Віктор ІЩУК: «Найбільше щастя — виконувати власну хореографію!»

— Вже багато років Ви соліст балету театру, а як стали балетмейстером-постановником?

— Спроби щось ставити у мене були ще з дитинства. Пам’ятаю, коли у школі робили капусники, я ставив хореографію, якісь танці. Коли прийшов до театру спершу було не до цього. Треба було робити кар’єру артиста балету, але думки самому поставити балет існували завжди.

Під час ковідного карантину з’явилося багато вільного часу. Можна було зайнятися тим, на що його раніше не вистачало. Саме тоді я поставив свій перший одноактний балет «Широко заплющені очі». Потім його показали на фестивалі балету, який проводила Національна опера України.

Коли мене запитують скільки часу пішло на цей балет, я відповідаю десять років і два місяці. Протягом десяти років я ставив різні номери, які потім сам виконував. Мені хотілося ці номери об’єднати в одну виставу.

Це формат безсюжетного балету — п’ять різних історій. Запитаєте про що — про кохання, про стосунки між людьми.

Зізнаюся, непросте завдання одночасно бути постановником і виконувати одну з ролей. Свою хореографію неможливо вивчити. Коли ти ставиш балет, у тебе сотні варіантів як це роботи і всі вони у твоїй голові. Водночас для артиста найбільше щастя танцювати свою хореографію. Ти стовідсотково знаєш, що від тебе хоче постановник.

За час, що минув після прем’єри, балет дещо змінився хореографічно. Раніше перший дует у ньому був на музику Сергія Рахманінова, а зараз ми не виконуємо музику російських композиторів. Замінили на музику Шопена, вийшов зовсім інший дует.

Також змінилися майже всі артисти і музиканти. Цей балет йде під живу музику — квартет і фортепіано. Кожна вистава не схожа на іншу. Якщо у виставі задіяний симфонічний оркестр, то диригент веде цей оркестр, а коли це квартет і соло-фортепіано, то вони щоразу грають по-іншому. І це впливає на те, як ти танцюєш під цю музику.

— Наступний балет можна вважати викликом?

— Напевне, що так. Вже під час широкомасштабної війни я поставив балет «Доктор Фауст», прем’єра якого відбулася 16 вересня минулого року. Ситуація і зараз непроста, а тоді була ще складнішою. У балетній трупі було менше тридцяти артистів. Театр лише починав відновлювати робочий процес. Була ідея зробити швидко щось нове. І я поставив цей балет за вісім репетицій з кордебалетом, два тижні працювали з солістами. Глядачам наша робота дуже сподобалася.

Потрібно віддати належне керівництву театру. Воно мені дало повну свободу щодо вибору сюжету і того, як я буду втілювати свою ідею в життя. Після безсюжетного балету цього разу обрав сюжетний. А «Фауст», як відомо, один з найвидатніших творів світової літератури.

Почав з того, що прочитав цю поему. Скажу чесно, мало що зрозумів (усміхається). Після цього передивився купу лекцій про творчість Гете і безпосередньо про «Фауста». Вже почав розуміти ідею. Потім ще раз перечитав твір і врешті все стало на свої місця.

Більшість музики до балету добирав сам. А головний диригент нашого театру Микола Дядюра наштовхнув мене на багато цікавих ідей. Зокрема, запропонував музику Густава Малера, що ідеально підійшла до цієї вистави.

Загалом балетне мистецтво створене не для того, щоб переказувати історії. Тут можна три речення з книжки розтягнути на цілий акт. Водночас те, про що сказано у двох томах, можна відобразити кількома рухами. Балет — візуальний жанр, що відображає якісь ідеї нестандартними методами.

Мені хотілося відобразити в балеті своє бачення цієї історії. Один з головних персонажів Мефістофель, це маленький біс, який спокушає. Я побачив себе у цій ролі. Під час роботи над виставою закохуєшся у свого персонажа. Від внутрішнього настрою рухи на сцені виглядають по-іншому. Ти перевтілюєшся у героя.

У моїй інтерпретації Мефістофель не є негативним персонажем. Насправді його взагалі не існує як фізичної особи. Це темна сторона самого Фауста, його гріхи і спокуси. Це його невід’ємна частина.

— Що можете сказати про колег по сцені?

— Головні партії у прем’єрній виставі виконували наша прима Наталія Мацак — Маргарита, Сергій Кривоконь — доктор Фауст, Катерина Курченко — Німфа. У другому складі грають Анастасія Шевченко (Маргарита) та Іван Авдієвський (Фауст). Знаю цих акторів давно. Ми разом працювали і над першою виставою. Вони добре розуміють, що я хочу, мою пластику, мої ідеї, мої рухи.

Коли ставлю виставу, мені важливо відразу побачити всю картинку. Бачу в голові як виглядає вся вистава. Не ставлю її від руху до руху. Мені потрібно уявити все й одразу — як буде виглядати світло, сценічне оформлення, музика.

Зізнаюся, всі хореографи-постановники мають одну «хворобу», їм завжди хочеться щось покращити. Кожного разу, коли репетируємо виставу, я теж хочу щось змінити. Але часто повертаюся до того, з чого починав.

Загалом я задоволений реакцією публіки на нашу виставу. Розумію, що все вийшло добре.

— Потім була «Снігова Королева».

— До певної міри це також виклик. З початком повномасштабного вторгнення ми не виконуємо балет Петра Чайковського «Лускунчик», а потрібна була новорічна вистава. Згадали про балет «Снігова Королева», який поставили приблизно шість років тому. Але там на вісімдесят відсотків музика Чайковського, Глазунова, Лядова інших російських композиторів. Керівництво мені запропонувало замінити цю музику.

Потрібно було знайти таку музику, яка б підходила по гармоніці, звучанню, настрою, інтонації, темпам та енергетиці на кожну сцену. Це дуже складна і копітка робота. Тисячами годин я слухав різні музичні твори. Кілька тижнів майже не спав… Загалом з попередньої версії балету залишилося лише дві сцени, майже вся музика була замінена. Сюжетна частина була збережена, також, настільки це можливо, я намагався зберегти й хореографію.

Почали працювати над виставою у жовтні. Було два місяці роботи в екстримальних умовах. Постійні відключення світла, через повітряні тривоги люди не могли доїхати на до театру.

Коли ти випускаєш виставу, то в тебе має бути не менше п’яти сценічних репетицій, а якщо це великий балет на два акти, то навіть і більше. Через 15 хвилин після того, як почалася перша така репетиція, пролунала повітряна тривога, ми так і не змогли її завершити. Друга — те ж саме. Загалом перед прем’єрою була лише одна така репетиція.

Для тих хто не знає поясню, що у сценічній репетиції беруть участь не тільки артисти й оркестр, а й ті, хто стоїть за ними. Це працівники сцени, художники по світлу, костюмери. Для того, щоб вийшла вистава, вся ця велика машина повинна працювати в одному ритмі. Це зробити лише за одну репетицію практично не можливо. Зізнаюся, під час прем’єри, яка відбулася на початку грудня, я сам керував світлом.

— Ностальгуєте за музикою російських композиторів?

— Не буду приховувати, що так. Найкращі балети і балетна музика у Петра Чайковського. Але я добре розумію, що зараз вона не на часі. І після закінчення війни ми довго не зможемо виконувати цю музику. В іншому випадку нас просто не зрозуміють люди, особливо ті, хто найбільше постраждав від війни.

— Під час російсько-української війни загинув Ваш колега Олександр Шаповал.

— Пропрацювали пліч-опліч з Олександром 22 роки. Ми товаришували, багато їздили разом на гастролі. Він був дуже яскравим артистом, у нього був свій фанклуб — глядачі, які приходили на всі його вистави. Коли почалася війна, він відразу ж пішов добровольцем. Пишаюся, що в нас є такі колеги

.— Ви вже поставили три повноцінних балети. Напевне вже думаєте, який буде четвертим?— Не тільки думаю над новою виставою, а вже працюю над нею. Багато чого зроблено з солістами. Це буде одноактна сюжетна вистава «Мадам Боварі» за твором Флобера. Сподіваюся, що наприкінці вересня відбудеться прем’єра.

— Як взагалі Ви потрапили до балету?

— Можна сказати, що випадково. Так само випадково до нього потрапляють більшість хлопців. Привели батьки, місяць позаймався, втягнувся. Ти можеш десять років у дитинстві займатися балетом і не розуміти навіщо це. А коли починаєш розуміти, то вже не бачиш себе в іншій професії.

