Василь ПЕРЕВАЛЬСЬКИЙ: «Якщо цілеспрямовано й наполегливо працювати, то все вийде!»

— Яким був Ваш шлях у мистецтво?

— Все почалося з семирічної школи у селі Бубнів Золотоніського району, де я навчався. Любив читати поезії, був сільським декламатором (усміхається). Також оформлював шкільні стінні газети. Одна з них — 1951 року, на диво збереглася. А коли закінчував семирічку, то вже знав на кого вчитимусь далі.

Коли приїхав до Києва, то спершу босоніж ходив по Хрещатику. Мати зібрала гроші на взуття, але його просто не можливо було купити в селі.

На Хрещатику було Художньо-ремісниче училище № 16, в яке я вступив. Навчався у ньому два роки, але побачив, що художником тут не станеш. В училищі вчили облицьовувати стіни, класти плитку. У цей час я часто ходив на етюди, багато малював, швидко розвивався. За порадою викладачки креслення Олени Криворучко вступити до Республіканської художньої школи ім. Т. Г Шевченка, але для права навчатися треба було дозволу з Москви від Міністерства трудових резервів. Мене повернули в училище, але через пару місяців, зусиллями директора школи відомого художника Миколи Родіна, дозвіл було отримано. Навчався досить успішно. Був навіть комсоргом класу і, від школи, членом райкому комсомолу на громадських засадах.

— А коли відбулося розчарування у комуністичних ідеалах?

— Ще закінчуючи школу я зрозумів, настільки жорстоко був обдурений. Виявляється, що мій батько не був ніяким ворогом народу, а звичайним колгоспником, якого «трійка» незаконно засудила до десяти років ув’язнення. Через два місяці після того як його відвезли з Золотоноші у невідомому напрямку, народився я.

З того часу став ненавидіти совітську владу як антинародну. У студентські роки ходив до Клубу творчої молоді «Соняшник», був особисто знайомий з Аллою Горською, Іван Світличним, Євгеном Сверстюком, В’ячеславом Чорноволом, багатьма іншими шістдесятниками. Бував у гостях в Івана Гончара, заприятелював з ним. Все це не могло не позначитись на моїй ранній творчості. Свої курсові роботи присвячував народній пісні, народній думі, поезії Шевченка, Рильського, тобто всьому тому, що пов’язано з Україною.

Важливе значення для Вашої подальшої творчості мали українські народні пісні про кохання.

— Саме вони стали темою моєї дипломною роботи, коли я закінчував художній інститут. Мій викладач Леонід Владич запропонував змінити тему, мовляв пісні про кохання зараз нікому не цікаві. Можна приміром обрати колискові пісні. Але я любив цю тему і наполіг на своєму виборі.

Леонід Володимирович мене зрозумів. Надзвичайно йому вдячний. Він підбирав студентів, яких вважав перспективними. До своєї книжки «Мовою графіки» крім класиків включив мене та ще кількох молодих графіків. А його дружина Ірина Михайлівна у московському журналі «Творчество» надрукувала статтю про мої екслібриси під назвою «У національних традиціях». Треба було мати сміливість, щоб так назвати свою статтю у той час.

Всі мої дев’ять ілюстрацій дипломної роботи надрукувала «Літературна Україна». А дві — журнал «Образотворче мистецтво».

Ці ілюстрації сподобалися головному художнику видавництва «Мистецтво» Дмитру Янку. Він запропонував видати у видавництві подарункове видання, яке б вміщало ці пісні, написані від руки і мої ілюстрації до них. Це було великою радістю, адже таке траплялося рідко, щоб дипломну роботу відразу брали до друку.

Тут принагідно хотів би згадати Василя Касіяна. Саме завдяки йому я потрапив в академічні майстерні до Михайла Дерегуса, де удосконалював свою майстерність протягом двох років. За цей час по-новому зробив ілюстрації до «Пісень про кохання». Показав їх у видавництві «Мистецтво». Там мені запропонували прискорити роботу.

Продовжував працювати над цією темою. Для себе зрозумів, що ці пісні потрібно вирішувати більш умовно, аби було менше конкретики і ближче до стилістики народного мистецтва. Почав працювати над третім циклом. У 1968 році відніс до «Мистецтва» 25 нових ілюстрацій-дереворитів.

Але багатьох з тих, хто раніше працював у видавництві звільнили за націоналізм і там вже побачив зовсім інших людей. Новий головний художник Анатолій Дев’янін здивувався, чому «Мистецтво» має видавати ці пісні. Я пояснив, що цю роботу мені замовили, крім того я вже отримав за неї аванс.

Потім було спілкування з директором видавництва Віктором Машенцевим. Він передивився мої роботи, скликали художню раду. Вирішили зробити видання кишенькового формату. Надрукували сигнальний примірник і побачили, що при зменшенні тонкі штрихи гравюри позливалися. Розумні люди розуміли, що такого не можна робити з гравюрами на дереві.

