Пошук душі

«Джива» — нова робота Анатолія Матвійчука, яку сам він назвав трансцедентальною п’єсою. Це спроба дати відповідь на складні питання буття, які не дають спокою багатьом.

У виставі задіяні документальні розповіді херсонських поетів з книги «Херсонщина. Арт-спротив», які звучать автентичними голосами самих поетів, котрі пережили окупацію міста.

— Сьогодні вже можна стверджувати — «Джива» почала свій важкий шлях до глядача, — розповідає Анатолій Матвійчук. — Важкий — тому, що п’єса — це не кіноблокбастер, широко і щедро розрекламований, який одночасно мають можливість подивитися мільйони. Театральна постановка — це живе сакральне Диво, яке можуть побачити двісті чи п’ятсот людей. У нашій ситуації цих людей було ще менше, бо прем’єра відбувалася в маленькому камерному залі Культурного Центру імені Івана Козловського на Хрещатику 50-Б у рамках Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії».

Звичайно ж, ніхто, окрім автора та режисера та ще двох акторів, які мали вийти на сцену, не міг знати, який месседж ми збираємося послати Україні. Вірили в нас хіба що одиниці. Насамперед, Голова Оргкомітету Фестивалю Олександр Книга і наші найближчі люди.

Звичайно, хотілося аби якомога більше розумних і світлих людей були на прем’єрі. Я, особисто, запросив близько двох десятків найдостойніших. Але вийшло, як завжди — в одних невідкладні справи, інші зараз далеко від Києва, треті просто пообіцяли бути-і не прийшли… Я не ображаюсь. Я просто їм співчуваю — вони навіть не розуміють, що втратили.

Але навпаки — ті, яких я і не чекав особливо, вони прийшли, аби на наступний день, збиваючись від хвилювання розказувати по телефону про свої враження…

Якщо чесно, я дуже сподівався саме на такі емоції, тому що знаю одну творчу аксіому — якщо ти сам не плачеш, творячи текст, не сподівайся на таку ж емоційну реакцію глядачів.

Я бачив ці емоції — спочатку у режисера Надії Агеєвої-Швед, потім у акторів, далі у технічних працівників, що працювали на виставі. І нарешті я отримав її від публіки!

За багато років, я не чув такої оглушливої тиші у глядацькому залі на початкових сценах Анатолія Суханова. Він, справді, актор того рідкісного обдарування, який вміє зіграти розпач, біль і страх без крику і патетики, майже пошепки, але від того у кожного перехоплювало подих у залі.

Його партнерка «Джива» — зовсім ще юна, студентка другого курсу інституту Карпенка-Карого на курсі мого приятеля Сергія Калантая — це теж режисерська знахідка Надії. Іоланта Богдюн, здається, грає іноді одними очима, природність її вражає і зачаровує, а діалоги звучать без жодної театральності.

Треба віддати належне нашій молодій режисерці Надії Агеєвій-Швед, для неї, так точно, як і для мене, драматурга, це був режисерський дебют. Але який же зрілий цей дебют! Наскільки вивіреними були всі жести, рухи, сценічні дії, всі візуальні знахідки, наскільки зріло проглядала позиція і задумка режисера! Так, ніби за спиною у неї уже десятки подібних постановок.

Дуже вдячний режисерці за ту максимальну довіру, яка стосувалася буквально кожної деталі — це окрилювало. Бо навряд чи з кимось із маститих метрів режисури була б можлива така взаємодія і синергія. Але це пішло лише на користь виставі, бо весь процес роботи викликав лише позитивні емоції…

Що ж до сюжету вистави, то я дуже неохоче розповідав всім цікавим зміст нашої п’єси. Не тільки тому, що п’єсу не можна переповісти, бо окрім тексту є ще багато чого. А ще й тому, що важко переповідати сюжет, коли в ньому реальність межує зі сном і маренням. Коли людина шукає в собі Душу, а Душа раптом втілюється в романтичну і красиву дівчину, зустріч із якою — це найважливіший досвід у житті зрілої, але надломленої обставинами людини.

І ось уже публіка заворожено спостерігає, як ця, вічно юна особа — Джива — крок за кроком виводить зрілого митця з мороку власних страхів на ту дорогу, що веде до внутрішнього спокою, світла і гармонії…

Можливо, це якраз той випадок, коли мені, як автору, вдалося сказати все, що я хотів — і навіть більше, бо зі мною разом це дуже талановито зробили режисер і актори.

Ніскільки не сумніваюся в тому, що ця річ є актуальною для нашого часу. Інша річ — чи зможе вона потрапити в епіцентр уваги наших ЗМІ? Адже без цього будь-який, навіть геніальний твір, залишається річчю у собі або надбанням маленького кола людей.

