Олексій Лісовець: «Коли навчимося єднатися, тоді й буде Перемога!»

Трішки про сюжет. Виявляється слід бути край обережним зі старовинними годинниками, адже час — вельми тонка й примхлива штука! Один необачний рух — і ось поважний сивий чоловік опиняється у власному минулому, де зустрічається з собою молодим…

Як часто, нарікаючи на сьогодення, ми мріємо про можливість повернутися у той фатальний день, коли ухвалювали доленосне рішення, аби прожити мить інакше, щоб життя пішло зовсім за іншим сценарієм?.. Як було б добре замолоду робити вибір з висоти досвіду 65-річного Себе!

Що краще — синиця в руці чи журавель у небі? Що важливіше — вагітність однієї дівчини чи життя іншої? Що благородніше — присвяти себе благополуччю близьких чи втілити найсміливіші кар’єрні амбіції. І взагалі: вільні ми, чи віддані на поталу долі?.. Ці та інші непрості питання ставлять творці вистави і намагаються знайти на них відповіді. А ми спілкуємося з режисером-постановником Олексієм Лісовцем.

— Чи доводилося Вам раніше співпрацювати з Національним академічним драматичним театром імені Лесі Українки?

— Приблизно тридцять років тому ставив тут виставу «Королівські ігри» за п’єсою Григорія Горіна. Це була маштабна постановка, в якій було задіяно багато акторів. На жаль багатьох з них вже немає серед нас.

— А як з’явився задум нової вистави?

— Мені зателефонував Генеральний директор-художній керівник Театру Лесі Українки Кирило Кашліков і запропонував поставити виставу. Ми спілкувалися, шукали матеріал, який був би цікавий і театру, і мені як режисеру. Я запропонував саме цю п’єсу. Кирилу Григоровичу ідея сподобалася і ми почали працювати.

Коли ти працюєш над якоюсь темою, то насичуєшся нею, живеш цією темою. Цю п’єсу я знаю давно. У ній підіймається тема підбиття підсумків. А сьогодні ми переживаємо складний час, коли особливо важливо подивитися у минуле, зробити якісь потрібні висновки. До того ж я сьогодні приблизно такого віку як і головний герой. П’єса була написана у 2005 році. Відчуваю різницю між мною сьогодні і 18 років тому.

Почали працювати над виставою у червні, а з 7 вересня почалися репетиції. Всього їх було сімдесят дві. Можна сказати, що зробили виставу досить швидко. Звісно, репетиційний процес під час повномасштабної війни певною мірою відрізняється від того, що був раніше. Не можна не реагувати на повітряні тривоги. Ситуація в державі впливає на твій стан, твої думки. А в професійному плані ніякої різниці немає.

— Напевне не випадково на головні ролі Ви обрали народних артистів України Тетяну Назарову та Анатолія Ященка?

— Здійснював розподіл ролей виходячи зі свого розуміння, що я хочу зробити. Анатолія Федоровича (виконавець ролі Олександра у зрілому віці) знаю майже тридцять років. Це мій улюблений актор. Ми з ним багато зробили разом у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Знімався він у мене й у кіно. Вважаю, що на сьогоднішній день це один з кращих українських акторів.

З Тетяною Назаровою особисто знайомий не був. Але дивився деякі вистави за її участю. Вирішив, що на роль бабусі найкраще підходить саме вона.

Роль Саша виконує мій вихованець Михайло Гнатів, який у цьому році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Серед виконавців ролей дівчат два склади, один — це актриси Театру Лесі Українки Катерина Школа (Бетті), Ольга Узун (Кассандра) та Дар’я Хвостенко (Мойра). Коли Кирило Григорович запросив мене працювати до театру, то зголосився взяти і моїх вихованець. Це випускниці нашої з Анатолієм Ященком та Віталієм Новіковим театральної майстерні в Університеті Карпенка-Карого — Вікторія Люлька, Софія Гущик та Дарина Степанкова (другий склад). До цього у них та Михайла Гнатіва, на мій погляд, була дуже хороша практика. Вони грали у виставах «Житейське море» Івана Карпенка-Карого та «Палаючи у пітьмі» Антоніо Буеро Вальєхо в Учбовому театрі університету. Тобто, певний досвід у них вже був. А нова вистава — перший досвід роботи на професійній сцені.

— Що можете сказати про сценографію та костюми?

— Дуже вдячний Андрію Александровичу (сценографія) та Ганні Духовичній (художниця з костюмів). Вони відгукнилися на мій задум, трансформували його в реальність. З Андрієм заочно знайомі давно, маємо багато спільних знайомих по всій Україні. Після першої постановки, яку робили разом, залишилися найтепліші враження. Він та Ганна — справжні митці та великі професіонали своєї справи. Реалізація задуму виникла досить швидко.

Вважаю, що якщо режисер повністю задоволений своєю роботою, то це видається дещо підозрілим. Вистава — це живий організм, з часом вона дещо змінюється. З’являються нові грані, акторська свобода, імпровізація. Але якщо вистава вже зроблена, то ця імпровізація виникає на дуже невеликій території. Тобто, актор імпровізує в жорсткому малюнку.

Цю виставу робив так само, як і більшість своїх попередніх робіт. Вона структурована, я знаю, що відбувається. Життя йде, деякі речі змінюються, але те, що стосується професійних засад, залишається таким, яким було раніше.