З семи років я був в ансамблі «Кияночка». Потім відбувся перегляд у Національній опері України, після якого мені запропонували стати артистом трупи.

Вперше вийшов на сцену у виставі «Болеро», хореографія Анатолія Шекери. Звісно, було хвилювання, воно залишилося й досі. А якщо хто говорить, що він зовсім не хвилюється, то це неправда. Однак, коли здобуваєш більше досвіду, то легше перебороти це хвилювання.

Знаковою для мене стала роль Базіля у «Дон Кіхоті». Це був 2002 рік, другий рік моєї роботи в театрі. Спершу я танцював у кордебалеті. А коли артист, який виконував цю роль, отримав травму, мені запропонували його замінити. За два тижні треба було підготувати виставу. Мені дали шанс, я ним скористався. Після цього кар’єра пішла досить стрімко. Через місяць танцював у «Лускунчику» та «Сплячій красуні», а через рік — в усіх балетних виставах театру.

—З якими балетмейстерами доводилося працювати?

— Серед українських це Віктор Яременко, Віктор Литвинов, Раду Поклітару, серед зарубіжних — Едвард Клюг, Дуайт Роден та ін.

Звісно, робота з різними постановниками відрізняється. Це залежить від того над якою виставою працюєш — класика чи модерн. Не однакові вимоги у наших та іноземних балетмейстерів. Приміром за кордоном у тебе є сім годин, які ти повинен відпрацювати. А в нас інколи, якщо ти робиш добре, то достатньо й однієї години.

— Раніше Ви брали участь у численних конкурсах. Яке вони мають значення?

— Для молодих артистів балету величезне. Це найкращий спосіб себе проявити. Коли ти проходиш до театру, то тобі не можуть відразу дати провідні партії. А як же тоді показати на що ти здатний? Це можна зробити саме на конкурсах, адже за ними багато хто уважно слідкує.

— Напевне часто доводилося бувати на гастролях?

— Життя артиста балету — це гастролі, принаймні значна частина його творчого життя. Саме під час таких поїздок здобуваєш цінний досвід. Велике навантаження. Граєш багато вистав, буває, що по дві на день. А коли в тебе щодня вистави, то ти ростеш як артист. Багато їздив на гастролі з Національною оперою і сам як запрошений артист.

Публіка швидше відрізняється не в країнах, а в театрах. Приміром ти виступаєш у національному оперному театрі в місті, де є балетна культура, є прошарок людей, які дивляться всі вистави, розуміються на балеті. Там один запит, одна реакція. Але найкраща реакція саме в невеликих театрах, де люди не розуміють, що таке балет. Вони приймають найтепліше.

— Очевидно трапляються нестандартні ситуації?

— Найчастіше саме під час гастролей. Перед виставою в одному з закордонних театрів я вийшов у балетному костюмі на вулицю. Двері за мною автоматично зачинилися, назад потрапити ніяк не міг. Довелося у балетному костюмі йти через глядацьку залу до сцени. (Сміється).

—Буває травмуєтесь?

— Це невід’ємна частина нашої професії. Балет — фізична праця, пов’язана з травматизмом. Травми є в кожного актора балету. Маленьких я не рахую. Але практично кожен за свою кар’єру отримує одну серйозну травму. А якщо дві серйозні, то це вже кінець кар’єрі.

—Для підтримання хорошої фізичної форми займається спортом?

— Ні. На жаль на спортзал не вистачає ні сил, ні часу. Хоча дехто з моїх колег і встигає це робити.

—Маєте захоплення?

— Дуже люблю музику. При цьому дуже різну як сучасну, так і класичну. На жаль не граю на жодному музичному інструменті, хоча дуже хотілося б.

—Є ролі, про які мрієте?

— Як артист я вже ні про що не мрію. Мені вже сорок років. Для артиста балету це чимало і мої кращі вистави вже у минулому. Але мрію про постановки, а постановки — це інший вимір. Коли ти артист, то повинен перетворюватися у свого персонажа, а коли ти постановник, то створюєш цього персонажа.

Користуючись нагодою хочу запросити читачів вашого видання на вересневу прем’єру балету «Мадам Боварі», про яку я вже згадував. Запевняю, що буде цікаво. Вже два місяці думаю про цю виставу. Уявляю, як вона виглядатиме візуально та які ідею будуть закладені.

Фото надані театром.