Таємниці Поліського краю

За сюжетом молоді прогресивні містянки тимчасово полишають кав’ярню третьої хвилі та «йдуть у народ» на пошуки скарбів декоративно-ужиткового мистецтва та власної ідентичності. Ця благородна ціль приводить їх у глибочінь Полісся… Та чи повірять місцеві жителі та духи у «хароші намєрінія» подорожніх? Цей край вміє боронити себе та випробовувати чужинців на щирість.

У виставі розповідаються міські легенди та сільські історії, від яких холоне кров у жилах. Кожна з них — чорна сторінка літопису Поліського краю, але з кожної глядач може трохи більше дізнатися про самого себе.

— Можна сказати, що цю п’єсу я писала все своє життя, — розповіла драматургиня Людмила Тимошенко. — А історії, які лягли в її основу, почула ще в дитинстві від своєї бабусі. Справа в тому, що мій тато був військовим і батьки жили у Північному Казахстані. Вони відправили мене до бабусі, яка мешкала у Житомирській області.

В її хаті не було телевізора, а лише радіоточка, яка мало мене цікавила. Але до бабусі часто приходили її літні подруги, вони сиділи і пліткували. Слухала їхні розмови. Деякі історії часто повторювалися, напевне вони були резонансними в їхньому житті.

Пізніше я приїхала до бабусі вже з блокнотом і ручкою. У цьому блокноті були записані історії, які час від часу повторювалися. Я їх зачитала і попросила переповісти ці історії з якимись деталями. Бабусі можуть не пам’ятати, що вони сьогодні їли на сніданок, але добре пам’ятають, що було двадцять, тридцять чи навіть сорок років тому. Поїхала від бабусі з товстим списаним блокнотом.

Звісно, у процесі роботи над п’єсою я дещо змінювала. Деякі люди, про яких йдеться, або їхні діти живі, тому певним чином змінювала розвиток подій. Але в цілому перші чотири історії майже документальні. А п’ята історія про те, що сталося зі мною, коли я поїхала подорожувати Поліссям. У нас були група. Під час подорожі ми заблукали і зайшли до магазину. Там була така собі головиха, образ якої потім відтворила у п’єсі.

Я подумала, що це жінка, яка не дасть себе зобидити, буде захищатися до останнього. Вона не дала прямої відповіді на жодне наше запитання, а відповідала питаннями на питання. Мабуть сюди часто приїжджають люди, які цікавляться тими речами, про які селяни не хочуть розповідати. Але історія закінчилася добре, нас нагодували і ми поїхали.

З нами була одна дівчина, яка розповідала, які тут є корисні копалини і скільки ця земля має скарбів. І я вирішила вивести у п’ятій історії образи двох дівчат, які шукають ці скарби.

П’єсу «П'ять пісень Полісся» написала у 2020 році. За цей час вона встигла перемогти на багатьох драматургічних конкурсах в Україні та за кордоном, перекладена польською, німецькою та англійською мовами. В Україні вже є шість вистав за цим твором у Львові, Рівному, Луцьку, Чернігові, Сумах, а тепер і Києві. Зараз готується сьома. Всі ці постановки відбулися з ініціативи самих театрів.

Актори Українського малого драматичного театру, аби відчути дух Полісся, вирішили здійснити подорож до цього краю, а я була їхнім гідом. Водила їх на базар, аби вони почули мову. Саме така мова звучить у моєму тексті. Возила їх у те село, де ми зустрічалися з головихою. Показувала їм різні таємничі місця, залишені будинки, закинуту казарму, в якій відбуваються події четвертої пісні. Це було дуже цікаво.

Дмитро Весельський розповідав, що спершу не знав як приєднати п’яту пісню до попередніх чотирьох, тому що вона якби випадає з контексту. Перші чотири про безнадію, а п’ята все ж дарує людям надію. Врешті він вирішив провести цю п’яту пісню через всю виставу. Мені ця ідея сподобалася.

На репетиціях у Києві я не була через те, що у цей час працювала над проєктом у Німеччині. Навіть не змогла приїхати на прем’єру, побувала на одному з наступних показів.

Моя бабуся жила на Житомирщині, а народилася на Чернігівщині. Вона мені розповідала і про свою юність. Я зв’язалася зі своїм дядьком, який досі мешкає у Чернігівській області, він дещо додав до бабусиних спогадів. І я написала нову п’єсу про минуле століття на Чернігівщині.

Вже у цьому році разом з німецькою командою ми придумали проєкт «Перелітні птахи». Він присвячений українським підліткам, які після початку повномасштабного вторгнення знайшли притулок на землі Баден-Вюртемберг — Штутгарт і околиці міста. Це чотири хлопці і шість дівчат у віці від 12 до 18 років. Вони розповіли мені свої історії, як там опинилися, як відбувалася адаптація, як навчаються в школі, що пережили, яким бачать своє майбутнє. Ці історії перекладуть німецькою мовою і запишуть в озвучці українською та німецькою. Українську версію озвучуватимуть самі підлітки, а німецьку — актори й акторки Штутгартського театру Schauspiel Stuttgart. Кожен слухач зможе прийти, обрати собі історію, послухати й багато чого зрозуміти про підлітків, які мешкають біля них.

