У лабіринтах власних спогадів

Постановку здійснила Валентина Єременко-Ворожбіт, яка вже неодноразово працювала з сучасною українською драматургією.

Вистава розповідає історію родини, що змушена пройти крізь пекло втрати, шукаючи відповіді на найболючіші питання. Це драма батьків, чиє життя змінилося назавжди після того, як вони втратили обох доньок. Батьки блукають лабіринтами власних спогадів, намагаючись віднайти ту невидиму межу, що розділила їхнє минуле і нестерпне теперішнє. Де був той переломний момент? Чи могли вони щось змінити — у виховані, у взаєминах, у словах і мовчанні — аби трагедія не сталася?

— Передусім хотів би сказати, що радий сміливості режисерки і всієї команди брати сучасний матеріал, — наголосив Генеральний директор-художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народний артист України Євген Нищук. — У даному випадку це сучасна письменниця, якою пишається Україна, яка є репрезентованою у Європі та світі. Це дуже важливо. Нам бракувало сучасного матеріалу в театрі, творів, які створені в останнє десятиліття. Це дуже непростий матеріал для режисерки та акторів. Сьогодні ж до постановок переважно беруть ігровий матеріал.

Ми навіть до певної міри дискутували про сценографічне рішення, про карусель, що виростає з під землі і є філософською. На жаль в багатьох глядачів і в мене, зокрема, вона викликала зовсім іншу реакцію. Це ракета, яка прилетіла на дитячий майданчик і пошкодила карусель, на якій каталися діти. А коли бачиш на сцені вовків, то згадуєш вовків Да Вінчі і виникають зовсім інші асоціації. Тобто, зовсім іншим вимір.

Як сказала відома критикиня Валентина Заболотна: «Я волію ходити десь на 10−12 виставу». Я сподіваюся, що в цьому процесі кожен з акторів знайде свою природу існування, а головне — відчує смак слова, який заклала Оксана Забужко. Це дуже важливо. Йде процес, йде творчість, а вони завжди благословенні.

А ось що розповіли люди, безпосередньо причетні до створення вистави.

Валентина Єременко-Ворожбіт, режисерка-постановниця:

— Це твір живого українського класика, а я переконана, що класиків треба ставити при житті. Обговорювали з керівництвом кілька варіантів творів для постановки, а зупинилися на цьому ще й тому, що наступний сезон у Театрі Франка планують присвятити сучасний українській драматургії.

Цей твір зацікавив тим, що тут йде мова про вічне, що торкається нас у будь-яких умовах та обставинах. Щось подібне відбувається у багатьох родинах.

У нас було мало часу для роботи над виставою, темп був швидкий, процес — насичений. Ми продовжуємо щось переосмислювати. Візуально все вдалося, актори прекрасні, але завжди хочеться щось трішки доробити.

Коли роблю виставу, то завжди відштовхуюся від того, що у мені відгукується й резонує. А так як я люблю працювати з метафоричним театром, то все закладаю в метафори. Вже сам твір є відповіддю на питання про сенси і кожен буде трактувати їх у залежності від свого досвіду, інтелекту. Вважаю, що режисер про все говорить своїми виставами і йому не потрібно більше нічого пояснювати.

Жанр вистави ми визначили для себе як реконструкцію. Тобто, дія відбулася і батьки реконструюють для себе цю подію, заповнюючи прогалини. Це для них потрібно аби звільнитися і зрозуміти як жити далі.

Тамара Антропова, виконавиця ролі Матері:

— Були складнощі під час роботи над матеріалом, тому, що це не п’єса, а інсценізація повісті. Складність у виконанні, бо це жанр реконструкції. Складно існувати на сцені, знаходити міру існування. Ця міра дуже делікатна, сподіваюся, що ми її ще знайдемо.

Режисерка просила, аби ми стримували свої емоції. Насправді їх було важко стримувати, тому, що ця історія усіх нас дуже зачепила. Але це потрібно було робити, бо за емоціями інколи губляться думки.

Травмована людина не може виховати нетравмованих дітей. У нас у виставі була красномовна метафора з обручкою — зціплені вуста і людина не може говорити. Думаю, що сьогодні це дуже актуально.

Коли ми працюємо на роллю, то трішки опрацьовуємо себе. Під час репетицій сталася цікава річ. До цього здавалося, що я свою минулі проблеми вже пропрацювала. А тут почав виникати внутрішній конфлікт і я зрозуміла, що пропрацювала ще не все.

Якби батьки кохали одне одного, то, напевне, такої історії не сталося б. Бо діти дивляться на поведінку батьків. Ганнуся ніколи не бачила як мати проявляє любов до свого чоловіка, не знає як себе поводити з Дмитром. А мати не знає, що їй порадити.

Аліна Підгорна, виконавиця ролі Олени:

— Моя героїня це нелюбима своєю мамою дитина. Для мене це не близько, бо з дитинства відчувала любов обох батьків. Водночас, дуже цікаво досліджувати природу цієї дівчини. З чого все почалося і чим це закінчиться.

Спочатку ми репетирували в класі, робили пластичні етюди. А коли додалися декорації, то все сталося зрозуміліше, але, водночас, набагато складніше.

Це моя перша робота у Театрі Франка. Щойно закінчила навчання в університеті і вже маю таку непросту, але дуже цікаву роль. Велика вдячність Всесвіту, батькам, режисерці. Вважаю себе дуже щасливою людиною!

Фото з соціальних мереж.