Володимир НЕЧЕПОРЕНКО: «Виходити на сцену — колосальне навантаження і відповідальність!»

— Знаю, що Ви були ініціатором постановки. Чим Вас зацікавив твір Івана Карпенка-Карого?

— Наша українська класика геніальна. Чогось подібного я ніде не зустрічав. Хіба що Шекспір. Маємо цілу плеяду наших видатних митців — Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Панас Саксаганський, Григорій Цеглинський, Іван Франко. Це справжній космос!

Колись я грав Саву Чалого у виставі за п’єсою Івана Карпенка-Карого. А його «Житейське море» по перше дуже зачепило мене тим, що тут акторська атмосфера, акторське коло і стосунки, що відбуваються між акторами. За час, що минув від написання цієї п’єси (120 років), мало що змінилося. Як і тоді валяться театри, валяться актори, валяться долі людей. Все це Карпенко-Карий відкрив бозна коли.

Дивуюся, коли беруть класичні українські п’єси і ставлять їх з точки зору сьогоднішнього дня. У героїв можуть бути мобільні телефони, сучасний одяг. Не розумію навіщо це робити. Коли ми брали до роботи цей твір я відразу сказав: «Друзі мої, давайте робити виставу очима Карпенка-Карого». Мені дуже цікаво знати атмосферу того часу, відносини між людьми тієї епохи, якою тоді була освіта. Тобто, те середовище, пропоновані обставини, в яких жили ті люди.

— Також Вашою ініціативою було, аби виставу ставив Петро Ільченко.

— З Петром Івановичем випустили цілу купу вистав. Тісно і плідно працюємо разом вже більше сорока років. Це наче збираються родичі, вони добре знають одне одного і разом вирішують проблеми. Наша попередня спільна робота «Комедія на руїнах» йде при повних аншлагах. До мого ювілею разом робили виставу «Сентиментальний круїз». Вона йшла тринадцять сезонів. Загалом я переконаний, що актор прийшов до театру, аби виконати волю режисера.

—Напевне репетиційний процес під час широкомасштабної війни має свої особливості?

— Зараз відчуваємо більшу відповідальність. На виставу прийдуть люди, вони стомлені, знервовані. Їм треба відволіктися і відпочити від того, що відбувається навколо. Сьогодні практично всі вистави аншлагові. Але й тут нас наздоганяє ворог. Не один раз вистави на самому початку переривалися тривогами. Потім люди повертаються, але порушується цілісність спектаклю. Маємо плани показати нову постановку нашим воїнам.

— Що можете сказати про свою роль?

— Глядачі кажуть: «Таке враження, що ви граєте не Барильченка, а самого себе». Це було для мене найважливіше. Коли прочитав п’єсу, то зрозумів, що мені не треба нічого вигадувати, нічого фантазувати — я Барильченко. Хоча, звісно, виникали питання щодо його коханки, відносин у сім’ї. В усьому іншому грав себе.

— А про колег по сцені?

— Насамперед хотів би згадати Анатолія Гнатюка (актор Крамарюк). Він хороший в роботі. Починаємо разом працювати, я пропоную щось змінити, він завжди йде на зустріч. На має переконання саме так актор повинен ставитися до своєї роботи.

А ще Володимир Ніколаєнко (антрепренер Усай), Дмитро Завадський та Ренат Сєттаров, які в різних складах грають помічника режисера Кактуса. Вони разом з головним персонажем напрацьовували виставу. Інакше й бути не може. Це порядні і відповідальні люди. Працюємо з ними у тандемі.

Також хотілося б згадати художницю-постановницю та художницю по костюмах Анну Духовничну. Вже згадував, що я наполягав, аби костюми не були сучасними. Аня зрозуміла мене і режисера-постановка, зробила прекрасні костюми.

Зізнаюся, ця робота далася мені непросто. Над виставою ми працювали більше чотирьох місяців. Якщо на інші ролі два склади акторів, то свою я граю один. Мені доводилося кожного дня двічі проходити текст, два рази «помирати» на сцені. Психологічно це дуже важко. Я став погано спати, втратив апетит. Весь час голова була забита цією роботою.

Не можу сказати, що все в цій виставі нам вдалося. Але в цілому задоволений собою, своєю роллю. Я придумав три варіанти фіналу вистави. Режисер Петро Ільченко вибрав той, що й увійшов до спектаклю. На наші прогони приходив Генеральний директор-художній керівник театру Михайло Захаревич. Він запропонував скороти фінал, аби мій герой виглядав людяніше.

—Чи важко було повернутися до творчості після початку повномасштабного вторгнення?

