Херсонські хроніки про війну

Тур включає у собі 8 прес-конференцій в кожному місті показу вистав, 8 творчих зустрічей з учасниками проєкту та зйомку бекстейджу з робочою назвою «Життя і творчість під час війни, або мистецький фронт у дії».

«Лишатися (не) можна…» — це документальна вистава про життя в окупації та виїзд на підконтрольну Україні територію. В основі сюжету — п’ять реальних історій співробітників Херсонського театру.

Це вистава-документ. Вистава-свідчення злочинів російських загарбників. Вистава, яку повинен подивитися кожен, щоб знати і пам’ятати злочини Росії проти України. Вистава, створена задля меморіалізації героїчної боротьби українського народу, є рефлексією на події, які відбуваються у країні та яскравим прикладом терапії завдяки мистецькому продукту.

Постановка народилася за місяць до того, як Херсон був звільнений нашими захисниками. У той момент, коли театр Куліша не мав свого майданчика, а його працівники були розкидані по різним куточкам країни.

Виставу «Лишатися (не) можна…» київський глядач мав можливість побачити на новій сцені Національного академічного театру імені Лесі Українки. Перед показом відбулася зустріч її творців з представниками ЗМІ. Пропонуємо увазі читачів «СП» головне з їхніх виступів.

Олександр Книга, генеральний директор-художній керівник театру, народний артист України:

«Театр Лесі Українки свого часу нас прихистив і ця вистава народилася саме тут. У той час, коли ми вирвалися з окупації на вільну Україну, в нас не було нічого крім великого бажання працювати, посилати сигнал на Херсонщину.

Цю виставу ми спершу грали в Києві. Потім вирушили з нею до Одеси, були в Кропивницькому. Сьогодні, завдяки підтримці Українського культурного фонду маємо можливість показати її в Миколаєві, Кропивницькому, Черкасах, Києві, Житомирі, Івано-Франківську, Львові. Сподіваємося, що зможемо зіграти її і в Херсоні.

На нашу виставу у Черкасах прийшли люди з різних міст України. Були навіть з Донбасу. А дві херсонські дівчини мали бути в нас на виставі 24 лютого минулого року. У них залишилися квитки. Це дуже зворушливо, люди зберігають квиток як надію на повернення. Обіцяю, що ми відіграємо виставу, яку планували на цей день.

Після кожної такої вистави спілкуємося з глядачем. Кожного разу різна авдиторія, дуже цікаво. Людям, які до цього не доторкнулися, важко нас зрозуміти. У 2014 році ми взяли у свою трупу артистів з Луганського оркестру. Ми їм допомагали. Але всерівно до того моменту, поки самі не стали біженцями, по-іншому це сприймали. Через свої емоції намагаємося все це розповісти людям.

Сьогодні наше рідне місто дуже жорстко обстрілюється, але ми почали працювати в Херсоні вже через кілька днів після його звільнення. Відкрили арт-хаб, де кілька разів на тиждень проходять заняття з дітками. Ці діти сиділи вдома, ховали від рашистів, вони навіть не спілкувалися одне з одним.

Сьогодні я не можу зібрати весь колектив у Херсоні. Прем’єру зробили у Кропивницькому. Працюємо зараз і в Одесі. Але частина колективу знаходиться в рідному місті. Вони там були всю окупацію. Тепер театр, це волонтерський хаб, який допомагає людям, які постраждали від трагедії на Каховській ГЕС.

Ми працюємо у містах і селах, які звільнили навколо Херсона. Люди нас зустрічають зі сльозами на очах, намагаються чимось пригостити.

Крім цього їздимо по країні, нещодавно були за кордоном. І скрізь, де б не виступали, на вистави приходять херсонці, яких розкидала війна по всіх світах. Позиціонуємо наш театр як символ Херсона, як надію на повернення.

25-й фестиваль «Мельпомена Таврії» відкриємо 8 вересня у Херсоні прем’єрою. Одночасно він відриється у 25 театрах країни. На вистави запросять тимчасово переміщених осіб. Будуть говорити про Херсон, Херсонщину…

Коли я вирвався з окупації журналісти часто запитували чи не здивував мене спротив Херсону. Зовсім ні. Ми як театр багато робили для того, аби він був. Починаючи з фестивалів, тих речей які ми грали в театрі. Привчали жителів міста вдягати вишиванки, перетворювати його на жовто-блакитне. Під час мітингів спротиву наш головний режисер Сергій Павлюк був там разом з акторами глядачами.

Лише невеличка частина колективу пішла на співпрацю з рашистами, коли ті намагалися створити у Херсоні русскій театр. (14 чоловік з 250). Так само мало херсонців погодилося співпрацювати з окупантами.

Сергій Михайловський, заслужений артист України:

«Дуже важливо грати цю виставу для людей, які не відчувають війни так, як відчуваємо ми. Раніше її бачили у фільмах про Другу світову і не могли уявити як це насправді. А тепер відчули на своїй шкірі. Словами цього не передати. Хочеться донести до людей, які вважають, шо війна десь там. Насправді вона тут. Вважливо, щоб ніхто про це не забував і ми всі разом допомагали нашим воїнам здолати рашистську нечисть».

Римма Зюбіна:

«Спочатку взяли до роботи п’єсу, а потім зрозуміли, що цікавіші історії, які ми розповідаємо одне одному під час перерв. Вони справжні, вони болісні. Їх треба розповідати, тим більше, якщо ти був свідком того, що відбувалося.

На 12 жовтня минулого року була запланована прем’єра на новій сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, але через прильоти її відмінили. А зіграли 14 жовтня на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я». Історію Сергія Михайловського додали до нашої вистави 1 грудня. Він пробув в окупації найдовше. Також додали відео. Всі актори розповідають свої історії крім мене. Я розповідаю історію Юлії Бунчак.

Цих текстів було дев’ять годин з монологами, зі сльозами, паузами. Режисер Євген Євтушенко разом з Ксенією Швець обробили цей матеріал таким чином, щоб він був сценічним. Про кожну історію можна зняти окреме кіно, поставити окрему виставу. А нам треба було, щоб все це з’єдналося в єдиний сценічний матеріал.

На відміну від Європи, документальний театр в Україні мало розвинутий. Ми вміємо натягувати на себе чужі образи. А отак вийти на сцену, оголити свій нерв, розказати свою історію, знову розривати своє серце може не кожен. Ти сидиш, слухаєш колегу і тебе зашкалюють емоції.

Хотілося, аби українці розуміли, що пожежа у нашому спільному домі. Якщо не загасити один поверх, то може спалахнути інший".

Євгенія Кірсанова:

«Ми на сцені вже більше як звичайні люди, а не як актори. Все ніби повторюється і ти вже не контролюєш свої емоції».

Руслан Вишнивецький, заслужений артист України:

«Це перший такий досвід, коли ти не граєш роль, а саме розповідаєш свою історію. І кожного разу бачиш перед собою ці картинки. Дуже важко. Але це потрібно робити».

Також у команді проєкту актори Олена Пасько, Валерій Гайфуллін, Ангеліна Павлюк, координаторка Олена Мудра, дизайнерка Мар’яна Коломієць, відеооператор Максим Прудкун.

Фото зі сторінки театру в соціальних мережах.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».