Додому через вісім років

Це історія про сім’ю Саттон, яка живе у своїй власній реальності. І після восьми років мандрів за кордоном їхній син Айвері повертається додому, щоб познайомити рідних з нареченою. Додому, в тепло і затишок рідних. Але усе не так комфортно, як пам’ятає Айвері. Як не дивно, мама й тато, на щастя, не помічають усього божевілля, що коїться навколо…

— На виставах Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра я бував, ще коли навчався у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, — пригадує режисер-постановник вистави Євгеній Резніченко. — Вже після закінчення навчання коли бував у Києві, то знову намагався туди потрапити. Мене завжди цікавили процеси, які там відбуваються.

У 2022 році, після того як ми представили документальну виставу Херсонського театру імені Куліша, почався діалог з проєктною менеджеркою Театру драми і комедії. Потім вийшли на діалог з головною режисеркою театру Тамарою Труновою щодо можливої співпраці.

Довго шукали матеріал, а я довго не міг визначитися з тим, щоб хотів зробити. Мені цікавила тема про людину, її особисту відповідальність, свідомість. Врешті пані Тамара запропонувала мені прочитати цю п’єсу. Щойно її прочитав, відразу зрозумів, що це саме той матеріал, з яким я б з задоволенням попрацював. Це був процес спільного пошуку, синергія і в результаті ми вийшли на цю п’єсу.

Українською мовою твір переклав сам. Певний досвід перекладів з російською на українську мав ще зі студентських років. Адже на жаль багато цікавої драматургії до цих пір не перекладено українською. Але переклад такої великої п’єси робив уперше. Перекладав з англійської, проте, зізнаюся, інколи звірявся з російськомовним варіантом. При цьому скоротив незначну частину тексту.

У реаліях повномасштабної війни ми живемо більше двох років. І вже важко згадувати, що було до цього. Звісно, процес роботи над виставою сьогодні відрізняється від того, що був раніше. Адже, якщо лунає повітряна тривога і є загроза обстрілу, то ми зупиняємо репетиції. Коли працювали над виставою у травні минулого року, в Києві були масовані обстріли. Актори приїжджали невиспані. І це, безумовно, давало свій відбиток на працездатність, здатність сприйняття матеріалу. Але ми прилаштовувалися до цих умов і робили свою справу. Думаю, що був навіть якийсь терапевтичний ефект від того, що ми мали можливість зосередитися на роботі, творчості, яку любимо.

Це моя перша вистава з київськими акторами, мав дуже цікавий досвід комунікації. Це специфічний спосіб роботи, мислення. Для мене ця постановка мала велике освітнє значення. Під час роботи з цим фантастичним колективом я багато чому навчився.

Коли розпочалася підготовка до репетиційного процесу, ми обговорювали з Тамарою Труновою моє бачення цих персонажів. Я описував, що мені потрібно від акторів, які виконуватимуть ті чи інші ролі. Якісь мої пропозиції з акторського складу залишилися, когось мені рекомендувала Тамара Вікторівна. Я дуже довіряю її думці, бо вона дуже добре знає свій колектив.

Дуже люблю, коли актори щось пропонують. Ми є співтворцями вистави, працюємо разом для досягнення спільного результату. Я не сприймаю тираністичний спосіб співіснування актора і режисера. Вважаю, що це радянський рудимент, який має зникнути. Маємо бути у рівних правах і однаково залученими до справи. Кожен повинен відчувати свій внесок, свою значимість, можливість комфортно себе почувати у цьому матеріалі.

У виставі задіяні: Олег Гоцуляк, Владислав Писаренко, Світлана Штанько, Леся Самаєва, Тетяна Куруліковська, Ірина Ткаченко, Неоніла Білецька, Світлана Золотько, Андрій Мостренко, Костянтин Корецький, Анастасія Король та Варвара Глуховська. Мені дуже подобається ця команда, бо крім того, що це просто професійні та дуже цікаві актори, це фантастичні люди! Я відчував постійну підтримку та довіру, що є для мене дуже важливим. Вони постійно шукали і пропонували як зробити, щоб було краще, і зрештою працювали на максимум, незважаючи на втому та недосипання від постійних травневих обстрілів Києва.

Сценічний простір створив Руслан Хвастов, він же був і художником з костюмів. Довго обговорювали з Русланом як має виглядати цей простір. Він зробив більше десяти концепцій, як це може бути. Обговорювали кожну з них. Намагалися зрозуміти, як ми будемо з цим працювати.

Важливо було зрозуміти яким буде похилений будинок, оскільки на цьому похиленому будинку будується вся вистава. Драматург пропонує, щоб сцена була трішки нахилена і персонажі по ній сковзали. Але це не зовсім безпечно. Мали завдання знайти рішення яким має бути будинок, що руйнується. За допомогою яких засобів виразності можемо цього досягти. Врешті дійшли до сценографії, що навіяна фільмом «Довгіль» Ларса фон Трієра, де йде чергування реального світу, якихось побутових речей та графічного планування простору умовностей і театральності. Саме в цьому є основне сценографічне рішення — поєднання реального, реалістичного і вигаданого, ілюзорного.

У мене завжди багато питань до себе, як до режисера. Я завжди бачу на прем’єрі, що можна було б зробити по-іншому, або зробити щось більш виразним… Але це мої внутрішні процеси, як спрямовані на постійну «роботу над помилками». Загалом я дуже люблю цю виставу, бо вона тепла і наскрізь просочена любов’ю. Ми створювали її саме в такій атмосфері, і саме тому, мені здається, це відчувається під час перегляду вистави. Загалом я вдячний всій команді Театру на Лівому березі за можливість створити цю історію у співпраці з таким колективом.

З грудня минулого року у мене розпочався репетиційний процес роботи над виставою «Молочайник» за п’єсою Оксани Гриценко, прем’єра якої відбулася 24 лютого в Одеському театрі юного глядача. Відразу після цього почалися репетиції вистави «Камінь» за твором Маріуса фон Майєнбурга в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька. На сьогодні маю напружений репетиційний графік.

А в перспективі хотів би ще попрацювати з Київським театром драми і комедії. Вже працюємо над пошуком матеріалу.

Фото Анастасії Мантач.