— Для мене це стало рятівним колом. Як ми тут у тилу, в теплі й добрі можемо допомогти нашим хлопцям на передовій? Тільки своєю роботою. Ми працівники мистецтва. Наше мистецтво повинно бути чистим, покликаним до Перемоги.

Після прем’єри «Житейського моря» публіка була в захваті. Це теж перемога. Після вистави до мене підійшов колега, народний артист України і сказав, що ніколи не думав, що так можна поставити цю виставу.

Ми зробили те, що хотіли. Звісно, будемо вдосконалювати виставу. Вже сьогодні всі актори працюють на межі людських можливостей — емоційних, розумових, фізичних, психологічних. Кожен старається, відчуває відповідальність, що покладена на нього під час війни.

— Що вплинуло на вибір Вашої професії?

— Важко відразу відповісти. Пригадується дитинство. У нас не було ні світла, ні тим більше телевізора, а лише гасова лампа. У мене було два старших брати, вони вже ходили до школи. Ввечері ми збиралися біля гасової лампи — мама, брати і я. Вони про себе щось читають, а я малюю. Потім мені набридло і я став кричати: «Або навчить мене читати, або читайте вголос». І вони дійсно навчили. Поки пішов до школи, то багато чого перечитав, а серед улюблених авторів був Александр Дюма.

А ще у нас було радіо. Кожної суботи о 20 годині йшла передача «Театр перед мікрофоном». Слухав Аркадія Гашинського, Ольгу Куксенко, Наталію Ужвій, Євгена Пономаренка, Михайла Задніпровського, Володимира Дальського — визначних майстрів нашої драми. Не міг собі навіть у голову взяти, що буду з ними працювати.

Пізніше я вступив до вечірньої школи і пішов працювати на механічний завод. Мене покликали на 8 березня до заводського клубу читати частівки. Я не мав уявлення, що це таке. А баяніст Михайло заспокоїв, що тут немає нічого складного, дав текст. Мій виступ побачила Тетяна Желанова, керівниця Золотоніського народного театру при районному будинку культури. Запропонувала мені грати в їхньому театрі. Я був у захваті, виконував ролі головних героїв, коханців. Саме Тетяна Миколаївна порадила мені вступати до Театрального інституту. Хоча було 50 чоловік на місце, але я вступив з першого разу.

Мав прекрасних викладачів, серед яких права рука Леся Курбаса Михайло Верхацький, якого називали дідулею. А ще Микола Мерзлікін, Віктор Кізін. Зараз таких викладачів називали б «зірковими», тоді ж не було ніяких зірок. Просто всі віддано робили свою справу. І нас виховали такими, відданими до робити.

— Як доля звела з Театром Франка?

—Спершу я працював у Театрі юного глядача на Липках. А художньому керівникові Театру Франка потрібен був виконавець на ролі героїв. Він прийшов до нашого театру, аби подивитися на гру одного з акторів, а побачив мене. Після вистави запитав яка у мене зарплатня. Після цього один з моїх старших колег сказав, що мене запросять на головну сцену країни. Невдовзі мене дійсно запросили на співбесіду і на конкурс, художня рада Театру Франка одноголосно підтримала мою кандидатуру.

Якщо у Театрі юного глядача переважно грав головні ролі у дорослих виставах, то тут почав з казки. Це роль хулігана Свиста у виставі за п’єсою Всеволода Нестайка. Після цього було дуже багато цікавих ролей.

— У виставі «Украдене щастя» Ви грали разом з Богданом Ступкою.

— Не має слів, аби висловити своє захоплення від цієї роботи, від самої п’єси Івана Франка. Режисер Сергій Данченко — це була не людина, а космос. У нього був тонкий сценічний смак. Він не був багатослівним, але які ставив вистави. Майже в усіх цих виставах грав я. Богдан Ступка — це було диво, а не актор. Так само як Ірина Дорошенко, що грала Анну.

Після того як пішли з життя Степан Олексенко та Віталій Розстальний вистава не йшла. Пізніше я підійшов до Ступки і сказав: «Богдане, давай будемо грати «Украдене щастя». Почали грати, були аншлаги. Завжди з нетерпінням чекав вистави. Не можу без хвилювання згадувати ті часи.

— Напевне знаковою для Вас була роль Івана Сірка у виставі «Урус Шайтан»?

— Спершу на цю роль мене призначили разом з Богданом Ступкою. Коли Богдан Сільвестрович побачив мої репетиції, то запропонував мені самому лишитися на цій ролі. Мовляв, він вже не зможе так грати. Далеко не кожна людина здатна визнавати такі речі.