Я вже згадував про нашу виставу «Палаючи у пітьмі» Кирило Кашліков дивився її на сцені Учбового театру. Вона йому сподобалася. Оскільки головні ролі там виконували молоді актори, які прийшли разом зі мною до Театру Лесі Українки, вирішили дати нове життя цій виставі на новій сцені театру. Якщо все складеться добре, то прем’єра має відбутися у цьому театральному сезоні.

Хотів би сказати ще кілька слів про виставу «AGNORIS». Це моя перша режисерська робота від початку повномасштабного вторгнення. (Перед самою війною поставив виставу «Токсини» у Театрі драми і комедії на лівому березі). Зізнаюся, що мені було досить складно обирати матеріал для постановки. І з кожним роком ця тенденція поглиблюється. Чим далі тим складніше зупинитися на якому драматургічному матеріалі. Ти стаєш старшим і знайти привід для театральних роздумів на сцені, які б відповідали твоїм сьогоднішнім думкам дуже нелегко. Звісно, коли був молодим, то все було значно простіше.

Зрозуміло, війна впливає на мене як на будь-яку людину, як на професіонала. А що стосується алгоритму роботи чи над фільмом, чи над виставою, мені здається, що різниці бути не може.

— Що вплинуло на Ваш вибір професії?

— Це вже моя друга професія. За першою я інженер-енергетик з автоматизації теплоенергетичних процесів. Закінчив Київський політехнічний інститут, працював за спеціальністю. Був ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС. Ще у школі займався художньою самодіяльністю. Прийшов час коли я вирішив, що потрібно щось змінювати. Вступив до Театрального інституту, навчався у народного артиста України Едуарда Митницького.

Після закінчення навчання у мене була напівпрофесійна театральна студія у Київському політехнічному інституті. Потім ставив вистави у різних містах України. І врешті доля привела до Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Ще будучі студентом поставив тут казку, а в 1991 році виставу «Гра любові і смерті». Після цього художній керівник театру Едуард Митницький запросив мене на роботу.

Серед поставлених у цьому театрі вистав найбільше запам’яталися «Торговці гумою», «Ромео і Джульєтта», вже двадцять перший рік йде «Корсиканка» з Олесею Жураківською в головній ролі. А ще вже згадані «Королівські ігри» в Театрі Лесі Українки. Звісно, люблю й усі інші свої вистави, кожна дорога по-своєму.

Крім роботи в театрі зняв 13 картин у телевізійному форматі. Першою була «Професор у законі». Потім — «Все повернеться», «Аметистова сережка», «Сонцеворіт» та інші. Зізнаюся, специфіка роботи в театрі і кіно дуже відрізняється. Не можу сказати, де подобається працювати більше. Загалом, дуже подобається режисерська робота. Крім цього робив постановки в Театрі оперети, ставив корпоративні вистави на замовлення. Режисура — це спосіб життя, спосіб розмовляти зі світом.

Колись Феліні казав, що режисура (Господи прости) — це конкуренція з Господом Богом, бо він створив Землю, життя на ній, а я створюю світ, де можу вигадати свої закони тяжіння.

Кажу своїм студентам — «ви сповідники і проповідники водночас. Режисерська робота, з одного боку це сповідь, а з іншого — ти вислуховуєш світ і вибачаєш за його гріхи».

— Ви вже почали розповідати про свою викладацьку діяльність. Що можете додати?

— Для мене стало повною несподіванкою, що я так любитиму своїх студентів, що так перейматимуся їхніми долями. У червні випустив перший курс, зараз працюємо з новим набором майстерні. Як я вже згадував, чотири моїх вихованці працюють у Театрі Лесі Українки. Ірина Жара поїхала до Черкас. Ларіон Теа працює у Київському національному академічному Молодому театрі. Вісім моїх студентів продовжують навчання у Німеччині. Можна сказати, що своїм першим набором я задоволений.

— Раніше Ви ставили вистави та знімали фільми переважно російською мовою. Чи не складно було переходити на українську?

— Приховувати не стану, було важко. У мене російськомовна родина. Мама росіянка, з Саратова. Батько — учасник Другої світової війни, пройшов дуже важкий шлях. Він походив зі старовинного козацького роду, але коли сімнадцятирічним хлопцем пішов на фронт, де рідна мова забулася. Я був «дитиною військового гарнізону», по маминій і батьковій лінії всі були військовими. А це російськомовне середовище.

Першу вищу освіту здобував у Київському політехнічному інституті російською мовою. А вже під час навчання в Театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого став повертатися до рідної мови. Відчуваю, що з часом починаю частіше думати українською. Сподіваюся, що згодом ми почнемо не тільки спілкуватися у публічному просторі, а й жити українською мовою.

— Чи маєте якісь захоплення?

— Ні, не маю навіть хобі. У мене все підпорядковане роботі. Я дивлюся, читаю, спостерігаю. Це такий стан душі. Впевнений, що так живу не лише я, а й усі інші режисери, хто серйозно ставиться до своєї роботи, любить її, живе нею.

— Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Хотів би побажати всім нам, українцям, звісно ж перемоги. А на шляху до цієї перемоги потрібно, аби ми знайшли у собі не тільки енергію мужності, але й енергію толерантності у ставленні один до одного. Якщо хочемо перемогти, то мусимо нині бути згуртованими навколо бажання перемоги. Всі інші проблеми будемо вирішувати потім.

Сьогодні на тлі війни виникає свара. У нас придумали слово «срачі». Мені здається, що це брутальна, антикультурна назва чогось більш важливого. Ми не вміємо згуртуватися навіть у такий складний час. Коли навчимося єднатися, тоді й буде Перемога!

Фото з вистави «AGNORIS» з сайту Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки.