Як існувати дітям у страшній реальності?

Нова постановка сповнена гумором і теплом. На серйозні теми творці вистави намагаються говорити з дітками їхньою мовою. У виставі багато музичних номерів, сцен, які створюватимуть гарний настрій. А головне, традиційний для дитячої вистави happy end, на який ми всі чекаємо з великою надією!

— Сьогодні переживаємо нереальні, драматичні часи, — зазначив художній керівник Театру на Михайлівській Віталій Кіно. — Ми б не мали всього цього переживати, а наші діти тим більше. У батьків виникає питання, як пояснити дітям те, що відбувається навколо. Це питання дуже актуальне і болюче. Як говорити з дітками, шо у нас в країні війна, що на нас летять бомби, ми змушені кудись тікати, ховатися у сховища. Від цих питань все одно не втекти, вони нас наздоганяють. Театр пропонує поговорити на цю тему через мистецтво, через сценічне дійство, через алегоричних персонажів, через гру. На сцені котики, але ми прекрасно розуміємо, що вистава не про тварин, а про нас з вами, про наших дітей та онуків. Всі хочуть зрозуміти, як про це говорити. У дитини ж дитинство триває зараз і дитинству байдуже — війна чи не війна, байдуже, що божевільний диктатор хоче нас нищити… Дитина хоче жити зараз і мати відповіді на ті питання, які її хвилюють. Тому текст п’єси «Коти-біженці» так сподобався багатьом режисерам, багатьом театрам.

Прочитав цю п’єсу, як тільки вона була написана. Твір сподобався, але у найближчих планах ставити його не було. По-перше — дуже складна тема, думав, можливо треба дочекатися, поки вона стане історією. Але життя внесло свої корективи. Мій студент Сергій Дібров, який закінчував навчання на режисера, шукав собі матеріал для дипломного проєкту і приніс мені цю п’єсу. «Якщо ти, як молодий режисер вважаєш, що про це варто говорити зараз, то давай, став», — сказав я йому. За три місяці робота була завершена і ми випустили цю виставу.

Спочатку показали її як дипломний творчий проєкт режисера. Потім трішечки допрацювали і за кілька тижнів випустили як повноцінну виставу Театру «Сонечко». Якісь речі я підказував по ходу підготовки, як творчий керівник проекту. Але головну роботу виконували молодий режисер і актори. Допоміг зі сценографічним рішенням, бо окремо не запрошували сценографа. Разом з режисером придумали простір, в якому існують персонажі.

У виставі два повноцінних склади: один — актори нашого театру, яких вже добре знають глядачі, це Олександра Петько, Данііл Кіно, Юлія Завалій та Євген Ющук. Другий склад — мої студенти четвертого курсу акторського факультету. Я переконаний, щоб стати актором, треба багато вчитися на практиці, виходити до глядача, набивати перші гулі. Молоді актори — це Юрій Швець (головна роль котика Персика), Тетяна Мірошниченко (Буся), Олександр Скачедуб (Микола) та Євгенія Гіленко (Маруся).

Ми дуже хвилювалися, як виставу сприймуть маленькі глядачі, адже це доросла тема. Хоча ми й попереджали, що це вистава для трохи старших дітей, але на неї все одно приводять малечу 3−4 років. Проте, під час вистави жодного разу ніхто не плакав. Діти дуже уважно дивляться, дуже уважно слухають, іноді перепитують, іноді лунають якісь репліки. Виявляється, для малечі вистава теж цікава. Дітки співпереживають персонажам. Виставу прекрасно прийняла державна комісія як дипломний проєкт. А ми її прийняли як художня рада і взяли до репертуару. За час війни це наша перша повноцінна прем’єра.

Сьогодні відсутня половина трупи. Наші хлопці і дівчата воюють, дехто перебуває за кордоном. Протягом року займалися поновленням матеріалу, вводами, в тому числі на великі, об’ємні ролі. І лише нині наважилися на прем’єру. Зараз йдуть репетиції вистави за п’єсою Марини Смілянець «Борщ. Рецепт виживання моєї бабусі». Цей текст теж написаний вже під час війни. Події відбуваються у березні 2022 року на окупованій території Київщини.

Попри війну театр має рухатися вперед, розвиватися. В цьому році нам виповнюється 25 років. Тож, 16 вересня відкриваємо ще один театральний простір у столиці — на лівому березі Дніпра, а саме Театр на Троєщині. Гратимемо там вистави з нашого репертуару і не тільки.

— Дитячий театр під час війни має надважливе значення, — переконана драматургиня Марина Смілянець. — Насамперед — це терапія для дітей. Це можливість для них потрапити у казковий світ. Зараз театр допомагає їм морально відпочити, допомагає знайти відповіді на питання, що їх хвилюють. Я переконана, що театр сьогодні має допомагати дітям та їх батькам впоратися зі страхами, проблемами, переживаннями.

