, що саме зараз причиняє такий біль. Так вийшло з виставою «Війна» Давида Петросяна у Театрі імені Івана Франка, яку було морально важко не лише грати, але й сприймати у глядацькій залі. Виставу закрили, аби убезпечити відвідувачів від емоційних потрясінь, яких і поза театром, на жаль, вистачає. Не обійшлося і без «європейського вектора». Пригадали, чим відрізняється наша театральна система від західної, де виставу створюють всього за кілька тижнів, проте й не грають роками. Режисери поділилися досвідом закордонних постановок і підкреслили: різниця не стільки технічна, скільки ментальна. Український актор більш розслаблений, адже може собі дозволити працювати над роллю півроку-рік, у той час як закордонних колег «ноги годують». Не маючи довгострокових контрактів, що забезпечують відносну стабільність, актор на Заході змушений постійно тримати себе у формі, мати змогу конкурувати з колегами. Та у будь-якої медалі є зворотна сторона.

«Але ж і наша система має свої переваги. Вона дає величезні можливості, — запевнив слухачів Кирило Кашліков. — В Україні є кілька великих театрів, де є всі умови для того, аби виставу НАРОДИТИ. Видатна вистава може з’явитися раз на рік, а може — раз на два роки, але коли це трапляється — результат приголомшливий (згадайте виставу „Тев'є-Тевель“). Так нащо ж нам намагатися випустити прем’єру саме за кілька тижнів? Наша театральна система (при всіх її недоліках) дозволяє витрачати на постановку стільки часу, скільки необхідно, — і це чудово».

З новин знаємо, що в останній рік стало трендом запрошувати українських театральних діячів на міжнародні фестивалі, або до співпраці за кордон. З одного боку це корисно, адже розширює професійні горизонти учасників, дає уявлення світу про те, яким є український театр, проте є у цьому і небезпечний момент. «Коли наші режисери ставлять документальні вистави за кордоном, вони насамперед переслідують мету розказати світу про цю ситуацію, але часто це перетворюється на спекуляцію. Здається, що українців всюди запрошують лише через війну… І як говорити про війну під час війни, аби це не було кон’юнктурою, а було певним аналізом — це питання», — висловив свою думку Давид Петросян.

Проте учасники запевнили, що здебільшого, все ж таки, колеги з-за кордону щиро намагаються допомогти, що частіше за все вони далекі від того, аби спекулювати на темі війни і експлуатувати «бідних українців». Судячи з запитань, молодь у залі хвилює ще й ставлення великих театрів — національних, академічних — до «скандальних» тем, тих, що довгий час були табуйовані академічним мистецтвом, як от вистави про представників ЛГБТ. Учасники форуму запевнили, що проблема не у заборонах, чи пуританських настроях. Просто на театрі брати матеріал заради самого матеріалу — шлях деструктивний. Режисеру має «боліти» тема, піднята у п’єсі. Є конфлікти з розряду вічних, і якщо такий конфлікт у п’єсі наявний — немає нічого страшного, якщо тлом для його висвітлення стане життя секс-меншин.

Насамкінець поговорили про драматургічний колапс і сучасну українську драматургію, якої майже не бачимо на сценах провідних театрів. «Ніхто навмисно не робить так, аби не ставити сучасну українську драматургію, — запевнив присутніх Дмитро Богомазов. — Я, наприклад, дуже хочу поставити такий матеріал, але не знаходжу для себе текст, який не відпускав би мене після прочитання — продовжував би рухатися, спонукав до пошуків. Але варто визнати, драматург — дуже важка професія». І як би глядачі, серед яких, певно, були кандидати в драматурги, не наполягали, що замкнене коло з сучасною драматургією мають розірвати театри — режисери стояли на своєму: ніхто з серйозних майстрів не візьметься ставити п’єсу лише тому, що написана вона про сьогодення, вирішальним фактором була і залишається саме якість драматургії.

В цілому ж, атмосфера під час дискусії панувала доброзичлива і невимушена, і кожен з її учасників погодився, що подібного роду зустрічі корисні як для театрів, так і для глядачів.

У публікації використані матеріали, надані Національним академічним драматичним театром імені Лесі Українки.

Фото Ірини Сомової