Іван Сірко спілкувався з космосом. Як відомо, він брав участь у 52 битвах і жодної не програв. Коли виходив у поле, до нього підходили вовки і він біля них сидів.

Знову пригадую дитинство. Я часто залишався вдома сам. Якось мама прийшла з робити і знайшла мене у кущах. Я спав, а біля мене спало десять собак. Раптом Бог мені послав мені роль Сірка.

Люблю всі свої ролі. Загалом їх у мене було понад 60. Фантастична вистава «Енеїда». У «Кар'єрі Артуро Уї» грав разом з Богданом Ступкою на малій сцені. А ще «Пігмаліон», «Візит строї дами», «Сава Чалий». Є про що згадати.

— Досить незвично було побачити Вас у ролі німця-колоніста Пекйфера у виставі «Комедія на руїнах», яка з’явилася не так давно у репертуарі театру.

— До мене підійшов Петро Ільченко і сказав: «Володю, мені навіть незручно пропонувати тобі епізодичну роль у кінці вистави». Я прочитав і сказав, що буду із задоволенням грати. Невеличка роль у мене була і у виставі «Едіт Піаф», але вона завжди кілька разів переривалася оплесками.

— З ким з режисерів ще доводилося працювати?

— Хороші ролі мені давав Дмитро Чирипюк. Хотів би ще з ним попрацювати. Мав у нього цікаві ролі у виставах Юрія Одинокого «Сірано де Бержерак», «Ідіот». Це наша театральна школа, наші традиції. У молодих режисерів інші погляди, інші вимоги.

Граю як на великій, так і на камерній сцені. У камерної сцени своя специфіка, ти спілкуєшся з глядачем наче під час звичайної розмови. А з великої треба посилювати голос, аби люди чули, що говорить виконавець. До того ж на камерній сцені більше хвилювання. Ти ні за що не сховаєшся.

— Мали досвід роботи в кіно?

— Трішки знімався. Щоправда не так багато, як того хотілося б. Спочатку багато запрошували. Але не відпускали з Театру юного глядача, бо мав там багато роботи.

Специфіка дуже відрізняється. Зізнаюся, я не в захопленні від процесу зйомок кіно. Можуть знімати по одній фразі, немає цілісного прочитання образу. Може бути спочатку кінець, а потім початок. У кіно все вирішують не актори, а монтажери та режисери. Виходити на сцену зовсім інше. Це колосальне навантаження і відповідальність.

Також я озвучив понад 1200 фільмів. Моїм голосом українською мовою заговорили Жан Поль Бельмондо, Ален де Лон, Джек Ніколсон, Роберт де Ніро та багато інших акторів. А ще було багато телесеріалів.

Крім цього мав роботу у рекламі. Але зізнаюся, що серйозної реклами я не зустрічав.

— Ви викладаєте у Київському національному університеті культури і мистецтв. Які ставите основні завдання перед студентами?

— Провожу рисочку, до якої вони мають дотягнутися. Дуже хочу, щоб вони вийшли з університету і знали, що таке театр. На жаль 90 відсотків не знають, що це таке і їм ніхто про це не розповідає. Скажу більше, багато викладачів ніколи не працювали в театрі.

Я їх вводжу в нашу театральну атмосферу, в різні складності, розповідаю, що працювати треба щиросердно, наполегливо. Серед моїх вихованців заслужений артист України Віктор Семиразуменко, який працює в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки, актор театру і кіно Едуард Малахов та багато інших. Все це талановиті люди.

— Маєте захоплення?

— Вирізав з дерева. У мене були величезні виставки у Міжнародному центрі культури та мистецтв, Будинку актора. Хоча мої роботи й охороняли, але їх всерівно крали (усміхається). У мене 70 стамесок. Міг по добі сидіти на балконі і вирізати. Дружина приносила цигарки і їжу, а я працював.

— Чи є ролі, які б хотіли зіграти?

— Ті ролі, що хотів, напевне вже пізно. Зізнаюся, що я ще живу «Житейським морем». Настільки проникся цими подіями. Весь час про це думаю.

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Хочу подякувати своїм викладачам, своїй рідній Золотоноші, де я провів цікаві дитинство і юність. Своїм колегам, з якими працюю, художньому керівнику театру Михайлу Захаревичу, який дав можливість поставити «Житейське море». І, звичайно, я хочу подякувати нашим захисникам, низенько вклонитися цим хлопцям за те, що вони роблять. Кожен з нас сьогодні повинен хоч якось їм допомагати.

Фото з сайту театру.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».