З Людмилою Тимошенко ми зустрілися у Німеччині на резиденції академії Шльос Солітюд у Штутгарті. Там мали створити спільний творчий проєкт. Я розповіла Людмилі, що хочу говорити з дітьми про війну, а вона відповіла, що в неї є ідея — «Коти-біженці» і ми могли б це поєднати. У кота Миколу я була давно вже закохана по фейсбуку (усміхається). Бачила на сторінці Людмили фото, відео цього кота, була його фанаткою. Тож, в той момент своєрідною терапією для мене було зустрітися з Миколою наживо, це теж неабияк надихало на творчість.

Як вже сказала, ми намагалася дати дітям відповіді на певні запитання — як існувати у такій страшній реальності. А крім цього вистава спрямовані і на те, щоб діти і дорослі звернули увагу на тварин, які цього потребують. Режисер і актори придумали такий хід, що вистава допомагає волонтерській організації Зоопатруль. Під час показу вистави можна побачити відео з QR-кодом, а після її закінчення всім роздаються флаєри, де є вся інформація про цю організацію і як саме можна допомогти тваринкам. А також 10% від продажу квитків, в які входить і наш з Людмилою авторський гонорар, також буде перераховано на підтримку. Тобто, ця казка не тільки спонукає допомагати, а ще сама це робить.

Спочатку виставу за цією п’єсою поставили у Миколаєві. Грали в бомбосховищі театру. Потім були постановки у Рівному, Чернівцях, інших містах України та за кордоном. Нову виставу вперше побачила на прем’єрі. Важко об’єктивно оцінювати роботу за своїм текстом. Актори знайшли підхід до діточок і мене подобається, як вони це роблять.

Зараз маю кілька проєктів у Європі. Це для мене новий важливий досвід. Один з таких проєктів буде у Мюнхенському театрі, там буде сучасне переосмислення класики і я працюватиму в команді з іншими європейськими драматургами. А для Театру Шаупшпіль Штутгарт пишу п’єсу про любов, яка вона є сьогодні. В наступному сезоні її планує ставити режисер Стас Жирков. Зараз ми разом працюємо над цим задумом.

Нашому рідному Театру на Михайлівській виповнилося 25 років. Розпочали новий сезон, маємо багато цікавих планів та ідей. Найграндіозніше з них — це відкриття Театру на Троєщині. Ми давно про це мріяли і сподіваємось знайти там свого глядача.

— Коти — це вже хіт. Щоб ти не написав про котів, це завжди вистрілює і грає. Але цього разу це не комедія, я більш серйозна історія, — зізналася драматургиня Людмила Тимошенко.

Коли я їхала з України до Німеччини, це були жахливі евакуаційні часи. Поруч зі мною їхало багато людей, в яких у переносках були тварини. Драматург Олег Михайлов написав, що його знайомі сідали в Харкові на потяг, впала переноска і втік улюблений кіт. Вони його довго шукали, пропустили кілька поїздів, але так і не знайшли. А я подумала, що було б добре написати історію про те, що потім сталося з тим котом.

Є відомий харківський кіт Степан. Я написала власниці цього кота і запитала чи можна його взяти як прототип. Вона мені нічого не відповіла. Тому я створила цей образ зі свого кота Миколи.

У драматургині Лени Лягушонкової є котик, в якого не працюють задні лапки. Вона його всюди разом з собою возить. Був цей котик з Леною, коли ми разом їхали з Києва. Подумала, що такий персонаж теж має право на існування. Так вийшла кішечка Буся на інвалідному візочку.

Вже мала досвід написання п’єси у співавторстві з одним львівським драматургом. Але він виявився невдалим. Створення п’єси — індивідуальна, інтимна річ. Ми з Мариною розділили роботу: два персонажі було в неї і два в мене. Можливо успіху в роботі сприяло й те, що ми обоє терези за знаком зодіаку (усміхається).

Бачили відеочітку нашої п’єси у Литві з українськими акторами. Як на мене, вийшла дуже хороша робота. Також побачили уривки п’єси у театрі психічного здоров’я у Бристолі. Актори так полюбили наших персонажів, що хочуть зробити сіквел «Різдвяна історія з котами». У цьому театрі написали дуже хорошу музику до пісень, які ми створили. Їздили з гастролями до Франції, людям сподобалося. До речі, у Бристолі після вистави «Коти-біженці» збирають гроші на підтримку Театру драматургів і київського Театру на Михайлівській. П’єса — це наша спільна з Мариною дитина, дуже сподобалося, як її втілили у Києві.

Зізнаюся, що перші місяці війни крім монологів не могла нічого писати. Причому це були монологи з моїх власних переживань. А коли минулого року вирішили з Мариною Смілянець створити для дітей цю історію, то сіли і за місяць написали. Ми сіли у своїх кімнатах і писали, а всі деталі обговорювали по телефону.

Це наша не єдина спільна п’єса. Ще є «Сіті х». Це аудіопрогулянка і, разом з тим, вистава. Написали монолог жінки, яка мешкає в Харкові. Вона не втекла від війни, а залишилася у рідному місті. Занурюємо глядача зі Штутґарта в українські реалії. Театр Schauspiel stuttgard орендував підвальне приміщення готелю, що поруч. У виставі задіяли українських біженців.

Щойно закінчила роботу над новою великою п’єсою, яку представлю на фестивалі. Це буде історія про мою родину протягом ста років, починаючи від початку минулого століття.