Одвічний любовний трикутник

Феномен франкового «Украденого щастя» — у неможливості визначити винного в одвічному трикутнику кохання. Тут кожен має право на щастя. 130 років крається серце глядача у неможливості поділити героїв на хороших і поганих, і, напевне, ще стільки ж років режисери шукатимуть і не знаходитимуть простих відповідей на занадто складні питання…

— Це вже друга моя вистава після початку повномасштабного вторгнення, — розповів режисер-постановник Євген Храмцов. — Спочатку була «Україна в огні» Олександра Довженка. Познайомився з цим твором, коли ще був студентом. Мене тоді вже зацікавили деякі сцени, хотів зробити виставу як самостійну роботу. Але не склалося. А коли почалася війна, то як це не парадоксально події й обставини сприяли тому, аби ця подія відбулася.

Можливо хтось і здивується, однак працювати було легше і цікавіше ніж у мирний час. Всі ми були емоційно заряджені на цю історію, заряджені тим, що відбувається з країною, з кожним із нас. Ще два роки тому більшості було досить складно пояснити, що таке війна. А наприкінці весни — початку літа минулого року, коли ми відіграли прем’єру, вже всі все розуміли і ніякі пояснення не були потрібні, бо ми самі все це пережили. Наступний показ «України в огні» відбудеться 23 жовтня на новій сцені театру.

Тепер щодо «Украденого щастя». І тут все починалося у студентські роки. Разом з нашим педагогом Богданом Бенюком ми робили дипломну роботу за цією п’єсою. Жевріла надія поставити цей прекрасний матеріал на професійній сцені. Після прем’єри «України в огні» думав, що треба ще щось ставити. Переговорив з акторами, вони підтримали мою ідею щодо «Украденого щастя». Підійшов до художнього керівника театру Кирила Кашлікова. Він дав добро.

Цей класичний текст можна ставити про те, що тобі болить… Та особисто мені не давала спокою остання фраза п’єси — вона зазвичай є суттю твору. Михайло перед смертю говорить до Миколи — свого вбивці: «Спасибі тобі! Ти зробив мені прислугу, і я не гніваюсь на тебе! Я хотів і сам собі таке зробити, та якось рука не піднялася». Думаю: стоп, це історія не лише про кохання, інакше Михайло з Анною переїхали б жити в інше село, і — happy end! Але ж у Франка все набагато глибше. Мені здається, тут більше про внутрішню боротьбу — про зведення рахунків з собою та з Богом… Мабуть, усі ми з початком війни, переживаючи страшні трагедії, читаючи про загибель дітей, ставили собі запитання: якщо він — Бог — є, де він? Як міг таке допустити?..

Михайло сподівався знайти гармонію, віднайти в собі Бога завдяки коханню, проте через нього усі троє нещасливі, і людина не може собі цього пробачити. У кожного в житті були моменти, коли нібито все нестабільно, але ти почуваєшся абсолютно щасливим. А бува й навпаки, коли в усьому ніби таланить і гроші є, і в особистому житті все в порядку, та щось гризе… Оцим пошуком гармонії, балансу, Бога в собі ми й намагалися займатися.

Робота над виставою складалася з двох етапів. Спочатку був розбір матеріалу. Ми зустрічалися з акторами, які мали виконувати головні і другорядні ролі раз чи два на тиждень. Читали текст, обговорювали різні сцени. Цей процес тривав приблизно три місяці.

За півтора місяці до прем’єри отримали можливість репетирувати на сцені під дахом. А десь днів за десять до першого показу нам поставили декорації. До речі, «Украдене щастя» — перша вистава, що була поставлена на сцені під дахом нашого театру, після початку повномасштабної війни. Звісно, всім хочеться ставити на великих сценах. Але цей невеликий за розміром, затишний майданчик дуже добре підійшов для цієї вистави.

Наша постановка до певної міри була авантюрою. Дехто навіть дорікав, що ми замахнулися на такий твір. Але як я вже сказав вище Олександр Крючков (Михайло), В’ячеслав Ніколенко (Микола), Марія Гочарова (Анна) та інші актори мене підтримали і погодилися спробувати. З багатьма виконавцями разом працювали ще в «Україні в огні», добре їх знаю.

Намагався як режисер давати свободу акторам. Для мене головне, аби вони донесли мою думку, а як це зроблять, залежить від них. Акторові треба довіряти, якщо, звісно, це хороший актор. А саме такі зібралися в нашій команді.

У центрі сцени велика ікона. Напевне кожен глядач по своєму зрозуміє значення такого символу. Від себе додам, що часто бував у Карпатах. Там у селах на кожній вулиці стоїть капличка. Коли люди біля неї проходять, то вона нагадує їм про Бога. Можливо й наша ікона є таким нагадуванням.

Костюми виконані у класичному стилі. Роботу над ними повністю довірив художниці Лізі Скруській. Я мав лише одну умову, аби в Анни був різний одяг на початку і в другій половині вистави.

Музику добирав сам. Це автентика, поєднана з сучасністю. Як на мене, вийшло досить непогано. У світі часто поєднують сучасну музику з тією, що була популярною сто чи двісті років тому.

Під час другого показу початок вистави затримали через повітряну тривогу. Таке відбувається не вперше. Приміром, на День Незалежності минулого року ми так і не змогли почати «Україну в огні», бо було чотири чи п’ять тривог. Доводиться звикати працювати в таких умовах. Хочеться, щоб це швидше закінчилося, чекаємо перемоги.

«Украдене щастя» — це хороша і глибока драматургія, яку багато хто хоче ставити. Люди можуть довго її грати і тільки через десять чи більше років зрозуміти, про що ця п’єса. До певною міри вона залишається загадкою і для нас. Ми не збираємось у нашій виставі щось змінювати стратегічно, але є куди розвиватися, є що змінювати.

Звісно, хотілося б представити цю виставу на якомусь фестивалі, аби про неї взнали за межами Києва. Настільки це реально, покаже час.

Мрію поставити комедію. Як відомо є брутальний гумор, а є такий, що викликає легку усмішку. Для мене ближче другий. Маю декілька варіантів. Головне, щоб було цікаво працювати мені й акторам, а потім цікаво дивитися публіці.

Фото надані театром

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».