Дзвони Валерія Франчука

«Дякую Всевишньому за його милість і благословіння, що сподвигло мене на цю важливу і таку відповідальну роботу — розбудити приспану свідомість. Дякую тобі Боже, що дав мені сили та терпіння! Дав моїй сім’ї підтримку та розуміння не ремствувати, дивлячись на постійні проблеми, на людську байдужість і несприйняття цієї трагедії, її замовчування.

З великого циклу «Розгойдані дзвоні пам’яті» за жодного президента не було закуплено ні однієї картини державою. Хоча мною подаровано музеям 80 творів. Що тут поробиш? Як склалося — так склалося.

Сердечна подяка моїй дружині Полі, яка відставила у бік свої високі творчі можливості, а всі свої сили віддає на те, щоб я міг спокійно працювати в майстерні. Зумів виконати і мамине прохання — як стану художником, щось написати з її спогадів про голодовку, живим свідком якої вона була.

Тепер мною закінчено близько 300 творів із циклу «Розгойдані дзвони пам’яті»: живопису, графіки, скульптури, які стали важливою частиною моєї творчої діяльності протягом більш як 30 років. Тому я можу відповідально сказати: «Мамо! Я не забув жодного твого слова і зробив все, щоб нині сущі й майбутні покоління взнали про той варварський злочин».

Нерідко задаю собі питання: «Чому ми, українці, так не по людські, так не по християнські ставимося до того апокаліпсису?» Адже у кожній родині були забрані життя. Зникали безслідно окремі люди, сім’ї, великі роди, бо українці завше жили великими сім’ями. Чому ми так допускаємо свою забудькуватість? Та катастрофа дуже негативно проявилася на нашому підірваному у корені суспільстві та нації. Це породило: «А какая разница», «лиш би не било войни» і т. ін. Чому п’ять президентів не спромоглися вирішити найважливіше питання збереження пам’яті?

Чому ми так знехтували часом мирного життя, коли потрібно було нарешті неодмінно і першочергово вклонитися і відспівати. Щоб ті мільйони вбитих нарешті заспокоїлися на небесах, а не никали неприкаяними серед нас досі. Ті українці були невинними жертвами злочинів комунодеспотії, яка і сьогодні хоче нас вбити.

Чому ми все гадаємо і сперечаємося три мільйони чи десять полягло в землю? Чому закінчення по-людськи того жахливого періоду нашої новітньої історії, кожен президент починає з нуля?

Я розумію, що ми у страшній війні, бо бути нам як нації, чи впасти перед катом — це тепер найважливіше. І не на часі інші питання. Уже 33-й рік незалежності не на часі. Та коли ж знайдеться той час для пам’яті?

Тепер, у ХХІ столітті і через 90 років нам не соромно дивитися світу в очі, що ми в цій проблемі залишилися з нулем? Просимо по чужих державах, щоб визнали Голодомор українців геноцидом, а самі навіть не спромоглися (бо не хотіли) це найперше і найважливіше питання для майбутнього, питання пам’яті нації довести до якого фіналу.

Скільки ще буде будуватися музей? Подивіться, коли самі не знаєте як зробити, на досвід єврейської держави. Високий приклад як берегти національну пам'ять і не нівелювати цифрами.

Якби ми не були безпам’ятні, то не повторювалися б час від часу набіги агресорів-загарбників дикої раша-орди на нашу землю. Тому то і до сьогодні ще «Моя хата скраю…» актуальне. От доти, доки вона (хата) буде скраю, нас будуть общипувати то з однієї сторони, то з іншої, як мертву курку. Бо ми так і не змогли показати світові справжню ціну катастрофи, яку дивом пережила наша нація у ХХ столітті. От вже й прийшли 90-ті роковини.

Я віддав цій праці більше тридцяти років. Та і на 90-ті роковини це лише моя проблема. Немає альбому, бо УКФ через технічну помилку два рази відхилив мою заявку.

Ще у 1994 році ми з Наталією Дзюбенко-Мейс прийшли на мою виставку про Голодомор. Що мені тоді запам’яталося? Сумні очі Джеймса. Тепер я думаю, що він бачив, як нам українцям буде важко пройти по цій дорозі всіяній теренами. Він знав, яку стражденну дорогу пройшли його співвітчизники. Але я вірю, що ту свічку, яку запалив цей американець індіанського походження і справжній український патріот Джеймс Мейс, коли в Конгресі США почали говорити про голод, в Україні ніякі злі сили не загасять. Як не згасять гірку свічку маминої пам’яті, яку я тримаю в руках і йду в цій те темені людської байдужості, забудькуватості та зради.

І не скиглю я зараз! Я звинувачую! Бо скиглять якраз ті, котрі раз на рік на скорботних заходах за людське око на одну секунду пускають фальшиву сльозу і щось мелють про пам'ять, про втрати. А потім знову забувають до наступного листопада про той злочин".

Фото з соціальних мереж.