Поговоримо про еміграцію

За сюжетом твору дослідник душі, письменник та лектор оселяється у підвалі зі своїм земляком, який наполегливо працює, аби втілити свою мрію. Та чи на правильному віг шляху? Вистава — притча про життя двох емігрантів, які згадують свій дім, але не кожен з них зможе туди повернутися. Проте краще про виставу та свою роботу за останні два роки розкажуть її творці.

Володимир Кудлінський, режисер-постановник:

«Після початку повномасштабної війни всі ми опинилися в однаковій ситуацій розгубленості…

А вже наприкінці травня — початку червня 2022 року наш колектив зібрався, аби вирішити, що робити далі. Передусім, привезли машину піску і, під звуки сирен, стали набирати мішки, аби захистити скляний центральний вхід театру від руйнувань. Ці мішки і досі там, сховані за афішами. Стали відновлювати вистави з тими акторами, хто залишився на той момент в Києві. Життя у театрі почало відроджуватися. Я думав про прем’єру.

Давно знав про п’єсу Славоміра Мрожека «Емігранти». І коли у перші місяці війни з України виїхало понад п’ять мільйонів людей, які опинилися у стані вимушеної еміграції, ця тема стала дуже болючою.

Я домовився з акторами, і в серпні ми почали репетиції. Саме ці репетиції допомогли нам вийти з того важкого психологічного стану, в якому ми всі перебували. Робота над виставою спонукала повернутися до театру, і ми з натхненням почали працювати.

Познайомилися з художницею Єлизаветою Скурською, яка тоді була студенткою Сергія Маслобойщикова. Ліза на той момент повернулася з-за кордону і мала власний досвід перебування в еміграції. Вона зробила сценографію і костюми.

Матеріал складний, мені як режисерові було непросто визначитися з концепцією вистави. Хотілося говорити про сьогодення сучасною мовою, а в п’єсі два поляки, які перебувають у Західній Європі, і це 70-ті роки минулого століття. Все ж вирішив не осучаснювати п’єсу, і не робити з поляків українців.

Ми пішли за автором і спробували розкрити світ його героїв. Але режисерська пунктуація, вирішення сцен, а головне асоціації і алюзії роблять виставу сучасною, гострою і потрібною сьогодні глядачам, аби легше пережити все, що з нами усіма відбувається.

З Сергієм Бойком та Михайлом Кришталем раніше працював, коли був асистентом у Віталія Малахова. В моїй виставі вони грають вперше. Деякий час ми звикали один до одного, але в результаті, як на мене, у Сергія та Михайла вийшов прекрасний акторський дует. Думаю, перший досвід був успішний. Я щасливий, що в нашому театрі є такі круті актори, і переконаний, що далі буде…

Сергій Бойко — починав разом з Віталієм Юхимовичем. Це актор з тієї плеяди, яка стояла біля витоків Театру на Подолі. Важко навіть перерахувати ті ролі, які він зіграв за ці роки. Грав майже в усіх прем’єрах Віталія Малахова, Ігоря Славінського та інших режисерів, які ставили в цьому театрі. Це надзвичайно досвідчений, безмежно талановитий актор, який має дуже потужний драматичний хист, неперевершений в імпровізації, має прекрасне почуття гумору. Вважаю, що для будь-якого режисера за щастя працювати з таким актором.

Михайло Кришталь по-своєму теж унікальний актор. Він прийшов до театру значно пізніше. У Михайла був певний період адаптації, бо він мав іншу школу, працював у Донецькому академічному українському музично-драматичному театрі задовго до трагічних подій 2014 року, там отримав звання заслуженого артиста України. Він теж обожнює імпровізацію, прекрасно володіє голосом. Багато озвучує фільмів.

По своїй природі Михайло людина інтелігента, як кажуть, з тонкою душевною організацією. Втім, в «Емігрантах» він грає роль заробітчанина, людини недалекої, неграмотної, жадібної і підступної. Вийшло дуже цікаво і неочікувано. Варто прийти на виставу і переконатися в майстерності перевтілення цього чудового актора.

Сергій Бойко грає рефлексуючого письменника — це надзвичайно тонко, гумористично і, разом з тим, драматично. У цього актора є теж свої шанувальники, і впевнений, вони будуть у захваті від його мистецтва.

Вистава вийшла акторською. Я не став мудрувати з концептуальними режисерськими рішеннями — в цій історії це зайве. Створив ігрове середовище, розібрали мереживо діалогів, акторам залишалося впоратися з величезним об’ємом тексту.

Ми прибрали деякі повтори, зайві політичні мотиви. Залишити саме те, що нам сьогодні болить. Зараз вистава грається легше, текст, так би мовити, вже «входить в м’язи», тому актори думають на сцені, тримають хороший темп, ловлять кураж. Думаю, з часом вистава, як гарне вино, буде лише кращати.

Наступною моєю роботою в минулому сезоні стала вистава «Комедіанти» за п’єсою Автанділа Варсімашвілі. Матеріал мені запропонував Богдан Михайлович Бенюк, який очолив наш театр. Спочатку були певні сумніви, чи братися за сучасну п’єсу про війну. Але сталася одна трагічна подія, яка вплинула на моє рішення…

Ми розпочали роботу натхненно, і ніби на одному диханні зробили прем’єру. Це історія акторської родини, яка під час сьогоднішньої війни опинилася в евакуації, як і десятки тисяч сімей в нашій країні — без власного житла, елементарних побутових умов, а головне без улюбленої справи, своєї професії. Найстрашніше в цій історії — втрата на війні дитини… Попри горе і непомірну втрату, вистава дає сили і натхнення продовжувати жити, займатися улюбленою справою і наближати перемогу.

Над виставою працював прекрасний акторський ансамбль: Богдан Бенюк, Олександр Данильченко, Георгій Хостікоєв, Анна Саліванчук, Ірина Грищенко, Артем Атаманюк, молоді актори — Анна Троцько, Дарина Проценко, Олександра Барсток, Ольга Марфіна, Артур Пісковський, Дар’юш Есламі, Петро Зузяк. У виставі звучить пісня «Темні кімнати» Даяни Кульбіди в аранжуванні Тимура Полянського. Балетмейстером була Ольга Семьошкіна, а художником Марія Погребняк. Як бачите, компанія дуже потужна.

З першого дня прем’єри вистава іде з величезним успіхом, де глядач і сміється, і плаче, і, я сподіваюся, іде з вистави з бажанням жити, боротися і вірити в наш народ, наш незламний дух.

Зараз розпочав роботу над новою виставою «Сон» за однойменною новелою Михайла Коцюбинського. Це надзвичайно світла і тонка історія про те, як мрії змінюють життя і наповнюють його красою і любов’ю. Прем’єра планується на початок квітня на камерній сцені ім. Ігоря Славінського Театру на Подолі. Чекаємо глядачів на наших виставах!"

Сергій Бойко, заслужений артист України, виконавець ролі АА:

«Грати у цій виставі мені запропонував режисер Володимир Кудлінський. Спершу у Володимира була ідея, щоб ми грали цю виставу два вечори поспіль і мінялися місцями. Тобто, один вечір я АА, а Михайло ХХ, другий — навпаки. Проте тоді не вистачило часу, аби втілити цей проєкт. Можливо ще повернемося до цієї ідеї.

Давно знаю твір «Емігранти». Запам’яталася вистава за участю Олексія Горбунова та Валерія Чигляєва. Сама п’єса мені дуже близька. Добре пам’ятаю ті часи — 70-ті-80-ті роки минулого століття. Розумію, що пройшов Мрожек, коли сам став емігрантом. П’єса дуже складна, вона як багатошаровий пиріг. Буде й далі відкриватися. Ця історія мені близька й генетично. Адже я наполовину поляк, хоча й дізнався про це вже у дорослому віці.

Мені здається, що мій персонаж інтелігент, але зовсім не такий, як, приміром, Василь Стус — людина, яка боролася і загинула. А мій герой напевне продався. Хоча про це й не говориться у п’єсі, але я думаю, що його заарештували і він пішов на компроміс з совістю. Можливо був провокатором, зрадив. Те, що він злякався диктатури, як каїнове клеймо на ньому.

В еміграції, де, здавалося б, купа можливостей, він не продовжує боротьбу. Але тут зустрічає поляка, робітника. Його притягує ця проста людина яка не порвала зі своєю батьківщиною, на відміну від мого героя.

З Михайло Кришталем працюємо не вперше. Мені здається, що у цій виставі він теж не відразу прийшов до розуміння свого персонажу. А під час кількох крайніх показів вистави ми почали відчувати один одного, нам вдалося знайти взаєморозуміння. Спочатку ж було непросто

Як я вже згадав, у п’єсі та виставі багато тем. Одна з них — інтелігенція і прості люди. Для того, щоб збудувати нормальну країну, про яку ми всі мріємо, треба бути єдиними. Протягом вистави герої йдуть до такого об’єднання, хоча й шлях цей дуже непростий.

Інша тема — спокута. Мій герой говорить: «Мої предки ніколи не сідали за один стіл з твоїми і разом не пили». Проте персонажі сідають разом. А головним мотивом вистави є об’єднання у важкі часи, які ми зараз переживаємо".

Михайло Кришталь, заслужений артист України, виконавець ролі ХХ:

«Як почалася повномасштабна війна, то спершу були сумніви, чи варто далі займатися тим, чим займався до цього. Зізнаюся, що й сьогодні не повністю упевнений, що те, що ми робимо, правильно. Але люди приходять на вистави, їм подобається, йде розголос. Це дає надію.

Вважаю, що все, що хотів, розповів про свого персонажа у виставі. Під час роботи над нею велика складність полягала в тому, що насправді ми зі своїм героєм дуже різні. Він робітник, а я, зізнаюся, мало що вмію робити своїми руками.

Вперше мав досвід роботи з Володимиром Кудлінським як режисером-постановником. Не приховуватиму, працювати було не завжди просто, адже на деякі речі ми дивимося зовсім по-іншому. Але, не дивлячись на всі розбіжності, завдання театрального мистецтва видавати якісний продукт. Ми долаємо ці розбіжності, знаходимо компроміси. Під час репетицій вносив свої пропозиції. Звісно, не всі вони увійшли до вистави.

З Сергієм Бойком до цього разом грали не так вже й багато. Під час робити над цією виставою відкривали один одного для себе. Ця робота нас дуже зблизила. Тепер ми більше спілкуємося.

Виставі вже більше року. Не можна сказати, що в ній щось кардинально змінилося. Ми продовжуємо уточнювати для себе певні речі. Подобається знаходити якісь точки зіткнення, що роблять, на нашу думку, виставу більш органічною, цікавішою для глядача, зрозумілішою для нас самих. Матеріал непростий, весь гумор і трагізм п’єси непросто зрозуміти. Але у нас є своя публіка і це радує.

Моєю новою роботою стала роль Петра Петровича у виставі «Хазяїн» (в іншому складі цю роль грає Богдан Бенюк). Вважаю цю виставу достойною роботою, а Івана Уривського — цікавим режисером, головні ролі виконують прекрасні артисти. Ще одна роль у копилку, це завжди хороший досвід. Про кожну виставу можна сперечатися, настільки вона вдалася, але завжди приємно працювати у талановитій команді творчих людей.

Граю як на великій, так і на камерній сцені театру. Специфіка роботи, звісно ж, відрізняється. Різна відстань до глядача вимагає іншої подачі матеріалу, іншого існування. Камерне існування стриманіше, тут можна спокійніше доносити думки, які ти вважаєш важливими. Натомість велика сцена — це завжди небезпека якоїсь фальші. Ти робиш все, аби тебе почув глядач, а якийсь тонкий матеріал може від цього програти. Тому деякі вистави актори люблять грати саме на камерних сценах.

Зараз починаємо працювати над новим матеріалом. Але що це за робота поки що секрет".

Фото з сайту театру.