Магія живого театру

П’єса «Рентген усміхнених сердець» була написана у 2019 році. Це чуттєва та прониклива розповідь про драматичне кохання, зраду та вміння прощати. Він — відомий молодий письменник і в нього тимчасова творча криза. Вона — звичайна дівчина зі Жмеринки, і в неї є мрія — стати письменницею. Як часто буває в таких історіях, Він і Вона зустрілися, після чого Він розбив її телефон, випив кефіру, а далі… Іноді ми любимо, але вдаємо, що немає ніяких почуттів. Іноді навпаки — байдужі, а вдаємо, що кохаємо…

— На початку 2019 року, о другій годині ночі мені приснилася назва «Рентген усміхнених сердець», — пригадує Олексій Гнатюк. — А вже в березні почав писати п’єсу. Спершу ставили її в Маріуполі. У нас був навчальний театр-студія. Ця вистава була екзаменаційною для студійців після закінчення курсів. Ми не ставили собі за мету створення повноцінного спектаклю.

А вийшло так, що дебютували з цією виставою як театр авторської п’єси «Conception». Зрозуміли, що вона подобається людям, має попит. З цієї історії власне й почалася історія нашого театру. До речі показали її навіть у приміщенні Донецького академічного обласного драматичного театру (м. Маріуполь), яке на початку повномасштабної війни було знищене рашистами.

У новій постановці задіяні як маріупольські, так і київські актори. Поставили її досить швидко. Всі учасники проєкту добре розуміли матеріал, їм було цікаво працювати. Намагалися максимально залишити виставу такою, якою вона була раніше. Дещо додали до неї нові актори. Колектив зібрався дружний, готовий на творчі експерименти, відкриття.

«Рентген усміхнених сердець» — багатогранна вистава, яка є таблеткою від багатьох психічних проблем, можливо вона підкаже глядачам як вирішити деякі свої соціальні проблеми, розповідаю тут і про ті проблеми, з якими зіткнувся у своєму житті. Коли я був молодим, то не знав, що таке авторське право, що його треба реєструвати. Тому ця п’єса дуже близька мені як драматургові, який та той момент був ще початківцем.

А головна думка п’єси і вистави полягає в тому, що гроші не найголовніше в житті. Також говоримо про любов, прощення, спокуту, гріх, відчай, ступінь довіри одне до одного. Намагаємося дати відповідь на складне питання — як можна повернути кохання. Тобто у нас ціла низка надзавдань. І якусь одну головну складову виділити важко.

У Маріуполі вистава йшла російською мовою, а українською її переклав відомий своїми світлинами з Маріуполя фотограф Євген Сосновський. Потім текст допрацювали філологи і, як на мене, вийшов досить пристойний переклад.

Дмитро Грищенко (виконавець роль пана Алчевського) та Марія Говорун (Ангеліна) грали у цій виставі ще в Маріуполі. Інші образи, як я вже сказав, створювали як маріупольські, так і київські актори.

У своїх виставах велику увагу приділяю візуально-технічній частині. Зізнаюся, що десь в душі я сценограф. На моє переконання рішення сценічного простору повинно бути мінімалістичним, але це має бути рішення сучасного театру. Відхожу від великих громіздких декорацій. Вирішував виставу сценографічним відеорядом. Шляхом експериментів працював над ним протягом трьох місяців.

Костюми намагалися зберегти ті, що були у нас від початку. Вже в Києві щось купували в секондхенді, придумували якісь нестандартні рішення. Прагнули дотримуватися тієї кольорової гами і стилістики, що були від початку. Не випадково виконавиця головної жіночої ролі змінює одяг. Насамперед — це трансформація образу, випробування зробили її зовсім іншою людиною, тепер вона стала сильнішою.

Я займався режисурою, сценографією, був художником з костюмів і світла. Така особливість приватного театру, багато чого доводиться робити самому…

Ідея створення театральної формації «Перший план» виникла вже давно. Актори з різних театрів працюють разом, обмінюються ідеями та спільно творять щось нове. Такий колективний підхід допомагає кожному акторові розкрити свій потенціал та зробити неповторний внесок у створення вистав. І це призводить до неймовірних хімічних реакцій на сцені, де актори доповнюють один одного на сцені, створюючи справжню магію живого театру.

Дуже радий, що ми маємо можливість реалізувати наші проєкти, які були в Маріуполі, нас чують і бачать у Києві. На вистави крім звичайних глядачів приходять режисери, сценографи, драматурги. Нам кажуть, що це формат, який людям подобається. Приємно, що наша робота їх чіпляє.

Насамперед хотіли відійти від воєнної тематики. Коли говоримо про війну, то до нас є співчуття через ті події, які ми пережили. Однак ми хочемо не співчуття, а об’єктивної оцінки того, що робимо.

