Запорожець зі Львова

У режисерській візії Оксани Тараненко образ українського козацтва врешті-решт позбувається столітніх стереотипних нашарувань, насильно нав’язаних московитами. Козаки природньо стають могутньою, войовничою та волелюбною силою, що здатна протистояти будь-яким перешкодам та ворогам. І це заради здійснення найзаповітнішого бажання — повернення на святу українську землю та життя у вільній Україні!

Для цього вони готові на все — навіть на найкривавіший бій та смерть. Та чи вдасться українцям здобути прихильність Султана і повернутися додому?

«Запорожець за Дунаєм» постає перед глядачами у новій музичній редакції Олександра та Дмитра Саратських, видовищній сценографії Тадея Риндзака, автентичних костюмах Людмили Нагорної та сучасній хореографії Олексія Буська під керівництвом відомої інтерпретаторки української музики Ірини Стасишин. Вистава допомагає відчути правдивий дух вільної України та її героїв, які протягом століть виборювали своє право бути вільними та незалежними!

— Вже після початку повномасштабної війни з Росією я здійснила в Одеській національній опері першопрочитання опери сучасного українського композитора Олександра Родіна «Катерина», яку він написав спеціально для цього театру, — розповіла режисерка-постановниця Оксана Тараненко. — Лібрето створив поет Микола Бровченко. У цього митця багато творчих ідей. Ще у 2016 році він переклав українською мовою «Летючу мишу». В його перекладі йде в Одесі опера «Служниця пані». Разом з паном Миколою ми працювали над лібрето «Запорожця за Дунаєм».

Ще у 2019 році разом з Іваном Чередниченком, який зараз є музичним керівником Львівської національної опери ми поставили «Весілля Фігаро» у Київській опері (Київському академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва). Мали й інші спільні проєкти. А з директором Львівського оперного театру Василем Вовкуном я познайомилася в Одесі, де він ставив оперу «Набукко».

У Львівському оперному театрі з’явилася потреба оновити «Запорожця за Дунаєм». Тут хотіли не лише нової постановки, а й нових ідей. Запросили мене у цей проєкт.

Василь Вовкун запропонував насамперед змінити героїв. Бо персонажі опери виглядають меншовартісними. Я подивилася на структуру твору і враховуючи контекст, в якому він був написаний, зрозуміла, що таким твором не заманиш сучасного глядача до театру. Оперний театр має сьогодні пропонувати інші смаки для публіки. Своїми постановками опер «Катерина» і «Запорожець за Дунаєм» хочу зламати стереотип зображення українського як шароварного, консервативного, нестильного. Прагнули зробити героїв молодшими, ціліснішими. Почали з Івана Карася, зрозуміли, що він не може бути п’яничною.

Треба розуміти, хто такі українці, які живуть в засланні, в яку Україну вони хочуть повернутися. Сьогодні важко уявити українця, який хотів би повернутися до російської імперії. Разом з Миколою Бровченком думали про те, куди вони мають повертатися. А оскільки у нас ще немає образу майбутнього, куди б хотіли потрапити, то ми посадили героїв на корабель, надули вітрила, аби він поплив у майбутнє. При цьому прощаючись з тим минулим, яке мали.

Ми не хотіли, щоб наш Карась ночував у небоги, тому створили підпілля, в якому відбувається нарада. Нам довелося змінювати структуру твору, робити деякі сцени наскрізними. Однак всі музичні хіти, які були в опері Семена Гулака-Артемовського ми лишили і дуети, і молитву Андрія. Однак надали їм іншого звучання, іншого значення, іншого місця у структурі твору.

Звісно, репетиції відрізнялися від довоєнних. Нам не можна було їх проводити під час повітряних тривог, свій відбиток накладала і комендантська година. До того ж кожного торкнулася війна. Багато солістів театру сьогодні боронять Україну, або на війні їхні родичі чи друзі. А ті, що залишилися у тилу, відчувають свою приналежність до тих подій, що відбуваються на фронті. Дуже вдячні Збройним силам України за те, що ми можемо працювати. Робитимемо все, щоб надихати людей на Перемогу, аби наближати її день. Переосмислені українські образи підіймають дух людей, і це наш скромний внесок у майбутню Перемогу.