На закінчення хочу лише сказати, що Україна нині — це психологічно травмоване війною суспільство. На початку головний герой п’єси говорить такі слова: «Життя водночас обвалилося, як великий будинок, а я опинився під його уламками…» Біль, страх, розгубленість — це емоції, що породжують глибоку депресію. І вже зараз більшість митців усього світу, дивлячись на нас, піднімають питання — як українці вибиратимуться з цієї глибочезної психологічної вирви? Всі починають говорити про те, що зараз найталановитіші митці всіма доступними для них засобами, через свої твори, мають підказувати людям шляхи цього подолання.

Так чи інакше, а ми своєю виставою «Джива» вже показали такий шлях, нагадавши, що страх і ненависть долаються Вірою і Любов’ю до життя. Дякую всім!

— Це не перший спільний досвід роботи з Анатолієм Матвійчуком, — продовжує режисерка Надія Агеєва-Швед. — Адже нещодавно ми в тандемі створили театралізоване дійство на його вірші — «Слово — зброя», яке показали у Національній філармонії України та інших містах України, також плануються подальші покази.

Що ж до вистави «Джива» — то це наша друга спільна робота. Ця пʼєса мене глибоко зворушила, й не тільки мене, а й наших акторів та постановочну групу… Читаючи відгуки наших глядачів, розумію тепер, що і їх також. Творчість пана Анатолія для мене — це щось особливе, філософське, справжнє, те що одразу потрапляє в душу. А ще дає ту дивовижну енергію, яка надихає на нові творчі експерименти. І як сказано у нашій виставі, в житті випадковостей не буває, тому я щаслива, що ця синергія виникла.

Театр — мистецтво колективне. І коли ця синергія панує між авторами, то вона автоматично заряджає всю команду, а в нашому випадку — команду ентузіастів та професіоналів своєї справи, яка впродовж місяця плекала цю дитинку: (Дживу) одягала її, причісувала, фарбувала, додавала тих якостей, які перед глядачем показали її енергійною і проникливою, іронічною і здивованою, і, врешті-решт, щасливою та коханою. Це, власне, і є головна думка нашої вистави — страх долається лише найпрекраснішим почуттям любові, любові до всього сущого на нашій землі.

Що ж до особливостей репетиційного процесу, то я не можу сказати, що він був легким і безболісним. Все було — і нервові зриви акторів, бо матеріал над яким працювали, надзвичайно актуальний і чуттєвий. Були і фізичні травми (на щастя, не під час репетиційного процесу), бо актрисі накладали шви на коліно, щоб вона могла вийти на премʼєру; і серед нашої команди були втрати рідних людей; і в мене особисто після кожної репетиції до середини ночі не було сну, знову ж таки через психологічне напруження. Але, дякувати Богові, всі ці перепони на нашому шляху не завадили нам створити виставу і відіграти премʼєру на «Мельпомені Таврії».

Оскільки вистава створена театральною формацією Project Art Theater у колоборації з Херсонським театром імені Миколи Куліша саме для фесту «Мельпомена Таврії», то пан Олександр Книга, як директор Херсонського театру і президент цього фестивалю, запропонував Богдану Струтинському підтримати фестиваль і наш проєкт, надавши майданчик для премʼєри на одній з камерних сцен Національної оперети України. Знову ж таки, не думаю, що це випадковість, оскільки саме з цього театру я ще у дитинстві, починала свій творчий шлях і Богдан Дмитрович був моїм першим режисером у професійному театрі.

Кілька слів про виконавців. Анатолій Суханов — надзвичайно глибокий з неймовірно тонкою природою актор, який відчуває матеріал настільки, що не знаю, чи хтось ще міг би відтворити цю роль так, як він Це той випадок, коли потрапляння в образ, закладений автором є стовідсотковим. Над роллю Дживи працювали дві неймовірно талановиті за своєю своїй природою актриси, але в той самий час вони є абсолютно різні — це Іоланта Богдюн та Катерина Ясенчук. Іоланта — зовсім молода актриса, але вже має свої особливі й професійні риси, вона надзвичайно щира і відкрита. Як сказали глядачі, дівчина особлива настільки, що ніби й справді стала душею нашого премʼєрного показу, адже премʼєру грала саме Іоланта. Катерина Ясенчук — інша, це вже сформована і досвідчена актриса, професійна співачка, солістка Національної оперети України, яка нині вражає своєю творчістю Лісабон. А в нашій виставі глядач зможе її побачити вже у жовтні.

Сценографію в нашому спектаклі створювали заслужена художниця України, лавреатка премії Дмитра Лідера Людмила Нагорна та Мілана Скорик, відеопроєкцією займався відеограф Херсонського театру Максим Прудкун. Також у нашій виставі використані автентичні історії поетів Херсонщини, які перебували в окупації, їх збирала моя асистентка Альона Мовчан, а над саунд-дизайном голосів чаклував Анатолій Матвійчук. Композитор — Микола Хшановський, музика якого надала нашій роботі ще більшої атмосферності, і підкреслила емоційне наповнення пʼєси. Також ми маємо чудовий ексклюзив — soundtrack до вистави, написаний автором пʼєси Анатолієм Матвійчуком, який має за плечима досвід створення багатьох відомих пісень. Промоверсію цього твору можна буде почути на наших сторінках у соцмережах, а повна версія використовується в нашій виставі.

