Все перемагає Любов!

Чоловік та жінка — дві неповторні зірки, які все життя спрямовані одна до одної в бажанні об’єднатися в єдине ціле, переконані творці вистави. Вони називають це «Любов», що є головною темою мистецтва і власне головним сенсом життя. Але що таке насправді Любов — страждання, насолода, задоволення, діти, звичка, порятунок від самотності, боротьба, смерть? Можна дуже говорити про те, що таке Любов, але все одно, остаточного пояснення головному почуттю людини, яке тримає її на Землі, ми так і не знайдемо.

Героїв вистави «Інтимні комедії» випробовують Любов у своїх стосунках… жорстко, іноді жартівливо, зі сльозами на очах, з розлученнями і поверненнями одне до одного, з пастками й помстами. Але все рівно любов у їхньому житті перемагає, хоча до кінця життя вони так і не знаходять відповіді на питання, що ж таке любов.

— З початку повномасштабного вторгнення я працюю вже над шостою виставою, — зізнався режисер-постановник Лев Сомов. — Переважно ставлю їх у Мукачівському обласному театром (Закарпатська область). Крім «Інтимних комедій» поставив виставу «Оскар та рожева пані», за власною п’єсою, яку написав за романом Еріка-Емманюеля Шмітта. Потім була здійснена постановка комедії «Я від тебе у захваті» за американською драматургією, «Очікуючи на Ґодо» за п’єсою Семюела Бекета, казки для дітей «Пітер Пен». Зараз працюю над «Міщанином-шляхтичем» за Мольєром.

Творчість, мистецтво під час війни це порятунок не тільки для глядача, а й для мистецької спільноти, яка опинилася у стані безвиході. Є актори, які за віком і станом здоров’я не можуть бути на передовій, хоча й дуже цього хотіли б. То ми з подвійною потужністю намагаємося робити свою справу.

У виставі «Інтимні комедії» об’єднані дві невеличкі вистави. Це була студентська робота, з якої вийшла повноцінна постановка.

Тема кохання, стосунків між чоловіком і жінкою дуже важлива під час війни. Заради кохання воюють наші хлопці. Кохання — це свобода, народження дітей, європейський вибір, єдиний сенс життя. Це основна ідея будь-якої віри. Не було навіть сумнів ставити цю виставу чи ні. Люди бачать війну по телебаченню, в соціальних мережах. А їм потрібен подих повітря у вигляді кохання, стосунків між чоловіком і жінкою.

Спершу поставили цю виставу на великій сцені Мукачівського театру, а потім перенесли її до Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я». А «Сузір'я» — це досить інтимний театр. Глядач сидить поруч з акторами і йому не можна збрехати, все мусить відбуватися по-справжньому. Я б застосував такий термін — кіношно, кінематографічно.

З цим театром співпрацюю давно, грав тут у шести виставах. Як я вже згадав вище, глядач тут досить близько і зайти на його територію, аби він повірив у те, що ти робиш, доволі непросто.

Хотілося б сказати кілька слів про виконавців. Тетяна Лукачина грає у двох епізодах. Це молода акторка, яка три роки тому закінчила навчання у моїй майстерні Київського національного університету технологій та дизайну. На одному з фестивалів її робота у цій виставі була відзначена як краща жіноча роль. Після отримання диплому вона почала досить потужно працювати. Тетяна є однією з провідних акторок мого проєкту «Театральна біржа». Маю надію, що з вересня цей проєкт працюватиме досить активно. Вона виконавиця досить широкою амплітуди, і думаю, що років через п’ять-шість буде досить відомою в театральному просторі не лише Києва, а й усієї України.

Руфат Мамедов тільки закінчує навчання в університеті, але вже зайнятий у багатьох моїх роботах. Зокрема, грає у виставі «Те, що приховують французи». А в нашому спільному проєкті, прем’єра якого запланована на жовтень, гратиме Фауста. Це нова акторська генерація нашої мистецької спільноти.

А Олександра Лелікова, який грає другого партнера Тетяни, я б назвав мультимедійним актором, який народився з театром у серці. Ще чотири роки тому, коли він був моїм студентом, я не давав можливості зробити йому зауваження, настільки все інтуїтивно розумів як актор. Олександр дуже подібний на молодого Віталія Лінецького і досягне значних висот в акторській професії, якщо й надалі посилено працюватиме над собою.

Радий, що в такому потужному складі вийшла ця вистава. Завдяки якостям акторів, їхній відданості та закоханості до театру і бажанню надати сенс театральному мистецтву, вийшла досить цікава постановка, яка завжди відбувається при повних аншлагах.

У центрі сцени — стіл-книжка, який розповідає нам про життя двох пар. Він як книга розкривається і закривається. Такий прийом притаманний театру абсурду. А ще серед декорацій диван.

У другій дії герої грають у теніс, а стосунки між чоловіком і жінкою дуже нагадують цю гру. Чоловік та жінка не можуть одне без одного, але вони постійно змагаються — хто лідер, хто правий. І це ми бачимо через тенісну кульку, яка передається від одного партнера до іншого. Це гра, яка не може закінчитися ні перемогою, ні програшом. У такому стані протилежні статі знаходитимуться до кінця. Цією грою вони живлять свої стосунки. Що робити, аби прожити разом з жінкою до кінця життя? З нею треба грати в любов, тобто, постійно дивувати.

У цю гру закладена кожна репліка. Тут немає жодного удару, аби просто пограти. Пластична партитура гри відповідає дійовій структурі того, що відбувається на сцені. Координація засобів і змісту у виставі досить складна. Мені здається, що ми змогли поєднати гру в теніс і кохання між людьми.

Задоволений, що люди йдуть на цю виставу. Вони виходять з театру з палаючими очима, розмовляють, усміхаються, обіймають одне одного. Вистава за годину і двадцять хвилин трохи змінює глядачів, вона їх об’єднує. Цей спектакль вже живе як окремий витвір мистецтва.

Фото з сайту театру

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти»