Жінка на війні

Війна на Донбасі — це не тільки постійні обстріли та вибухи, а й життя, наповнене бажанням, коханням, тугою. Вона — Наташа, військова ЗСУ на позивний «Горобчик». Захищає нашу країну, щодня перебуває на межі життя і смерті, та в найтяжчі моменти згадує про нього… Сергія, який вперше привіз її на схід, показав війну та полонив її серце.

— Ми працюємо і кожного дня до нас приходять люди, — розповів генеральний директор-художній Херсонського театру імені Миколи Куліша, народний артист України Олександр Книга. — Щоранку люди в бронежилетах замітають вулиці. У місті завжди намагаються швидко відновити світло. Якщо приліт і немає води, то роблять все для того, аби вона якомога швидше з’явилася. У нас працюють магазини, ми забезпечені всім необхідним, але тут дуже небезпечно. Кожного дня багато прильотів і з’являються нові шрами на обличчі міста.

Коли до Херсона зайшли так звані «брати», то ми думали ще все це швидко скінчиться. Всі бачили як опиралося місто, люди з голими руками йшли на танки. Вже почався третій рік війни. Інколи чуєш, що люди втомилися. А ми спілкуємося з нашими воїнами і не бачимо на їхніх очах ніякої втоми. Вони натхненні, вони міцно тримають автомати, вони нас надихають. Саме тому ми працюємо у рідному місті з того дня, як його визволили. Тримаємось і перемагаємо!

Вистава «Позивний «Горобчик» народилася у звільненому Херсоні. Нею відкривали 25-й Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії». Цього разу він знову відбувся у нашому рідному місті. Цей фестиваль підтримали друзі з усієї України та з-за кордону.

Виставу поставили за п’єсою Наталки Ворожбит «Погані дороги». Одна з постановок цієї п’єси була відзначена Шевченківською премією, за цим сюжетом зняли художній фільм. А в Херсоні її поставив символ спротиву нашого міста Сергій Павлюк. Роль Наташі зіграла заслужена артистка України Тетяна Проворова.

У Києві показуємо цю виставу для херсонців, яких чекаємо вдома. Віримо, що прийде час, коли ви візьмете валізи і повернетеся. Також це вистава для киян та жителів інших міст. Ми всі непереможні, коли дивимося в один бік!

— Попри всі труднощі у цьому театральному сезоні Ваш театр багато чого встиг досягти.

— Випустили три нових вистави, відновили дві, що йшли раніше. Крім вистави «Позивний «Горобчик» відбулися прем’єри «Буде тобі враже, так як відьма скаже» за п’єсою нашої місцевої авторки Альони Маляренко та казки «Котигорошко проти вікінгів». Ця казка є нашим спільним проєктом з Миколаївським художнім театром. Вирішили об’єднати зусилля з миколаївцями, бо до Херсона поки повернулося мало акторів. До того ж у Херсоні не працює велика сцена, граємо у бомбосховищах, арт-хабах.

Також випустили кілька музичних програм: на пісні Андрія Скрябіна «Сам собі країна», до Дня Незалежності України та нову програму українських пісень.

Нам дуже важко, бо немає ресурсу. Ні фінансового, ні людського. З 250 працівників театру у Херсоні залишилося тільки 60. Серед них кілька драматичних акторів, працівників оркестру і вокалістів. Крім творчості активно займаємося гуманітарною роботою, волонтерством. Але поки не час вдаватися у деталі, розповімо після війни.

Оскільки не можемо зібрати у Херсоні весь колектив, то збираємося локально. Частина наших акторів зараз в Одесі, їдемо туди, граємо. Зараз почали збиратися у Миколаєві, там безпечніше. Наші партнери — Миколаївський художній академічний драматичний театр, Миколаївський національний академічний театр драми та музичної комедії та Одеський академічний український музично-драматичний театр імені Василя Василька. Вони надають нам сценічні майданчики, ми залучаємо їхніх акторів і випускаємо нові вистави. Працюємо над відновленням тих вистав, що були у нас раніше.

— Також активно співпрацюєте з Національним академічним драматичним театром імені Лесі Українки.

— Дуже вдячні цьому театру, який нас прихистив у 2022 році, щойно ми вирвалися з окупації. Відновлення роботи нашого театру мало ще й політичне значення. Після окупації Херсона там намагалися створити російський театр. З цією ідеєю орки досі носяться у Скадовську та Генічеську. А нам потрібно було довести, що театр це, насамперед, не будівля, а люди.

Нас підтримав директор-художній керівник Театру Лесі Українки Кирило Кашліков. Першою випустили моновиставу «Кицька на спогад про темінь». Це моновистава у виконанні Ольги Бойцової, яка вирвалася з окупації. А у вересні 2022 року випустили виставу «Залишатись не можна». Це реальні історії про втечу з окупації. Показували цю виставу у Києві, Вінниці, Одесі, Миколаєві, Кропивницькому.

— Що можете розповісти про творчі плани?

— Розпочали роботу над двома новими проєктами: «Перевізник» Ніни Захоженко та «Молочайник» Оксани Гриценко. Це рефлексії про війну, про те, що відбувалося на окупованих територіях. Думаю, що нові вистави вийдуть десь влітку. Намагатимемося отримати кошти на ці постановки через гранти. Принагідно хотів би згадати Фонд ЮСЕЙД, який допоміг відновити роботу театру та Гете інститут, який надав грант на випуск вистави «Котигорошко проти вікінгів». Також допомогу надавало Міністерство закордонних справ Німеччини.

— Напевне вже думаєте над тим, яким буде наступний Міжнародний фестиваль «Мельпомена Таврії»?

— Наприкінці березня, після відзначення Міжнародного дня театру, оголосимо дату проведення фестивалю. Плануємо на осінь. Дуже сподіваємося, що до того часу ситуація зміниться на краще і більше колективів зможе приїхати до Херсона.

На минулий 25-й фестиваль, що відбувся у 2023 році, до нас приїхали чотири театри і показали свої вистави в укритті. Для нас було знаково, що люди не побоялися приїхати. Цю подію херсонці активно обговорювали в соціальних мережах. Один чоловік зізнався, що вперше за час повномасштабної війни одягнув костюм, аби піти до театру, а жінки одягають свої святкові сукні. Коли я читаю такі повідомлення, то плачу.

— Тетяна Проворова — єдина наша акторка, яка залишилася у Херсоні, -продовжив розмову режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк. — Довго думали над тим, яку з нею зробити виставу, перебрали кілька варіантів. Врешті згадали, що вона пробувалася на фільм «Погані дороги», що був знятий за п’єсою Наталки Ворожбит. Одна з сюжетних ліній п’єси про журналістку. Ми з Танею прочитали цю частину п’єси, нам сподобалося. Сказали про це художньому керівникові нашого театру Олександру Книзі. Він зателефонував Наталці Ворожбит, та дала добру на постановку і ми приступили до роботи.

«Позивний «Горобчик» — це моновистава. Загалом я поставив 15 моновистав. Пригадую, як багато років тому був на Міжнародному фестивалі моновистав «Марія» у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, який організовувала народна артистка України Лариса Кадирова. З пані Ларисою я тоді зробив свою першу моновиставу «Не плачте за мною ніколи». А коли повернувся до Херсона, то сказав Олександру Книзі, що пригледів сцену під сценою (простір під основною сценою нашого театру) і хочу там зробити моностудію. На мою думку, кожен актор театру повинен пройти вишкіл через моновиставу, як найскладніший жанр. Через моновистави до війни пройшло 12 акторів нашого театру, дехто з них по два рази. Після прем’єр залежало саме від них — житимуть ці вистави далі чи ні. Тетяна грала тоді у моновиставі «Порожнеча», в якій піднімалася тема самотності жінки, тема абортів, загалом була дуже важка вистава.

На якій би сцені режисер не ставив виставу — великій чи малій, він всерівно бореться з драматургом. А в моновиставі найскладніша робота з актором, потрібно змусити його розкритися, не боятися. Це непросто, адже він за два метри від глядача. На великій сцені можна сховатися за декорації, світло, партнера, навіть очей актора глядач не бачить. А тут не вийде збрехати. Дехто говорить, що тільки великі майстри можуть робити моновистави. Не погоджуюся з цим. Як я вже сказав раніше — це вишкіл. Якщо в актора вистава і не вийшла шедевральною, то усякому разі він отримав цінний досвід.

Та повернемося до вистави «Позивний «Горобчик». Відразу після прочитання п’єси почав уявляти простір, в якому працюватиму і намагався зрозуміти мотиви персонажа (зазвичай саме так роблять й інші режисери). Загалом у п’єсі «Погані дороги» шість новел. У виставі, яку поставила Тамара Трунова у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, цей монолог читає жінка у червоній сукні і в контексті всієї вистави він виходить цільним. А сама по собі ця історія начебто вирвана з контексту. Єдиний сенс, що через цю історію показують початок війни, її страхи.

Ми з Танею читали, фантазували, щось додавали, щось скорочували. Врешті зрозуміли, що якщо герої просто розійдуться, то це буде не цікаво і вистава дійсно вийде ні про що. Нам дуже допомогла фраза героїні на початку: «Вперше я потрапила на Донбас». Тобто, якщо вона потрапила вперше, значить потім були й інші рази. Це привело до висновку, шо вона й зараз може бути на Донбасі. Вона пішла за чоловіком, за коханим. Жінка може бути навіть не поряд з ним. Але цінний вже сам той факт, що вона не лишилася в Києві, а стала воювати.

Тетяна Проворова — одна з кращих актрис Херсонського театру. У цьому театрі я працюю з 2007 року. Того ж року вона грала в мене у виставі «Між небом і землею». Саме тоді в театрі відкрили сцену-кафе. Таня багато працює, у неї чимало потужних ролей. Вона пережила окупацію у Херсоні і попри всю небезпеку і сьогодні залишається у місті.

Вирішили грати виставу на сцені, що знаходиться під основною сценою нашого театру, про яку я вже згадував. 23 лютого 2022 року відбулася прем’єра вистави «Вічність та ще один день» за п’єсою Милорада Павича. Під час вистави задіяли весь театр, а однією з локацій була саме ця сцена. Від постановки там залишилося багато манекенів. Почав думати, як зможу їх використати у новій виставі. У приміщенні театру знаходиться центр роздачі гуманітарної допомоги. Там залишилося багато полетів, які теж вирішив використати. Серед декорацій — блок-пост, шини, а ще ганчірки у крові, які теж залишилися з попередньої постановки…

Про деякі творчі плани вже розповів очільник нашого театру. Хотів би додати, що розпочалися репетиції пластичної драми «Катерина» за Тарасом Шевченком. Це наш спільний проєкт з миколаївськими акторами. Прем’єра запланована на 27 березня.

Фото Едуарда МЕЖУЛА

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».