Наступний показ нашої вистави відбудеться на Міжнародному театральному фестивалі «Золотий Лев», що у Львові, а саме 9 жовтня о 20.00 у Львівському академічному духовному театрі «Воскресіння». Також у жовтні заплановані премʼєрні покази і у Києві; маємо вже пропозиції для показу у Вінниці, Житомирі, Хмельницькому та Черкасах. Тож, сподіваємось на щасливу долю нашої «Дживи»!

— Вже багато років я працюю в Київській театральній школі-студії, — завершує розмову виконавець ролі Поета Анатолій Суханов. — Моя колишня випускниця Надія Агеєва-Швед дала прочитати п’єсу Анатолія Матвійчука «Джива». Коли прочитав цю п’єсу, то виникло запитання хто її ставитиме. Надія сказала, що це буде робити вона і я відразу ж погодився.

Матеріал емоційно зачепив, при тому досить сильно. Коли я побачив своїх партнерок, то зрозумів, що ми налаштовані на одну хвилю і відтворимо цей матеріал. Сподіваюся, що нам це вдалося.

Я сповідую творчий метод Леся Курбаса, моя випускний Надія теж. Ми брали сцену і домовлялися чого власне хочемо досягнути, робили це не тримаючись за текст, а оживляючи його. Входили в сцену, встановлювали партнерську взаємодію, шукали відгук одне в одного. Було дуже важливо, аби все це зрозумів глядач. Далі побачили, що треба шукати пластичні переходи від сцени до сцени. Нам це дозволяло налаштовуватися на емоційні переходи.

Для мене, як для актора з досвідом, це було дуже цікаво. Сьогодні всі намагаються відразу вийти на результат, а в наших репетиціях найважливішим було чути процес. А коли процес починає складатися і додаватися від однієї сцени до іншої, тоді власне і виникає вистава як дійство.

Як відомо у художника є фарби, пензлі, папір, асфальт, стіни. У музикантів їхні інструменти та партитури. А в акторів театру крім нас самих немає нічого. Наш інструмент — це ми самі, але інструмент дуже капризний. І коли ми починаємо торкатися до свого персонажа, то безумовно підключаємо свою природу. Природа починає створювати момент того, коли раптом усвідомлюєш, що це вже не ти, хоча це твої емоції, твоя психофізика. Так, це вже не ти, а той, кого хочеш створити. І це найголовніше.

Ми збоку під час вистави себе не бачимо. І тому наші власні риси проявляються на персонажі. По іншому й бути не може. Інша річ, що це не може бути з вистави у виставу однаково.

Як і всі українці після 24 лютого минулого року я пройшов через моменти особистих втрат, особистих переживань, особистих сліз. Мій персонаж опинився під окупацією. Він відчуває так як я, тільки набагато сильніше. Намагався передати його переживання, сподіваюся, що в мене вийшло.

Дуже важлива складова вистави сценографія. Пані Людмила Нагорна і пані Мілана Скорик запропонували простір існування, який допоміг Надії Агеєвій-Швед у режисерському рішенні. А я зрозумів в якому просторі мені існувати.

Мої партнерки Катерина Ясенчук та Іоланта Богдюн. Вони дуже різні. Але я надзвичайно вдячний їм обом за моменти партнерської взаємодії, проникнення одне в одного. Думаю, що багато їм дав, але, разом з тим, взяв від них і для себе.

Також вдячний авторові Анатолієві Матвійчуку. Коли він прийшов на одну з репетицій я його попередив: «Пробач, Анатолію, ми тут дещо додали, послухай». На що він відповів: «Так я ж про це писав, тільки не написав цих слів». «Тому ми це й додаємо», — кажу я йому.

Під час роботи над виставою ми відчували одне одного. У нас не було суперечок, ми нічого не доводили одне одному. Хоча, як і в будь-якому нормальному творчому процесі, виникали питання. Разом думали, як зробити яскравішими моменти, аби глядач на це відгукнувся. Тримали моменти життя, існування і правди, які перекидаються у глядацьку залу, а потім повертаються до нас. На прем’єрі я це відчув.

Перший показ вистави був на підтримку Херсонського театру імені Миколи Куліша та фестивалю «Мельпомена Таврії». Плануємо, що вистава буде й далі жити. Не може бути одноразовою акція, в якому ми вклали стільки душі і серця. На генеральну репетицію завітали херсонські актори. Вони дочекалися, аби подякувати нам за нашу роботу і просто обійняти. Нам це дуже важливо.

Маємо надзавдання, щоб ця вистава жила. Робитимемо все від нас залежне, аби її побачила вся Україна і не тільки. Сподіваємося, що всі наші меседжі дійдуть до глядача. Вже на першому показі я відчув, що глядачі відгукнулися на заклик, який подарував світові наш геніальний співвітчизник Лесь Курбас: «Театр — це про людську душу». Саме цим мене зачепила п’єса, і власне це звучить в нашій виставі.

Фото Вадима ГНІДАША

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».