У виставі два виконавських склади. Вважаю, що обидва рівнозначні. У театрі гарно підібрана команда солістів. Серед них як молоді, так і досвідчені виконавці. Можна сказати, що Львові у травні відбулося дві прем’єри «Запорожця за Дунаєм».

Під час показу вистави у Києві роль Карася виконував Тарас Бережанський. Він киянин, багато років співпрацював з Національною оперою України. Співак представляє Україну за кордоном. Минулого року багато гастролював, виступав навіть в Австралії. Він людина надзвичайно гнучка, талановита. З ним було дуже цікаво працювати, бо Тарас вміє створити різнокольоровий, різнобарвний образ. Його герой і ватажок та підпільник, і актор. Любить пожартувати, трішечки авантюрист, обдурив самого султана, має справжню міць, чоловічу звитягу. Актор блискуче втілив свій образ на сцені не лише як соліст, а й як драматичний актор.

В опері Семена Гулака-Артемовського багато розмовних сцен і солісти, які мають академічну освіту, не завжди можуть осягнути цю частину твору і грати драматичні сцени. А виконавиця ролі Одарки Олеся Бубела швидко зрозуміла, що я від неї хочу як режисерка і дуже природно створила цей образ. В її виконанні Одарка може бути і ліричною, і гумористичною, і трішки, навіть, амазонкою.

Ми прагнули, щоб наші декорації і костюми не просто відрізнялися від тих, що були у попередніх постановках візуально, а щоб у них були образ і метафора. На сцені бачимо образ корабля, вітрила якого ще не надуті, який застряг у турецьких хащах. Це образ, над якими працювали з художником-постановником Тадеєм Риндзаком. Він належить до династії учнів Євгена Лисака — славетного львівського сценографа і вже сам є великим майстром. Прекрасно вміє узагальнювати образ і робити з нього щось вічне, біблійне. Це є образ ковчегу і народу, який рухається до своєї мети. До речі, Тадей належить до відомої династії Риндзаків. Роботу над виставою як художник починав його брат Михайло. На жаль він відійшов в інший світ і ця вистава присвячена його пам’яті.

Мали певну концепцію щодо костюмів. Герої не мають батьківщини, вони напівдикуни, вони войовничі, можуть миттєво озброїтися або скочити на коня. Це не ті українці з хатинами, яких ми звикли бачити. Та ми й не прагнули, аби вони такими були. Войничі й жінки, раніше я вже порівняла їх з амазонками. Кольорова гамма костюмів близька до землі, я б її назвала землянисто-кривавою.

Збільшили у виставі турецьку частину. Їхня гама холодна, знаменитий колір босфорської води — блакитно-зелений.

Нам не вистачало деяких моментів, тому додали авторську музику Олександра та Дмитра Саратських. На мій погляд, це була дужа вдала знахідка.

Думки щодо вистави різні. Дехто говорить, що ми посягнули на святе. Але, на моє переконання, сьогодні не може бути іншого «Запорожця».

Було дуже цікаво працювати у Львові. Це моя перша режисерська робота у цьому місті. Команда, яку зібрав Василь Вовкун, досить потужна. Звісно, сьогодні вони не можуть на повну розправити свої крила. Але мають великий потенціал і поставлять багато чудових вистав. Хотілося б ще попрацювати з цим прекрасним колективом. Сподіваюсь, що така нагода буде в перспективі.

А поки що мене запросили до Національної опери України на першу постановку казки «Кіт у чоботях», яку написав Микола Бровченко на музику композитора Юрія Шевченка, що на жаль помер у минулому році. Очікуємо на прем’єру в жовтні.

А в Одесі робитимемо оперету «Летюча миша». На новорічні свята вже не буде ніяких «лускунчиків», а кожен театр шукає щось святкове, щоб підіймало дух, радувало глядача. Це творча робота, яка була давно зроблена Миколою Бровченком (автор українського перекладу), а тепер вона чекає на своє втілення.

Фото з сайту театру

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».