Олексій КИРИЛЛОВ: «Потрібно не грати, а жити на сцені!»

— Мюзикл «Тигролови» — Ваша друга спільна робота з Сергієм Павлюком. (Першою була вистава «Маруся Чурай»). Що Ви можете розповісти про цього режисера?

— Сергій Павлюк став для мене справжнім відкриттям. Він ретельно працює з кожним актором, опрацьовує образ кожного персонажа. Сергій ніколи нікого не залишає напризволяще та для нього немає головних чи другорядних ролей. Як режисер, він намагається відкрити кожного актора і знайти його внутрішнє зерно, його сутність.

Роль Бобренка Гриця у поетичній драмі «Маруся Чурай» була для мене справжнім випробуванням та дарунком долі. Тут показана внутрішня боротьба героя з самим собою та вибір який він повинен був зробити — між коханням та матеріальним, на жаль, він був «на повідку» своєї матері через слабкість духу, зробив хибний вибір. Чого не можна сказати про роль Григорія Многогрішного з мюзиклу «Тигролови». Головний герой у своїй боротьбі з внутрішнім і зовнішнім він переміг та знайшов своє щастя («Сміливі завжди мають щастя»). Однозначно, вистава «Маруся Чурай» та роль Бобренка Гриця подарувала мені впевненість, віру в себе та поштовх як актору для подальшої творчої самореалізації.

— З романом «Тигролови» Ви напевно ознайомилися задовго до роботи над виставою?

— Так, колись давно читав цей роман, але перед початком постановки вдруге перечитав. Я вважаю, що це знакова книга для всієї України і кожного українця. Бо, як з повік-віків, так і в нашому сьогоденні, ми виборюємо свою самостійність, самоідентичність, право на життя в мирі та злагоді.

До повномасштабного вторгнення ми жили іншим життям та по-іншому дивилися на світ. А зараз всі наші емоції — це біль та лють. Що не могло не позначитися на творчості. Коли мені запропонували цю роль, то поставився до такої пропозиції з великою відповідальністю. Так само, власне, ставлюся до будь-якої ролі. Григорій Многогрішний — герой, який уособлює в собі кожного українця, який вірить у щасливе майбутнє, нашу перемогу і намагається щось роботи кожен день, аби наблизити її — якщо не на фронті, то в тилу.

— Напевне вклали у персонажа якісь власні риси характеру?

— Мені здається, що якщо не вкладати у персонажа самого себе, то не вийде нічого путнього. Буде лише якась калька. Ми маємо свої внутрішні та зовнішні штампи і намагаємося їх використовувати під час роботи над роллю. Водночас, прагнемо знайти якісь нові фарби, нову енергетику, тому що не можна грати все підряд одним мазком, це буде зовсім не цікаво ні самому собі, ні глядачу.

Як вже зазначив вище, я мав велику відповідальність щодо цього персонажу. Іван Багряний писав багато в чому автобіографічний роман. Він все це пережив і відчув. Я намагався зануритися в цей образ, знайти його глибину і досягти хоча б частину того, що хотів від мене режисер та те, що я відчув, коли перечитував цей твір.

З початку репетиційного процесу, місяць майже не спав. Кожен день відбувалися повітряні тривоги, ракетні обстріли. До певної міри це було випробуванням. Але військовим набагато важче і думаю, що нам тут, у тилу, гріх на щось скаржитися.

Що можете розповісти про партнерів по сцені?

— Моя головна партнерка Катерина Ясенчук, яка грає Наталку. Ми з нею намагалися відтворити на сцені справжнє кохання та всіляко підтримували один одного. Багато працювали поза графіком, навіть у перервах між репетиціями. Дуже вдячний Катерині, гадаю, що ми з нею знайшли спільну мову.

Ігор Матейко (в ролі Сірка) — справжній чоловік, патріот, герой. З перших днів війни боронив Київ, коли орки намагалися зайти через Оболонь, а далі — став госпітальєром на передовій. Це скромна людина, професіонал своєї справи.

Заслужена артистка України Любов Доброноженко (в ролі Сірчихи) — талановита актриса, співачка. При побудові кожної своєї ролі вона намагається досягти досконалості. Ми з нею часто беремо участь у концертах та виконуємо разом спільні дуети.

Наскільки Ви задоволені своєю роллю?