Тоді вирішили вернутися до попереднього формату видання, але додати до цих 25 пісень ще двісті. Нажаль якість книжки вийшла не такою, як хотілося. Вона була надрукована на газетному папері і лише в одному кольорі. Але видання набуло розголосу, гравюри сподобалися художникам-монументалістам, які потім його творчо використовували. Через півстоліття, у 2018-му, за цей цикл гравюр до пісень мене було нагороджено премією імені імені Іллі Рєпіна.

А тоді після виходу книжки цілих дванадцять років мені не давали зробити жодної книжки з народними піснями. І лише у 1983 році видавництво «Дніпро» використало усі ілюстрації у своєму виданні «Українські пісні про кохання». Потім ілюстрував інші книги з серії «Народні пісні», що виходили у «Дніпрі». Роботи було багато, тож долучав до співавторства і своїх колишніх студентів.

У кризовий для мене час головний художник видавництва «Дніпро» Антон Тетьора запропонував мені спробувати оформити двотомник Максима Рильського. Я зробив ілюстрації так, як собі уявляв творчість цього поета. Моя робота сподобалася. Запропонували ще два місяці попрацювати над цією темою. За цей час я зробив ще 20 ілюстрацій і 40 заставок. Усі вони увійшли до двотомника. Після цього інші видавництва почали мені давати замовлення оформлювати поезії.

Тобто з роботою у Вас складалося все добре?

— Я працював художнім редактором видавництва «Мистецтво», потім — головним художником видавництва «Радянська школа». Був готовий до такої роботи, крім того залишався час на творчість. (Окрім двох вихідних, було два творчих дні на тиждень). Але щоб далі залишатися на таких посадах треба було стати членом Комуністичної партії. А я не міг долучитися до партії, яка заморила голодом мого діда, знищила як ворога народу мого батька. Тому написав заяву на звільнення. Після цього довгий час був на вільних хлібах. Мене це цілком влаштовувало, хоч цей хліб і був черствим.

Принагідно хотів би пригадати один епізод з молодості. Після того, як розбили вітраж, присвячений Тарасу Шевченку роботи групи мистців, очолюваною Аллою Горською в Київському університеті, що носить його ім’я, Івану-Валентинові Задорожному, Федорові Глущуку і мені замовили зробити новий. Сама Горська радила Задорожному не відмовлятися від замовлення, аби запобігти виготовленню в університеті якоїсь халтури. Робота була важкою через відсутність матеріалів і кілька разів мала зірватись через постійні ідеологічні притирки. На зображенні книжки, яку тримають студенти, ми розмістили слова з Кобзаря: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте…». Натомість нам сказали, що там має бути «Слава КПРС». Ми відмовилися додавати ці слова. А оскільки вже змушені були вітраж приймати (1967 рік), то книжка так і залишилася без тексту. Переляканим ректоратом усно і письмово висловлювалися й ряд інших зауважень ідеологічного характеру, але авторам вдалося зберегти цільність задуму. Вважаю, що вийшов пристойний вітраж, перша в Україні такого масштабу монументальна робота, виконана за класичною технологією. Надає він урочистості вестибюлю Червоного корпусу Університету і дотепер.

Художньою довершеністю і глибиною змісту зупиняє увагу киян і гостей столиці встановлений 1993 року на Михайлівській площі за Вашим проєктом пам’ятний знак голодомору-геноциду 1932−1933 років. Та чи не найбільше серед українських художників Ви працювали над створенням гравюр на дереві. А на якому саме матеріалі?

— Найкращою деревиною для виготовлення тонких дереворитів є малодоступний самшит (кавказька пальма). Але українська груша також століттями слугує мистецтву гравюри. Я сам готував дошки. Свого часу разом із мамою спиляли чималеньку грушу-дичку. Порізали її на кружальця, які посушили в попелі, аби уникнути розтріскування деревини. До цих пір гравірую на тих заготовках шістдесятилітньої давності.

Вже багато років Ви займаєтеся викладацькою діяльністю. Зокрема, останні двадцять працюєте у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, де донедавна завідували кафедрою графічних мистецтв. Що можете розповісти про свою педагогічну діяльність?

— Люблю студентів. Мої діти теж були студентами Художнього інституту, зараз у різних вишах навчаються онуки. Зізнаюся, що вмію працювати з дітьми, у нас ніколи не буває конфліктів. Намагаюся всі питання вирішувати з точки зору, що студент завжди правий. Він прийшов навчитися, а я повинен його навчити.

Не поспішаю ставити низькі оцінки. Спонукаю студента до покращення роботи. Буває говорять: «Я полюбив гравюру завдяки вам». Більшої нагороди ніж ці слова мені не треба. Часто студент-першокурсник не знає, що таке гравюра і багатоступеневість технології виготовлення здається надто складною. Але після спілкування, знайомства з розмаїттям класичних зразків і студентських робіт, після власних технічних вправ з гравірування і друкування пробних відбитків її насторожене ставлення до гравюри змінюється зацікавленням. А це — гарантія успіху.

Гравюра дає великі можливості для розвитку мистецької особистості. Тут потрібні велике узагальнення форми, відмова від фотографізму, опанування незвичною стилістикою, уміння досягати багатства фактури та багато іншого. І все це — за допомогою лінії, плями, характеру штрихування. Такі специфічні завдання стають добре зрозумілими студенту під час навчання.