— Я давній шанувальник творчості Людмили Тимошенко, — зізнався режисер-постановник, художній керівник Українського малого драматичного театру Дмитро Весельський. — П'єса «П'ять пісень Полісся» далеко не перший текст Людмили з яким я знайомий. Свого часу розглядав до постановки її твір «Дурний Микола». Про цю п’єсу почув на «Тижні актуальної драми». Тоді у читанні п’єс брали участь і актори нашого театру. Саме там вперше відкрив для себе цю драматургиню, а потім прочитав і всі інші тексти Людмили.

А з п’єсою «П'ять пісень Полісся» познайомився приблизно два роки тому. Тут мені сподобалося кілька речей. Перше — це жива мова. Текст написаний з відчуттям того, як люди спілкуються, які слова вони вживають. Ця мова органічна, життєва, а ще вона різна у персонажів кожної з цих п’яти пісень.

До того ж цікава структура цих історій, які начебто не поєднані якоюсь єдиною наскрізною проблематикою. Але було цікаво зрозуміти, що ж їх насправді об’єднує. У кожній з цих історій жорсткий, похмурий, можливо, навіть кримінальний сюжет, що не типово для сучасної української драматургії. Я б назвав їх легендами-страшилками. В інших українських авторів ви такого не побачите. У кожній історії є своє зерно, своя родзинка звучання, атмосфери і це дуже добре передано текстом.

Прекрасною була наша поїздка у ті краї. Ми оцінили гостинність українського Полісся. Нас дуже гарно приймали місцеві жителі, дуже відкрито, допомагали нам збирати матеріал. Ми наслухалися мови, якою говорять люди в цьому регіоні. У нас актори з усієї України, а з Полісся немає нікого. Отож, почути мову було одним з головних завдань.

Нам дуже пощастило, бо ми зустріли деяких людей, які є прототипами персонажів п’єси. А деякі з історій ще раз почули. Місцеві жителі знають ці історії і розповідають їх дещо по-іншому. У кожного своя версія.

А Людмила і не претендує на стовідсоткову відповідність. Це її літературна інтерпретація. І нам було цікаво почути різні варіанти цих історій. Також ми подивилися на локації, перейнялися атмосферою. Це дозволило акторам краще зрозуміти ці історії. Крім цього ми записали багато відеоматеріалу, який використали у виставі, так само як реквізит, що привезли з собою.

Перші читки у нас відбулися наприкінці минулого театрального сезону. Влітку поїхали у творче відрядження, а коли повернулися, почали активно працювати над виставою. Прем’єру зіграли у листопаді.

Це вже далеко не перша вистава нашого театру, яку зробили під час повномасштабної війни. Ми вже призвичаїлися до цього. Звичайно, на час повітряних тривог переривали репетиції, але продовжували їх в укритті.

У нашому театрі не так багато акторів, тому кожен з них у виставі грає по кілька персонажів. Майже щодня виходять на сцену Юрій Кулініч, Сергій Радченко, Христина Дейлик, Марія Моторна, Лариса Шелоумова, Марія Чуприненко. А для Ігоря Чебана це дебют в нашому театрі.

Сценографія у нас дуже проста. Використовуємо відеооряд, який допомагає у конфлікті з умовно живим планом. На цьому відеоряді досить кліпово проводяться паралелі з тим, що відбувається на сцені. На екранах відбувається умовний тік-ток, який приносять у світ Полісся дві героїні. Вони проїжджають з Києва, аби дослідити новий для себе світ. Хоча насправді у дівчат зовсім інша мотивація. Вони сюди їдуть з егоїстичних, меркантильних міркувань. Привозять з собою кліпове мислення і свою поверховість. Тому їх постійно супроводжує цей відеоряд.

Костюми зробила Христина Корабельнікова. Ми бачимо їхню еволюції в різних історіях, в різні роки ХХ століття. Ця еволюція прослідковується в кольорові гаммі і якихось окремих елементах.

Пластика у виставі смішна, дещо пародійна. Це також тік-ток елементи. Ми надихалися якимись трендами з мереж, які також відображають світогляд дівчат, які приїжджають до Полісся.

Маємо щастя працювати над виставами ще довго після того, як відбуваються прем’єри. Думаю, що ця теж не буде винятком. Ми вже зіграли її шість разів, і кожного щось допрацьовуємо. Загалом я рідко буваю задоволений своєю роботою. Але тут, як мені здається, правильно заданий вектор. Сподіваюся, що вистава розвиватиметься і ростиме.

Під час творчого процесу ми були в діалозі з Людмилою. Я з повагою ставився до її тексту, не ламав його. Але були певні режисерські ходи, що дещо вплинули на структуру. Я запропонував, вона погодилася, з нею комфортно працювати.

Сьогодні у мене немає конкретних планів щодо інших п’єс Людмили Тимошенко. Але в перспективі це цілком можливо. Не виключаю, що ще повернемося до тієї її п’єси, яку планував ставити першою. Загалом я намагаюся читати все, що з’являється нового в українській драматургії.

Наступну свою виставу ставитиму в іншому місті. Це буде перший за багато років досвід роботи без команди Українського малого драматичного театру. А в рідному театрі у цьому сезоні готується ще одна нова вистава, яку ставитиме наш актор Юрій Кулініч. Вже найближчим часом читайте анонси в соціальних мережах.

Фото Анастасії МАНТАЧ

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».