— Немає жодної вистави, в якій би я був задоволений собою. (Усміхається). Завжди критично ставлюся до своїх робіт і вважаю, що треба ще попрацювати. Бачу, що потрібно змінювати у своєму новому персонажі. Для цього потрібен час, він все розставить на свої місця. Після закінчення вистави щоразу проводжу самоаналіз, розмірковую, що зробив не так і як це виправити. Думаю, що з кожним показом роль буде «обростати». Вистава стане глибшою, більш випуклою. Як любить говорити Сергій Павлюк: «Все буде добре!».

Як для Вас почалася повномасштабна війна?

— Готувалися до прем’єри вистави «Бал». І тут побачили виступ цього виродка (мова йде про Путіна), в якому він виправдовував своє вторгнення. Я відразу зрозумів, що зовсім скоро почнеться війна. Стан був пригнічений. До третьої години ночі листав різні інтернет-портали. Врешті заснув. А о 04.30 пролунав перший вибух. Дім пішов ходуном. Моєї дружини з донечкою не було вдома. Слава Богу, за тиждень до цього, вони поїхали до її батьків у Пирятин.

Більшу частину часу я був у Києві та разом із колегами займався волонтерською діяльністю. Доставляли гуманітарну допомогу з Західної України, вивозили людей з Київщини. Був у самообороні, охороняв адміністративні об'єкти.

— Яким було повернення до творчості?

— Важким. Для мене досі все, що я роблю, як внутрішній сюрреалізм. Згадую свій рідний дім, Херсон — безліч смертей та знівечених душ. Наразі у нас відбувається геноцид, а ми паралельно з цим виходимо на сцену і граємо. Важко самому собі дати відповідь на питання, чи потрібно все це.

На ранок після вибухів Каховської ГЕС дізнався, що район острів, гідропарк, річковий порт у моєму рідному місті, Антонівка, Олешки під водою. Дзвонив друзям, питав, як вони. Розповідали, що їхні батьки сидять на дахах своїх затоплених будинків на лівому березі. Орки їх не евакуюють, бо в них українські паспорти.

Після цієї страшної новини, грав виставу «У джазі тільки дівчата». Це веселий, легкий мюзикл, а в душі такий тягар. Все ж, сподіваюся, що те, що ми робимо — має сенс. Що ми підіймаємо моральний дух, підтримуємо наших людей, даруємо їм надію на краще та віру в перемогу. Так, мені іноді важко морально, але, якби я не займався своєю справою, то мабуть було б ще гірше.

— Згадайте, будь ласка, яким був Ваш шлях до оперети.

— З дитинства, я писав музику, вірші, грав у музичних гуртках, намагався знайти себе у творчості. Мріяв, що в мене буде власна студія звукозапису і я займатимуся на професійному рівні аранжуванням та написанням музики. До того ж, закінчив вокальне відділення музичної школи в Херсоні. Щоправда не дуже любив теоретичні музичні предмети і моя вчителька по теорії музики казала, що я нізащо не вступлю до музичного училища. Дійсно, кілька моїх перших спроб продовжити навчання були невдалими, аж поки я не вступив на відділення хорового диригування Херсонського училища культури, через рік перевівся на вокальне відділення, а згодом вступив до Національної музичної академії України, на вокальне відділення, музичної комедії, тобто профіль, близький до оперети.

Акторську майстерність у мене викладав народний артист України Кравченко Олександр Іванович, Царство йому Небесне. Люблю, поважаю, вважаю його своїм творчим батьком. Так не вистачає поряд Олександра Івановича, його порад, його усмішки, його гумору та настанов. В Оперній студії Музичної академії разом з ним ми випустили потужну виставу «Засватана не вінчана» за п’єсою Івана Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить». Я там грав дві ролі — головного героя антагоніста Юліана і Данила сотника. Прекрасний досвід. Він допоміг мені відкрити своє внутрішнє я та бажання займатися і надалі акторською професією.

У Національній опереті України починав працювати ще під час навчання в Музакадемії. У цьому театрі вже працювали мої однокурсники Анна Маріч, Валентин Жолтиков. Вони розповідали як там цікаво, який досвід вони отримують в опереті. Як відомо ми вчимося для того, аби себе потім реалізувати у майбутній професії. Я теж захотів спробувати чи вийде, чи зможу.