Роботи виходять різні, і з кожним студентом необхідно працювати індивідуально. А проводити заняття онлайн важко. бо тільки під час безпосереднього контакту відчуваєш, зрозумів тебе студент, чи ні. Якщо треба, то застосуєш інших способів пояснення. Таким чином викладач і студент знаходять спільну мову. В онлайн режимі цього важче досягти.

Всі діти, які приходять до нас навчатися, талановиті. Але не всі однаково організовані. Їх потрібно спонукати до працелюбства, вони мають усвідомити, що бути художником — це важка праця. І якщо ти будеш цілеспрямовано й наполегливо працювати над собою, то в тебе обов’язково все вийде.

Також Ви були секретарем та заступником голови Національної спілки художників України, заступником голови Київської організації НСХУ. Чи не складно творчій людині займатися адміністративною діяльністю?

— Це також творча робота. Дуже люблю своїх колег художників. Це люди, з якими дуже легко. Вони довірливі, доброзичливі, вразливі. Це дивовижний народ, який, на жаль, зовсім не цінує наша держава. Як зі студентами, так само і з художниками у мене ніколи не було конфліктів. Протягом майже десяти років, з перервою, я працював відповідальним секретарем Спілки, багато років донедавна був членом Секретаріату НСХУ і Правління КО НСХУ. Мені приємно згадувати, що багато років був у довірливих і дружніх стосунках з визначними українськими мистцями, керівниками Спілки художників, а особливо — з талановитою, чесною людиною, видатним скульптором, головою Спілки Володимиром Чепеликом. Напевне це були одні з кращих років у моєму житті.

Розкажіть будь-ласка про Вашу творчу родину.

— Моя дружина Марія з дитинства малювала. Я відчував, що вона має здібності, але її ніхто не вчив малюванню. Марія закінчила філологічний факультет, багато років викладала українську мову та літературу, зокрема і в Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка. Лише у літньому віці вона змогла зосередитися на улюбленій справі — малюванні з пам’яті та за уявою. Це дало їй можливість відтворити в картинах акриловими фарбами тип українського селянина і образ подільського села середини ХХ століття. Цієї ніші більше ніхто, здається, не зайняв. У неї чудова зорова пам’ять, а звідси — правдиві образи знаних з дитинства конкретних людей, середовища і життєвих ситуацій. Можливо й добре, що вона не навчена малювати з натури. Дружина дуже любить творчість Івана Нечуя-Левицького, може це вплинуло на характер розповідності у її своєрідних багатофігурних зображеннях.

Моя дочка Мирослава — живописець від природи. Для неї колір — вирішує все. Особливість її обдарування ще в дитинстві відзначали багато мистців, серед яких знані Сергій Шишко, Микола Прокопенко, Віталій Кравченко. Вона завжди творчо активна, але надміру самокритична і нерішуча. Та саме повномасштабна війна з Росією її мобілізувала, зробила завзятою українкою, загострила відчуття трагізму нищення нелюдами всього українського. Свідчення: дуже швидко підготувала цілеспрямовані експресивні роботи до виставок, які відбулися в київській галереї КО НСХУ «Митець» і в Парижі. Раніше я жодної з експонованих робіт не бачив

Так склалося, що мій син Євдоким, український графік і живописець, вже близько тридцяти років мешкає з сім’єю в Іспанії (Каталонія). Він володіє кількома іноземними мовами і нині на волонтерських засадах працює перекладачем для українців, які опинилися у цій країні, сотні євро переслав для ЗСУ. А його дружина, директорка Музею історії міста Жирони, влаштовує концерти української музики та інші культурно-мистецькі заходи на підтримку України.

Над чим зараз працюєте?

— Зізнаюся, трохи підводить зір, але продовжую викладати і працювати творчо. Виконав гравюру на фанері «Їхав козак на війноньку». Недавно закінчив і кольоровий лінорит «Козаченька вбито», який демонструвався на виставці творів викладачів Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. 300-річному ювілею Григорія Сковороди присвятив гравюру «Свобода». На ній слова Григорія Савовича про вольність і зображення козака Мамая є уособленням свободолюбства нашого народу. Під старість згадав про своє юнацьке захоплення пленерним живописом, пишу переважно українські краєвиди та натюрморти. Прагну не новизни, а щирості. Для мене живопис і графіка — дуже різні мистецтва. Провів кілька персональних виставок малярських робіт.

Також продовжую працювати над словником термінології техніки друкованої графіки. Філологам зробити це важче через незнання тонкощів естампної технології. Особливо потрібен такий словник для студентів-графіків.

—Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Маємо досягти перемоги будь-якою ціною, інакше — біда переможеним. Не дай Боже знову потрапити під московське ярмо, тоді не відомо чи зможемо зберегтися. Маємо пам’ятати, що ми народ з глибоким корінням в історії. Українці займають своє особливе місце у світовому процесі, яке ще не усвідомило людство. Але я переконаний, що все буде Україна!