Як я вже згадував, у нас крім маріупольців грають актори Київського національного академічного Молодого театру, Центру сучасного мистецтва «Дах», актори кіно і телебачення. Це неоціненний досвід спілкування, який доповнює нашу майстерність та майстерність наших колег. Думаю, що такий досвід, така колаборація, такий синтез — це дуже круто. В результаті виходить досить пристойний продукт.

А про історію п’єси «Невчасно» ми попросили розповісти її авторку Лану Ра.

— П'єса була написана на підтримку тих, хто вважає, що прожив марне життя, розчарувався та не втілив свої мрії, — зазначила драматургиня. — Зазвичай, людина опускає руки і каже: «от якби колись, зараз вже пізно», «а якби я був…», «треба було раніше».

Хотілося докричатися до кожного: ти унікальний, ти можеш все, і зараз, і, навіть, у 60, 70…

Поки ми дихаємо, ми можемо робити зміни. Мені здається, що з часом ця тема набуває все більшої актуальності. Під час війни ми живемо, ніби навпомацки, інколи не бачачи майбутнього і втрачаючи віру у себе.

Але, головне, це спрацьовує, коли людина не висмикує себе за рахунок когось, не шукає і затверджує свою унікальність за рахунок того, що треба переступити через моральні норми та людяність.

Як авторці, мені приємно, що є режисери, які бачать та відчувають цей твір і втілюють на сцені. П’єса була поставлена у 2017 році Петром Армяновським, у 2018 Анастасією Кузик у Чернігівському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка та Оксаною Стринадюк у Театр «Соломія» місто Коломия, 2020 року режисером Іваном Герасимчуком у Львівському обласному академічному музично-драматичному театрі імнені Юрія Дрогобича, у 2021-му Анатолієм Левченком у Маріупольському театрі «Тера Інкогніто» і от зараз, 2023 рік, вистава у театральній формації «Перший план» маріупольського режисера Олексія Гнатюка.

З цією виставою у постановці Олексія Гнатюка вийшла цікава творча колаборація. В одному з акторських складів грає актор з Маріуполя Дмитро Гриценко та київський актор Володимир Лютіков, для яких ця п’єса нова вони грають її вперше, а другий склад, це кияни актор Андрій Лагода та мій син, актор театру та кіно Євгеній Конощук. Для Андрія та Євгенія ця п’єса вже достатньо відома, вони грали у постановці режисера Петра Армяновського. Актори в цьому матеріалі з 2017 року. За декілька років об’їздили багато фестивалів, отримуючи відзнаки та нагороди. Найбільше нагород, як кращий акторський дует. Минулої осені 2022 року були запрошені до Берліну на фестиваль «Goethe-Institut im Exil».

Як на мене, Євгеній Конощук та Андрій Лагода — це достатньо відшліфований акторський дует янгола та архітектора, який все краще і більше заглиблюється у матеріал. Завжди з захопленням спостерігаю за сценічними баталіями, за пульсацією акторської гри. Я знаю, що Євгеній та Андрій багато акторських знахідок винайшли самостійно, це вже їх власне бачення героїв. Вони живуть героями. І дуже гарно тримають та захоплюють глядача, змушуючи замислитися.

Для мене, як авторки, показником успішної гри є реакція глядача. Чи реагують на жарти, чи співчувають, чи не втрачають цікавість до змін головного героя, чи радісно видихають, коли герой робить рішучі дії у своєму житті. Але, найголовніше, я вважаю, що постановка вдалася, коли після вистави кажуть: «дякую, ви змусили задуматися», або «це правда, я все життя робила не те про що мріяла». «А ви знаєте, я став більш рішучим і вирішив повернутися до своєї мрії, не витрачати марно час», «дякую, я повірив в себе». А колись і було таке: «я звільнилася, я роблю те, про що мріяла»

Участі у роботі над виставою не брала. Я вважаю, що автору чи авторці не варто втручатися в творчий сценічний процес. Звісно, якщо режисери не починають переписувати історію. Коли режисер поважає текст, він не буде його паплюжити та переписувати, він його розкриє та зробить для глядача чуттєвим та багатовимірним. Тому не треба заважати режисерові працювати над виставою. Зазвичай режисер та актори мають такі інструменти, які допомагають торкнутися серця глядача та викликати ті емоції та почуття, які втаємничені у тексті. І як на мене, в цій виставі це є і воно працює.

Тому запрошую всіх, хто хоче надихнутися та отримати гарного поштовху рухатися вперед. Вистава «Невчасно», яка йде в театральній формації «Перший план» режисера Олексія Гнатюка неодмінно допоможе в цьому.