Саме у цей час в театрі шукали виконавця на роль Трубадура у «Бременських музикантах» (режисерка-постановниця — народна артистка України Тамара Тимошко-Горюшко). Я спробував себе у цій ролі. Можна сказати, що це було і моє прослуховування, і мій дебют. Як не дивно, перший раз виходити на сцену було зовсім не страшно (усміхається). Мене дуже підтримали Олександр Кравченко та мій кум з.а.України Володимир Одринський. А я був упевнений, що в мене все вийде. На другий, третій раз ейфорія пройшла, вже зрозумів, наскільки це відповідально, коли ти виходиш на сцену національного театру у ролі соліста і маєш нести людям культурну естетику.

— Починали грати з дитячих вистав.

— Маленький глядач — най прискіпливіший. Його не обманеш, він усе тонко відчуває. Грати для дітей, водночас, легко і складно. Я люблю грати дитячі вистави та люблю дітей. Тому що, сам батько і мені подобається дарувати дітям радість. А вже першими дорослими виставами були — «Таке єврейське щастя», де я грав Тарзана і «Звана вечеря з італійцями» в ролі Баландара.

Доводиться грати і на великій, і на камерних сценах. Між цими театральними майданчиками колосальна різниця. На великій сцені тебе та глядачів розділяють кілька рядів і оркестрова яма. А на камерній сцені глядач сидить поруч. Якщо хоча б трішечки помилився, це відразу ж помітять. Тож, треба не просто грати, а жити на сцені.

— Багато хто запам’ятав Вас у виставі «Доріан Грей».

— Це була одна з перших вокально-драматичних ролей у моєму творчому багажі. Вона написана для ліричного тенора, а в мене лірико-драматичний тенор, навіть ближче до ліричного баритона. Були суто технічні вокальні складності, з якими я намагався вжитися.

Ця вистава дала мені великий поштовх і впевненість у своїх силах. Загалом, кожну свою роль вважаю важливою. Будь-яку з них сьогодні граю не так, як раніше.

Оперета — це синтетичний жанр, тому, крім вокалу, важливі і акторська майстерність, і пластика, і драматичне мистецтво, і драматична передача тексту. Не всі актори в інших театрах після того як говорять текст, можуть відразу перейти на вокал і навпаки. У нас це має відбуватися автоматично. А ще ми танцюємо і повинні бути завжди у гарній фізичній формі, бо театр — це естетика у всьому.

— Маєте досвід роботи в кіно?

— Так, але дуже маленький. Були другорядні ролі та зйомки у рекламних роликах на початку моєї творчої кар’єри. Сьогодні на це зовсім немає часу.

Вам доводилося працювати з різними режисерами. Можете порівнювати?

— По-своєму цікаво працювати з будь-яким режисером. Від кожного отримуєш нову енергетику та знання. Не можу сказати, що хтось з них кращий, а хтось гірший.

А серед партнерів, з ким найбільше працюю, хотів би виділити Ольгу Федоренко, Тетяну Дідух, Миколу Бутковського, Сергія Бондаренка, Ігоря Матейка, Любов Доброноженко, Галину Грегорчак, Володимира Одринського та багато інших. У нас дуже сильний акторський склад і з кожним партнером мені приємно та зручно працювати.

— Чи продовжуєте писати музику і вірші?

— На початку повномаштабного вторгнення написав кілька поезій, що увійшли до колективної збірки «Подільська толока». Коли був у самообороні, то познайомився з поетом Тарасом Комаринським. Прочитав дещо з раннього, йому сподобалося і я надіслав нові вірші. Деякі з них були опубліковані у тернопільській пресі, а згодом — у згаданій збірці.

— Є ролі про які мрієте?

— Насправді таких ролей багато. Але, поки що зарано цим ділитися. Мрію, що зможу зіграти ролі різного характеру: як драматичні, так і комедійні, загалом, мені до вподоби мюзикли. А ще, хочу у перспективі спробувати себе як режисер. Але це вже після перемоги. Зараз треба працювати і допомагати нашим військовим.

— Маєте захоплення?

— Ще з дитинства люблю малювати та ліпити. Колись, у Херсоні, до нас додому приходили з місцевого телеканалу «Скіфія» і знімали мої роботи. Малював повномасштабні графіті, одним з них навіть розмалював вхідну зону своєї квартири.

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Побажання дуже звичайні та близькі кожному українцю. Всім миру, злагоди і Перемоги. Слава Україні! Слава Нації!